Працюючи з фондами ЦДІАУ у м. Львові, які відносять до періоду діяльності Митрополита Андрея Шептицького, я натрапив на один дуже цікавий документ, який вартий особливої уваги дослідників спадщини цього славного Мойсея нашого народу. Перебуває він у фонді №201, опис 5, справа 38. Його повна назва у архівному каталозі звучить так: «Звернення митрополита Шептицького Андрея до народу, написане на випадок його смерті або ув’язнення, про призначення Сліпого Йосифа своїм наступником. Чернетки» (далі «Заповіт». – Авт.). Документ цей датований 1940 роком. Очевидно, що він ніколи не був опублікований, але дуже чітко віддзеркалює тогочасні настрої самого Митрополита Андрея.
Історичний контекст написання «Заповіту»
На підставі таємних домовленостей між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом (так званого Пакту Молотова – Ріббентропа), що були підписані 23 серпня 1939 року в Москві, 17 вересня того ж року Червона армія вторглася на територію Польщі. Уже 22 вересня польський генерал Лянгнер, перебуваючи у повному оточенні, був змушений підписати «Протокол про передачу Львова радянським військам». Щоправда, багато містян намагалися об’єднати зусилля, щоби боронити своє місто, але ці зусилля були безрезультатними перед великою воєнною машиною.
Про настрої населення, які панували у Львові в часі вступу Червоної армії до міста, можна судити зі споминів, що їх залишили свідки тих подій. Зокрема, знаний тоді священник і богослов УГКЦ Григорій Костельник, який став на чолі процесу її ліквідації радянським режимом у 1946 році, залишив такий спомин:
«Сонячний день, саме полудень. «Доблесна» червона армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам’яниці… Їхали менші танки та авто з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами».
Зі споминів інших містян можна зрозуміти, що одні зустрічали червоноармійців як визволителів, а другі зі страхом очікували того, що буде далі. А й справді, лиха з цими непрошеними гостями не довелося чекати довго, особливо духовенству і вірним УГКЦ.
На самому початку свого урядування у Львові радянська влада закрила Львівську богословську академію та Львівську духовну семінарію, заборонила друкувати журнали на богословську тематику. Священникам заборонялося душпастирювати в лікарнях і науково-освітніх установах. Багато чернечих чинів і згромаджень унаслідок примусової націоналізації майна позбулися своїх домів, а їхня соціальна діяльність була цілковито заборонена.
Наприкінці 1940 року розпочалися арешти і розстріли духовенства УГКЦ. За даними, зібраними науковими працівниками музею «Територія терору», було ув’язнено або замордовано близько 32 священників, 33 заслано на каторгу до Сибіру. На парафіях у Львівській архиєпархії, яких тоді діяло 1267, залишилося всього 807 священників.
Радянська влада ще не наважувалася арештовувати єрархію УГКЦ, однак це було тільки справою часу. І якби не початок війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом, ліквідація УГКЦ сталася б, безумовно, раніше. Восени 1939 року радянська влада дала чіткий сигнал Митрополитові Андрею, розстрілявши у Прилбичах його наймолодшого брата Станіслава-Леона разом із дружиною Ядвігою. Через це Митрополит, інші єрархи та провідники монаших спільнот жили в очікуванні гіршого лиха, а тому вирішили заздалегідь приготувати поручену їхньому проводу паству і забезпечити існування Церкви в умовах переслідувань.
У жовтні 1939 року Митрополит Андрей призначив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Великої України і Росії. Преосвященний Миколай Чарнецький був призначений екзархом для Волині та Полісся, а отець Климентій Шептицький – екзархом для Росії та Сибіру.
А оскільки Митрополит Андрей перебував на схилі віку і в поганому здоров’ї, то потрібно було забезпечити провід Церкви відповідною єрархією. Через це він кілька разів пропонував як кандидата на свого наступника ректора Львівської богословської академії Йосифа Сліпого, але польська влада на підставі властивих їй повноважень, що виникали з конкордату від 1925 року, не погодилася на цю кандидатуру.
Політичні зміни, які зайшли внаслідок радянської окупації Польщі, відкрили перед Митрополитом Андреєм можливість висвятити бажаного для нього кандидата на єпископапомічника з правами наступника. І зробив він це 22 грудня 1939 року в присутності єпископів Никити Будки та Миколая Чарнецького, а також членів капітули. Однак з огляду на небезпеку, яка нависла, вирішив тримати факт єпископської хіротонії отця Йосифа Сліпого в тайні.
Рідний брат Митрополита архимандрит Климентій Шептицький був також дуже добре свідомий усієї небезпеки, яка нависла над УГКЦ у зв’язку з радянізацією Західної України, особливо Львова. І позаяк його проводу була в особливий спосіб поручена монаша спільнота студитів, він вирішив заздалегідь підготувати їх до можливих переслідувань з боку радянської влади.
13 червня 1940 року, в день празника Собору XII Апостолів, він написав до всіх монастирів Студійського уставу окреме послання, яке дійшло до наших днів під назвою «Посліднє слово». У ньому вже на самому початку глава Церкви стверджує, що пише на випадок свого вивезення з Галичини або смерті. На кількох сторінках подає чіткі рекомендації монахам, як вони мають поводитися в часи переслідування і що повинні робити після його закінчення. Наприкінці, прощаючись про всяк випадок зі своїми монахами, він пише:
«Коли Ви, дорогі мої Отці і Брати, будете читати це моє письмо, мабуть мене вже поміж Вами не буде; покликаний Всевишнім здати звіт з мого життя, буду вже, певно поза межами часу – в світі без віку (…) мене, нужденного і многогрішного раба Божого, спімніть часом, як ласка, добрим словом молитви».
Все сказане вище дозволяє нам зрозуміти атмосферу періоду першої радянської окупації і ситуацію, в якій опинився провід УГКЦ на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким.
Характеристика «Заповіту»
Звернення Митрополита Андрея до вірних і духовенства, про яке мовиться, є надзвичайно цінним тому, що дозволяє зрозуміти його думки і переживання в період першої радянської окупації Галичини, а також погляди на майбутнє Церкви.
Кілька слів про цей документ. Його обсяг займає три аркуші, списані з обох боків. Текст першого аркуша – машинописний, на ньому є правки самого Митрополита Андрея. Другий і третій аркуші збереглися в рукописному варіанті, на них також видно редакторську працю Митрополита.
Немає сумніву у тому, що автором тексту був Митрополит Андрей. На це вказують як уже згадувані його особисті правки, так і стиль мови. Як відомо, станом на 1940 рік Митрополит Андрей дуже погано володів правою рукою, тому начитував текст своєму особистому секретареві. Той спочатку записував його від руки, а згодом друкував на машинці. Останній варіант ще раз переглядав Митрополит Андрей, і аж після цього готувалася остаточна версія, на якій Шептицький ставив свій підпис, печатку, а також вихідний номер і дату.
Якщо мовиться про «Заповіт», то він дійшов до нас у стані редакційного, але вже фінального етапу. Він не містить особистого підпису Митрополита Андрея. Про час написання «Заповіту» свідчить дата, яку бачимо на полях зворотного боку третього аркуша: «26. VII. 1940».
Рукописна частина документа містить основний текст, а також два додатки, позначені як «Картка А» і «Картка В». Вони були написані пізніше і мали бути додані до основного тексту. Почерк рукописної частини «Заповіту» належить особистому секретареві Митрополита Андрея отцеві Володимиру Грицаю (помер 8 травня 1976 року)1. Це можна досить легко довести, зіставляючи текст «Заповіту» з текстами його особистих листів до Шептицького, які збереглися у фондах ЦДІА України у Львові.
Зміст «Заповіту»
Зміст «Заповіту» поділений на кілька частин. У вступній частині, що займає один абзац, Митрополит Андрей вказує на причини його написання, а також просить про його публічне прочитання Божому людові відразу після того, як він буде офіційно оприлюднений. Після цього Шептицький повідомляє духовенство і вірних про те, що 22 грудня 1939 року в празник Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії він висвятив на єпископа-помічника з правом наслідства отця Йосифа Сліпого. При цьому перелічує всіх тих, що були свідками цього, а також зазначає, що все це було зроблене з благословення Апостольського Престолу і що до Рима були переслані відповідні документи. Митрополит також називає причину, через яку не може оприлюднити факт єпископської хіротонії отця Йосифа Сліпого:
«Ми у Львові заховували посвячення Преосв[ященного]. Йосифа в тайні приготовуючися на переслідування зі сторони уряду СССР, який по нашій думці нехибно скорше або пізніше розгромить нашу Церкву. В часах такого переслідування, як те ми його очікуємо може бути для добра Церкви річею конечною, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії».
Далі Митрополит Андрей переходить до характеристики особи свого наступника. Описує його з найкращого боку, перераховуючи при цьому усі його заслуги перед Церквою та архиєпархією, зокрема, в той час, коли він був ректором Львівської духовної семінарії та професором богослов’я. Але, мабуть, найбільш промовистими є слова, якими він характеризує нововисвяченого єпископа Йосифа Сліпого:
«Про нього можу сказати уживаючи слів св. Павла, що «не мав я нікого так однодушного» як Преосв- [ященного]. Йосифа тому маю певну в Бозі надію, що Преосв[ященний]. Йосиф довгі літа буде вашим душ пастирем-митрополитом і поведе вас Божими дорогами до вічного спасення».
І нарешті остання частина «Заповіту» Митрополита Андрея – найцікавіша, навіть пророча. Як відомо, справа єдності Христової Церкви була для нього головною метою життя. Він говорить про неї чи не в кожному своєму посланні. Українську Греко-Католицьку Церкву Шептицький бачив як апостола святої справи з’єдинення Церкви на Великій Україні і в Росії. Тому, пишучи свій «Заповіт» і бачачи незворотність переслідування Церкви радянським режимом, він із надією заглядає в майбутнє:
«Маю сильну надію, що Всевишній двигне нашу Церкву, наше духовенство і нарід, і дасть нам часи мирного і свобідного розвою христ[иянського]. католицького церковного й народного життя».
***
Висловлюю вдячність дирекції та працівникам ЦДІАУ у Львові за відкритість і сприяння в підготовці цієї статті! Нехай вона стане для дослідників та науковців ще одним стимулом для пізнання та дослідження глибини постаті та спадщини праведного Митрополита Андрея Шептицького!
о. д-р Юстин Бойко, студит
Текст «Заповіту»
(копія оригіналу і відчитаний варіант)
АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ БОЖОЮ МИЛІСТЮ І СВ. АПОСТОЛЬСЬКОГО ПРЕСТОЛА БЛАГОСЛОВЕННЯМ АРХІЄПИСКОП – МИТРОПОЛИТ ГАЛИЦЬКИЙ І ЛЬВІВСЬКИЙ, ЄПИСКОП КАМЯНЕЦЬКИЙ
МИР ВАМ І БЛАГОДАТЬ І АРХІЄРЕЙСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ
Се письмо моє перечитаєте Вс[есвітліші]. Отці з проповідальниці в першу неділю по моїй смерти, зглядно в першу неділю по хвилі коли для який небудь причин я був би поставлений в неможности ніякої душпастирської праці в Єпархії, себто колиби я був ув’язнений, вивезений, або змушений опустити Львів.
Передовсім Дорогі Отці і Братя повідомляю Вас, що з волі Христового Намічника св. Отця нашого ПІЯ XII о. Йосиф Сліпий, архідиякон Митроп[оличої]. Капітули є моїм наслідником. У хвилі моєї смерти зістав галицьким Митрополитом, Архієпископом львівським і Єпископом Каменця Подільського. Досі носив Преос[священний]. Йосиф титул єпископа сирійського; а зістав нами посвячений єпископом в празник Неп[орочного]. Зачаття Пр[ечистої]. Діви Марії р. 1939. У тій функції сосвятителями були Преосвященний Никита Будка, Єпископ патарський і бувший Ординарій для наших виселенців в Канаді і Преосв[ященний]. Николай Чарнецький, єпископ лебедівський.
Письма, себто Буллі, якими св. Отець номінували Преосв[ященного]. Йосифа моїм коадютором з правом наслідства є заховані в архівах Схід[ньої]. Конґрегації і досі неопубліковані. Ми у Львові заховували посвячення Преосв[ященного]. Йосифа в тайні приготовуючися на переслідування зі сторони уряду СССР, який по нашій думці нехибно скорше або пізніше розгромить нашу Церкву. В часах такого переслідування, як те ми його очікуємо може бути для добра Церкви річею конечною, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії.
З документів, захованих в Римі кожний може пересвідчитися про дійсність того, а коли до Риму дійде відомість про мою † [смерть] номінація Єп[ископа]. Йосифа буде проголошена. Хоч оба Преосвящені і присутні при освяченю крилошани, себто пралати капітули Леонтій Куницький, Василь Томович, Олександер Ковальський і соборні крилошани о. Василь Лаба, Роман Лободич, Омелян Ґорчинський були свідками посвячення і на случай моєї смерти мають право і обов’язок то свідоцтво зложити так перед духовенством Архиєпархії перед Преосв[ященними]. Єпископами перемиским і станіславівським так, щоби ніхто в цілій церковній провінції не міг сумніватися, що дійсно так є як в тім письмі тверджу. Коли проте Преосв[ященний]. Йосиф Сліпий зістав після законів кат[олицької]. Церкви і нашої церковної провінції правно і законно галицьким митрополитом прийміть Його як свого пастиря і послухом Його душпастирській владі улекшіть Йому тяжку задачу, яку Боже Провидіння на Його рамя складає.
Преосв[ященний]. Йосиф Сліпий є від літ добре знаний духовенству львівської АЄпархії, бо через 15 літ повнив уряд ректора львівського духовного семінаря і яко ректор положив великі заслуги для цілої АЄпархії, а передовсім для духовенства для тих з Вас Вс[есвітліші]. Отці, які під Його проводом виховувались. Діло над яким з замилуваннєм жертвенно працював через усі ті літа з Божого допусту лежить в руїні, гранат в часі війни знищив цілком церков св. Духа, при ній заховувала цінна бібліотека Богословського Товариства знищена, преважний і прецінний семінарський музей і бібліотеки семінаря і Богословської Академії сконфісковані та перенесені, музей до Нац[іонального]. Музею, бібліотеки до університетської бібліотеки. То знищеннє діла над яким працював було для Преосв[ященного]. Йосифа тяжким хрестом, то його він приняв з підданєм волі Всевишнього і то без сумніву освятив і підніс його душу.
Преосв[ященний]. Йосиф буде працювати яко Ваш душпастир і отець приміняючися в цілім життю до приміру І[суса]. Христа, який життя Своє віддав за нас бідних грішників і терпів усі муки з любови до людей.
Kartha A.
26. VII. 1940
Коли до Риму дійде відомість про мою смерть св. Конгрегація схід[ньої]. Церкви оголосить номінацію Преосв[ященного]. Йосифа в актах S. Sedis [Святої Столиці]. Можливе, що й се письмо моє задержиться в оригіналі до хвилі оголошення, тому відкликаюся на свідоцтво обох Преосвящених спів святителів і на крилошан митроп[оличої]. капітули, які були при освяченню, прелатів капітули оо. Л[еонтія]. Куницького, Василя Томовича і Олександра Ковальського і соборних крилошан оо. Василя Лаби, Романа Лободича і Олексія Ґорчинського. Їх свідоцтво потвердить то, що у сьому листі оголошую. Сегодня також пишу подібне письмо до обох Преосвящених Єпископів-суфраґанів перемиського і станиславівського. Всі ті свідоцтва і письма, надіюся, вистарчать, щоби ніхто в цілій церковній провінції, а особливим способом в Львівській АЄпархії не міг сумніватися про дійсність номінації посвячення Преосв[ященного]. Йосифа.
Kartha B.
Маю сильну надію, що Всевишній двигне нашу Церкву, наше духовенство і нарід, і дасть нам часи мирного і свобідного розвою христ[иянського]. католицького церковного й народного життя.
Я пересвідчений, що з благодати Ісуса Христа Бога через наші жертви і все, що ми потерпіли, спасе тепер єще нез’єдинених наших братів. Між ними є на жаль таке множество неохрещених дітей, що виховуються без пізнання Бога і тільки нещасних жертв безбожницкої пропаганди. Вони вернуть до віри і до єдности катол[ицької]. Церкви і наша Церков пошириться на цілу Україну і на цілу Росію.
Я тих часів певно не дожию, але Преосв[ященний]. Йосиф приміняється у цілому житті у душпастирській своїй праці до прикладу Христа Спасителя, який життя віддав за спасення людей, поведе заступи Апостолів, який Бог нам дасть до довершення великого діла з’єдинення Церков.
Він поведе Вас усіх дорогами тої апостольської праці, що веде до побіди, за нарід, за з’єдинення Церков. До тої апост[ольської]. праці Ви усі покликані, одні яко апостоли, проповідники і душпастирі, другі яко жерці що у всепалення приносять на Божому жертвенику Тіло і Кров Христа Спасителя, а з нею своє життя і кров, інші вкінці яко молитвеники, що своїми молитвами, внутреними жертвами покори і умертвленя стягають на нарід Боже благословенство з Неба. Тих послідних участь в апостольстві не найменша, бо коли жнива великі, а робітників мало і ті, що є, ліпше зроблять, коли місто кидатися у працю, послухають ради Христа і підуть молити Всев[ишнього]. Бога, щоби прислав робітників на Свої жнива. Знаєте, Дорогі Отці і Братя, велику засаду душпастирської праці як і в праці для зєдиненя Церкви, яку я усе голосив, хоч замало сповняв життям, що першою і найважнішою справою житя є молитва, а перший і найважніший засіб душпастирської праці – жертва зі себе. Преосв[ященний]. Йосиф ділив зо мною усї думки щодо душпастирської праці і щодо зєдинення Церкви. Про нього можу сказати уживаючи слів св. Павла, що «не мав я нікого так однодушного» як Преосв[ященного]. Йосифа тому маю певну в Бозі надію, що Преосв[ященний]. Йосиф довгі літа буде вашим душпастиреммитрополитом і поведе вас Божими дорогами до вічного спасення. Про те Господа Б[ога]. днесь прошу і прощаючися з вами віддаю вас безконечній любові і милосердію Ісуса Хр[иста]. нашого Пана. Амінь. Амінь. Амінь.
- Більше довідатися про нього можна зі статті Ж. Ковби «Секретар Високопреосвященного Митрополита», опублікованій у тижневику «Дзеркало тижня» від 15. 02.2002 р. (dt. ua/SOCIETY/sekretar_visokopreosvyaschennogo_mitropolita. html).
