Waсlaw Hryniewicz, Koscioly siostrzane (dialog katolicko-prawoslawny 1980-1991), Warszawa 1993, Verbinum, Wydawnictwo Ksie2y Werbistow, 359 s.
Католицько-православний діялог став, без сумніву, одним із найважливіших елементів сучасного екуменічного руху. Він передбачає найбільші шанси повернення літургічної єдности обох Церков, що є метою всіх двосторонніх екуменічних діялогів.
Нарешті, кілька даних з віровизнаневої статистики. Може вона вже дещо застаріла і на сьогодні не зовсім точна. Так на 1 вересня 1993 року на Україні було зареєстрованих 14,5 тисяч релігійних громад 60-ти різних віровизнань. З них:
- УПЦ-МП (Моск. патріярхат) — 5,658, з того у Львівській області — 122 громади.
- УПЦ-КП і УАПЦ — 1,665 (з того у Львівській області — 608 громад).
Отже в сумі маємо на Україні зареєстрованих 7,323 православних громад всіх трьох деномінацій. Цікаве і багатозначне порівняння: в цілій Росії в її нинішніх кордонах є 4,566 православних громад.
УГКЦ — 2,719 громад (з того у Львівській області — 1,238).
РКЦ (римо-катол.) — 517 громад (з того у Львівській області — 102).
Львівська архидієцезія латинського обряду має 5 єпископів на чолі з архиєпископом-митрополитом. Має також 76 священиків, з яких 55 є громадянами Польщі (у Львівській області є 40 священиків, з яких 29 є громадянами Польщі). Для порівняння: в Росії в її сьогоднішніх кордонах РКЦ має 3 єпископів з архиєпископом на чолі та 73 релігійні громади.
Ці статистичні дані на сьогодні можуть бути змінені в сторону збільшення, але в невеликих цифрах, поскільки організація та реєстрація релігійних громад традиційних для України конфесій — православних, греко-католицьких та римо-католицьких — входить у фазу нормальних суспільних процесів. Натомість поширюються з застрашаючою силою різні секти та паралельні культи, але це окрема велика тема.
(Переклад з польської, що нарівні з англійською та російською були робочими мовами конференції).
В 1979 році була створена Міжнародня Міжконфесійна Комісія щодо справ офіційного богословського діялогу. Це був спільний витвір Папи Івана-Павла II і Вселенського Патріярха Димитрія І.
Одним із членів двадцятиособової групи католицьких богословів, що входили до складу цієї Міжконфесійної Комісії, був о. проф. Вацлав Гриневич, який є керівником катедри православної богослови Екуменічного Інституту Католицького Університету в Люблині. Це один з найвизначніших сучасних польських богословів. Ядром зацікавлень о. проф. В. Гриневича є екуменізм, зокрема православна богословська традиція. Вплив цієї традиції відчутний у всіх його найважливіших публікаціях:
Rola Tradycji inspiracji teologicznej (1976); Chrystus Nasza Pascha (1982); Nasza Pascha z Chrystusem (1987), Pascha Chrystusa,w.dziejach czlowieka і wszechswiata (1991); Cyryl Turowski. Homilie Paschalne — przeklad i komentarze (1992); Nadzieja zbawienia dla wszystkich (1989); Staroruska teologia paschalna (1993).
Останньою публікацією люблинського богослова є книга п.н. Koscioly siostrzane («Церкви-сестри»). Ця праця є своєрідним записом-підсумком роботи автора в міжнародній католицько-православній Міжконфесійній Комісії двостороннього богословського діялогу в 1980-1991 роках. Автор був активним членом 111 підкомісій і членом координаційного комітету. Автор у головному упорядкував та видав книжкою усе те, що було ним написане у формі розпорошених статтей про екуменізм та зустрічі Міжконфесійної Комісії на протязі десяти років. Переважно це думки, записані майже по «гарячих слідах», у перервах між різними сесіями та нарадами. Це дає можливість прослідкувати перебіг окремих етапів важкого екуменічного діялогу, що спостерігався зсередини — одним з його учасників.
Поминаючи вступ і закінчення, книга складається із чотирьох частин. У першій частині автор помістив документи, які були випрацьовані під час роботи комісії. Друга частина, яка називається «Діялог Церков-сестер», має в собі статті, що коментують окремі зустрічі й проблеми провадженого діялогу, починаючи з інавгураційної зустрічі на островах Патмос та Родос 1980 р. і завершуючи зустріччю у Фанарі 1989 р. Частина третя («Уніятство — побоювання і надії») присвячена східнім католицьким церквам. Від 1989 року це останнє питання цілковито здомінувало праці комісії. Остання частина — під назвою «До спільноти Церков-сестер» має більш загальний характер. Це — підсумування результатів дотогочасних зусиль богословів обох ще поділених Церков.
Репортерський характер книги дає читачеві можливість познайомитися з важкою працею богословів, які спільно випрацьовують догматичні узгодження. Зіставлення під таким кутом опублікованих статтей виявляє прагнення автора накреслити педагогіку і епос діялогу. Мають тут бути всі чинники, які роблять можливим спільний процес мислення богословів, що його ефектом є екуменічні догматичні узгодження. Найважливішим елементом оцеї «педагогіки» діялогу треба визнати відкритість його учасників на діяння Святого Духа в тайні Церкви. Діялог — це вираз благословення і благодаті Святого Духа, конкретним досвідченням єдности Церкви. Завдяки цьому можливою стає спільна молитва, та й була вона невід’ємною частиною нарад богословів. Творить вона цю атмосферу, без якої неможливе продовження діялогу та поступове долання різних труднощів — вона внутрішньо перемінює свідомість. Так створюються передумови духовного зближення і чуття єднання учасників діялогу. Бракувало оцього чуття в минулому. Сьогодні ж, завдяки взаємній близькості, доктринальний діялог є практичною наукою нового стилю відносин. Найважливішими законами є тут уникання будь-чого, що разило б другу сторону, себто вразливість на почуття, побоювання й занепокоєння супротивної сторони, зміна внутрішньо негативного ставлення, обопільне навчання, відвага, відкидання «оборонних механізмів», самоусправедливлювання й виставляння власної слушности, щирість, повага і довіра, відхід від максималістичних стремлінь, вміння слухати другу сторону й намагатися її зрозуміти. Ось чим, між іншим, має визначатися богослов, який вчиться вести діялог і хоче бути людиною діялогу.
Логічним наслідком новонабутої якости взаємних відносин були програма і метода праці Міжконфесійної Комісії. Католицько-православний діялог отримав спрямування на рефлексію над таїнством Церкви. Отож, згідно з логікою пошуку того, що єднає, а не розділяє, було піднято спільну спадщину. Контроверсійні проблеми було залишено на пізніші фази діялогу. 1980 року автор писав, що «підготовчі комісії узгодили, що діялог повинен розпочатися рефлексією над таїнствами Церкви. Йдеться про віднайдення вже на самому початку тієї дійсности спасіння, яка вже тепер єднає обидві Церкви (…). Зосередження зусиль вступної частини діялогу на тому, що єднає, зовсім не означає, що обрано саме таку дорогу з метою уникнення важких проблем, які роз’єднують дві Церкви. Важкі проблеми й самі прийдуть» (стор. 81). А будуть це проблеми місця і ролі єпископа Риму в Церкві (справа примату й непомильности — специфічно католицькі догмати) східні католицькі Церкви (т. зв. уніятство та прозелітизм). Спільна праця над тим, що єднає, повинна була підготувати грунт для аналізи справ спірних.
До найбільших досягнень дотогочасного діялогу автор зарахував, передусім, випрацювання євхаристійно тринітарної моделі Церкви-спільноти Сестр. Категорія спільноти (koinonia, communio) — це основне поняття спільних еклезіологічних узгоджень. Категорія ця надає цілій еклезіології тринітарний характер. Церква — це спільнота осіб, зібраних довкола Євхаристії, де стає присутньою спасенна пасхальна містерія, в якій відбувається революційна зустріч людини з «даром і благодаттю Св. Духа» (документ із Барі ч. 15). Повсякчасно триває Церква у стані прикликування Духа Святого — «у стані епіклези (документ з Мюнхена ч. 11). Підкреслення тринітарного характеру таїнств Євхаристії і Церкви уможливлює збереження рівноваги поміж христологічним виміром (єрархія, інституція, таїнство) та плавматологічним (харизми, свобода, роля вірних). Уповні визнаючи особову окремішність Св. Духа та властиве для Нього діяння в історії спасіння, не можна до краю підпорядкувати Його діянню Христа — треба правильно розуміти реляції між Христом і Духом Святим, між таїнствами Воплочення, Пасхи і таїнства Зшестя Св. Духа (стор. 101). Істотною інтуїцією у такій еклезіологічній моделі є бачення церковних структур і послуговань у світі Євхаристії.
З містерійно-сакраментальною еклезіологією автор тісно пов’язує проблему т. зв. уніятства. Проблема ця була присутня вже на самому початку діялогу. Однак, події в колишньому СРСР, які розгорталися від 1988 р. і які допровадили до легалізації репресованої 1946 р. Греко-католицької Церкви, як також пізніші подібні ситуації в Румунії спричинилися до того, що, починаючи з 1988 року, т. зв. уніятство стало виключною темою засідань Міжконфесійної Комісії. Отак-от сама історія приспішила і здетермінувала напрям діялогу, продовження якого залежить від розв’язки квестії уніятства.
Плодом ряду засідань спеціяльної підкомісії і пленарних сесій, присвячених уніятству в 1988-1991 роках, був документ, виголошений в Аріччі 15 червня 1991 року. В цьому документі генерально відкинуто було ті богословські засади, які лежали в основі раніших спроб поєднання між латинською Церквою і окремими частинами Православної Церкви, себто ті засади, ефектом яких були численні унії. Унійні ініціятиви латинської Церкви були інспіровані сотеріологічним ексклюзивізмом, основа якого — «монополізування» спасіння: переконання, що тільки Католицька Церква є посідачем благодаті і тільки вона єдина справжня Христова Церква. Подібні процеси відбувалися і в мисленні православних. Виходячи з вищевикладених уявлень, православні, аби приступити до злуки з Римом, повинні були вважати себе за нехристиян: вони бо існують нібито поза Церквою, благодаттю і спасінням! Документ з Аріччі стверджує, що це була форма прозелітизму, навертання з християнства на християнство, а це було викликане переконанням про виключне посідання засобів спасіння. В сьогоднішні часи, в добі діялогів та такої еклезіології, яка бачить Церкву спільнотою Сестер, слід відкинути еклезіологію «повернення у єдине справжнє лоно» і таку богословію, яка перероджується в ідеологію. Діялог бо є в наш час єдино можливим способом здійснення єдности Церкви. Проте, відкидання уніятства, як помилкової методи стремління до єдности Церкви (стор. 252), не повинно означати засудження самих уніятів. З лектури рецензованої праці можна витягти еволюцію поглядів православної сторони щодо справи уніятства. Спочатку православні члени Міжконфесійної Комісії домагалися втілення східніх католиків або до латинського обряду, або до Православної Церкви. Десять років минуло, і от православні богослови почали добачати, що східні католики таки існують, і що вони таки є історичною дійсністю, а не якимись там «Церквами-міражами», яким лише один крок треба зробити, щоб цілком злитися з латинством. Аналіза квестії уніятства аж дотепер є тяжкою благословенною темою для тих, хто займається нею в Польщі. Але треба було б тут узяти до уваги трохи ширший історичний контекст. Бо ж рішення прийняти унію приймалося в конкретних історичних умовах.
Отож, єпископи київської православної митрополії на зламі ХVІ і ХVІІ віків опинилися перед лицем драматичного вибору: або визнати зверхність над собою утвореного в 1588 році Московського патріярхату, або знайти якусь форму порозуміння й церковної єдности з Римом. В ті часи це була єдина реальна альтернатива. Треба було вибирати: або московський «сотеріологічний есклюзивізм», або римський. Обидва ці релігійні центри, які тоді в тому регіоні домінували й змагалися між собою, відчували себе єдиними посідачами спасіння. Висловлене вище твердженя підтверджується також аналізою синодальних документів, що їх ухвалювали руські єпископи в рямцях приготування проектів злуки з Римом. Автори цих документів не відчували в собі втрати своєї сотеріологічної свідомости, не відчували себе «поза спасінням», «поза церковною повнотою». Єпископи і себе, і свою митрополію вважали еклезіологічно рівноправними з Римом.
Щойно 1595 року делегатів нашого єпископату почали в Римі «переконувати», що умовою злуки буде не повернення таїнственної єдности, а формальне визнання, що до унії вони були «поза Церквою». Іншої альтернативи в той час не було. Практично всі уніятські Церкви виникали в подібних умовах. Єдність із Римом була кращим способом рятування східньої тотожности в умовах браку толерантности.
Варто про це все пам’ятати. Інакше будуть загрожувати спрощені уявлення і відрив догматичних розважань від історії Церкви.
В рецензованій праці представлено головні небезпеки і перешкоди на шляху до єднання, що випливали під час роботи Міжконфесійної Комісії. Найбільш грізні — це важке минуле поділів у Церкві; замість того, щоб бути досвідом для сьогодення, це минуле знову нападає зненацька, як привид, а це стає причиною для повільного ходу діялогу. Великою трудністю є, до того ж, відсутність продовження спільних доктринальних усталень та їх підтримки (на місцевих рівнях). Власне отут догматичні уставлення повинні впроваджуватися в конкретне життя Церкви. А це позитивно впливає на дальший поступ догматичних дискусій.
До тих чинників, які припізнюють діялог, автор зарахував місійну — на думку православної сторони — діяльність католицької Церкви в посткомуністичних країнах, де дуже поширений домінантний вплив православ’я.
Проте, не зважаючи на всі ці труднощі, автор не сумнівається в успіх екуменічного діялогу.
Отже, польський читач, зацікавлений екуменізмом, отримав незвичайно цінну працю, яка хоч і видається на перший погляд лише вступним нарисом майбутньої праці, стала книгою дуже потрібною. Її можна вважати свого роду записом доктринального католицького — православного діялогу.
Тому варто лише пожалкувати, що надалі ми, напевно, вже не зможемо отримувати повідомлення з проваджених дискусій Міжконфесійної Комісії над екуменічними проблемами — дискусій, активним учасником яких вже не буде колишній член комісії, о. проф. Вацлав Гриневич.
