До 150-літнього ювілею послання Галицького митрополита Йосифа Сембратовича про боротьбу із пияцтвом
31 серпня 1882 року Галицький греко-католицький митрополит Йосиф Сембратович (1821– 1900 рр.) зустрівся у Відні з імператором Францом-Йосифом. Для митрополита ця зустріч була не з приємних, оскільки вже від початку липня польська преса активно писала про його ймовірну резиґнацію. Перед тим, як прибути до столиці Австро-Угорщини, він провів декілька тижнів у Римі, де марно намагався переконати Папу Лева ХІІІ та префекта Конгрегації поширення віри кардинала Джованні Сімеоні, що за кампанією його усунення з галицького престолу стоять польські політичні та церковні кола, а його резиґнація буде сприйнята паствою як зрада русинів Віднем та Римом і ще більше загострить етноконфесійні стосунки в краї. Незважаючи на ці аргументи, кардинал Сімеоні сказав митрополитові, що і Рим, і Відень втратили довіру до нього, а тому він мусить піти. Йосиф Сембратович слухав ці слова зі сльозами на очах і врешті-решт погодився після повернення на батьківщину подати у відставку. У своїй «Історії політичної думки галицьких українців 1848 – 1914» Кость Левицький писав, що під час зустрічі 31 серпня імператор запевнив митрополита, що «русинам не стане ся ніяка кривда», проте вже 6 вересня галицька газета «Діло» повідомляла, що зречення з уряду Сембратовича є «першим випадком такої резиґнації в Австрії за останні віки». А вже за кілька днів та ж газета вийшла з розлогою та гнівною статтею, у якій провина за відставку митрополита була покладена на польських «єзуїтів і шовіністів».
Від науковця до митрополита
Митрополит Йосиф Сембратович залишився в памʼяті галицького суспільства в образі «богомільного священника» і «набожного богослова», який через любов до свого народу став жертвою змови «сильних світу цього». Проте його біографія – це не логічний ланцюжок причинно-наслідкових звʼязків, його церковна карʼєра могла скластися цілком по-іншому. Описуючи життєву траєкторію Йосифа Сембратовича, газета «Діло» повідомляла, що до свого призначення на Галицький митрополичий престол він «при своїй науці, постах і реколекціях в монастирі кармелітів, а відтак як архиєпископ in patribus infidelium Римі, заледве мав нагоду зарекомендувати перед русинами, вже не кажучи про те, щоб думати про піднесення руського народу». І справді, майбутній митрополит належав до тієї когорти галицьких священнослужителів, які максимально скористалися відкритим Австрією вікном можливостей для того, щоб інтегруватись у католицьку наукову спільноту Європи та збудувати успішну церковну карʼєру. Тому за інших обставин він міг увійти в історію Української Греко-Католицької Церкви як визначний богослов, університетський професор чи співробітник Римської курії.
Йосиф Сембратович народився 8 листопада 1821 року в селі Криниця на Лемківщині в сімʼї місцевого священника. Після завершення початкової школи та гімназії у рідному краї закінчив богословський факультет Віденського університету, де захистив докторську дисертацію. Висвячений у 1845 році на священника, впродовж наступних півтора десятка років отець Йосиф був префектом Перемиської та Львівської семінарій, заступником професора Нового завіту в Львівському університеті, віцеректором Центральної греко-католицької семінарії у Відні, а відтак протягом чотирьох років дійсним професором Нового Завіту в університеті у Львові. 27 березня 1865 року Папа Пій ІХ іменував його титулярним архиєпископом Назіянським та скерував працювати в грецьку колегію Святого Атанасія в Римі та водночас у секцію pro negotiis ritus orientalis при Конгрегації поширення віри. Однак у 1867 році через різке погіршення здоровʼя Перемиського єпископа Томи Полянського Йосиф Сембратович був призначений адміністратором своєї рідної єпархії.
Прибувши до Перемишля, він практично відразу опинився між молотом і ковадлом, оскільки місцевий клир волів бачити на його місці свого кандидата – отця Григорія Шашкевича. Незважаючи на лагідну вдачу та пастирську ревність, Йосиф Сембратович так і не встиг налагодити конструктивні стосунки з Перемиською капітулою, бо вже 4 червня 1869 року помер Галицький митрополит Спиридон Литвинович, і у Відні та Римі розпочались інтенсивні пошуки особи, яка могла б зайняти вакантний престол. Обидві сторони мали свої вимоги до кандидатів, які не завжди збігалися. Для Рима визначальним чинником була аполітичність та відданість Католицькій Церкві, натомість Відень не хотів бачити на Галицькому престолі прихильника ультрамонтанства, а навпаки – особу, цілковито лояльну до Габсбурзького дому, доброго адміністратора та прийнятну для самих русинів. На Святоюрській горі у Львові, яку контролювала староруська партія, до Йосифа Сембратовича ставились обережно, оскільки він був кандидатом, «накиненим» Римом. Цього, однак, було достатньо для польських еліт, які теж прагнули мати митрополитом «свою» людину. Як свідчить подальша історія, митрополит не справдив очікувань жодної сторони. Тою, кого він справді приємно здивував і кому залишив теплі спогади про себе, була ввірена йому паства.
Ситуацію, в якій опинився Йосиф Сембратович, посівши 7 серпня 1870 року престол Галицьких митрополитів, можна сміливо охарактеризувати як «ідеальний шторм». 1867 рік став таким собі вододілом не лише в історії Австрійської імперії, яка відтоді стала Австро-Угорською, але й у житті русинів Галичини і Закарпаття. Відчуття розчарування та образи за максимальні преференції, які отримали від Відня поляки й угорці, підсилило важливість русофільського табору. Якщо до того русофільство базувалося радше на бажанні спиратися на давню традицію княжої Русі, яка могла конкурувати з латинською культурою, то після австро-угорського Ausgleichʼа та «концесії» Віднем Галичини полякам, у ньому почали зʼявлятись й політичні нотки. Разом із тим у цей період набула потуги й народовська, українофільська орієнтація. Цей ідеологічний розкол укупі з обрядовими дискусіями в середовищі клиру супроводжував митрополита Йосифа Сембратовича практично весь період його каденції. У 1875 році галицькі русофіли доклалися до ліквідації давньої Холмської єпархії, розташованої на території Російської імперії, зайнявши ті парафії, чиї пастирі відмовилися брати участь в організованому царським урядом приєднанні греко-католиків до Російської Церкви. Ці події стали першим серйозним ядром, яке пробило в очах Рима авторитет митрополита. Спротивившись заснуванню польським орденом Змартвихвстанців інтернату для українських дітей у Львові, митрополит Сембратович не справдив і очікувань польської еліти. А коли в 1881 році він, як і його паства, критично поставився до ініційованої Римом реформи Василіянського чину, яку мали провести польські єзуїти, то ще більше підірвав довіру з боку Рима. Проте останньою краплею, яка стала початком процесу резиґнації митрополита, став перехід подільського села Гнилички на православʼя в 1882 році. І хоча в справу «вмочив пальці» чільний галицький русофіл – священник Іван Наумович, причини переходу були більш прозаїчними: парафіяни бажали лише створення окремої парафії в своєму селі, яка не залежала б від сусідньої – в Гнилицях-Великих. Справа закінчилася гучним судовим процесом, у якому на лаві підсудних опинилася низка відомих русофілів: Адольф Добрянський із донькою Ольгою Грабар із Закарпаття та вже згаданий Іван Наумович. Унаслідок всіх цих подій польська преса розгорнула велику кампанію, у якій Йосифові Сембратовичу, а в його особі й усім русинам, закидали приховану нелояльність до Габсбурзького дому та Католицької Церкви і симпатії до Росії та православ’я. Цькування виявилось вигідним і угорським елітам, які прагнули унеможливити будь-які спроби творення русинами по обидва боки Карпат спільного культурно-політичного простору. Все це врешті-решт закінчилося резиґнацією митрополита, яку він подав імператорові та Папі у перші дні вересня 1882 року.
Галицьке пияцтво
Попри цілий комплекс подій, на тлі яких відбулася відставка митрополита Йосифа Сембратовича, в широкій суспільний свідомості засіла дещо інша версія причин, які до неї допровадили. Згідно з нею під час зустрічі Сембратовича з Францом-Йосифом імператор сказав йому: «Знаєте, за що ви мусите відійти? За тверезість!» Незважаючи на апокрифічний характер цієї версії, в очах пастви митрополит був жертвою змови польського «алкогольного» лобі, яке мало монополію на виробництво і збут п’янких напоїв у Галичині. Натомість його послання «Про високу гідність людини» та ціла кампанія з організації прицерковних братств тверезості з одного боку суттєво підривали прибутки виробників алкоголю та шинкарів, а з другого – сприяли підвищенню моральної свідомості русинів, усвідомленню ними своєї гідності, більшій вимогливості стосовно пошанування їхніх прав.
Йосиф Сембратович не був першим Галицьким митрополитом, який вніс проблему пияцтва до переліку ключових цілей пастирської діяльності Церкви. Пияцтво привертало увагу і його попередників на львівській катедрі: Йосифа Шумлянського (1667 – 1708 рр.), Петра Білянського (1779 – 1798 рр.) та Антона Ангеловича (1808 – 1814 рр.). У 1844 році Галицький митрополит Михайло Левицький видав окреме послання, в якому закликав закладати прицерковні братства тверезості, які пропагували б серед населення або цілковиту відмову від алкоголю, або бодай помірковане його вживання. Кампанія Левицького мала відчутні успіхи. Для прикладу, лише в Перемиській єпархії з 855 тисяч вірних майже 272 тисячі вступили до братств тверезості. Ці успіхи не могли не спровокувати протидії з боку виробників спиртного, які апелювали до Відня з доволі смішними, як на нинішній день, аргументами, мовляв, вони дбають про захист простого народу, якому горілка полегшує важку долю, сприяє кращому травленню та замінює ліки в умовах суворого клімату. А селян вони переконували, що той, хто стає на шлях тверезості, змушений буде платити більші податки в державну казну.
Виробники алкоголю добре знали, що втрачають. Право пропінації, яким володіла переважно польська шляхта, забезпечувало їй не лише монополію на виробництво спиртних напоїв, але й гарантований їх збут. Оскільки кожен селянин був зобов’язаний незалежно від свого бажання викупити в пана певну кількість горілки. Таке «задоволення» коштувало селянинові від 30% до 60% річного прибутку. Шляхта, як правило, не провадила роздрібну торгівлю, поклавши цю функцію на орендарів. А оскільки більшість із них були євреями, це спряло формуванню додаткових міжетнічних антагонізмів та усталенню в масовій свідомості образу «єврея-шинкаря, який споює населення». У середині ХІХ століття виробництво спиртних напоїв у Галичині було найприбутковішою справою. Тут виробляли понад половину всього спирту в Австрійській імперії, що в підсумку становило майже чверть усього валового продукту краю.
Не на краще змінилася ситуація після 1848 року, коли в Австрійській імперії була скасована панщина. І хоч відтоді примусова купівля селянами спиртних напоїв була анульована, кількість шинків почала невпинно зростати. Якщо колись залежний від пана селянин міг пропити лиш те, що був спроможний заробити чи відробити, то, отримавши у власність земельний наділ та хату, тепер міг пропити геть усе. Отже, така омріяна свобода часто оберталася лихом, бо без навичок перебування в нових, вільних умовах селянин часто не знав, що з цією свободою робити. Наслідком цього часто ставало розчарування та зневіра, яку знову ж таки топили в чарці оковитої.
Кількість шинків у Галичині досягла піку в 1870-х роках, коли їх стало понад 23 000. Порівнюючи цю ситуацію із кількістю храмів, митрополит Сембратович із сумом констатував, що в селах корчми ще стоять поруч із храмами, натомість «у містечках і містах часто стоять церкви вже між шинками і корчмами як сироти».
За підрахунками Бориса Савчука на межі ХІХ і ХХ століть у кожній громаді Галичини діяло в середньому три шинки, притому тільки 60% із цих громад мали школи. Із 50-55 мільйонів крон, які надходили від продажу алкоголю в державний та крайовий бюджети, лише 624 000, тобто 1,1%, поверталися назад для утримання народних шкіл. Таким чином «горілка перемагала освіту». І не тільки її. Пиятикою супроводжувалася практично кожна подія в житті людини. Через брак елементарних знань про шкоду від вживання спиртного селянин звик заглядати в чарку за будь-якої радісної чи сумної нагоди, починаючи з вигідного придбання на ринку чи хрещення новонародженої дитини і закінчуючи відчуттям безвиході в складній життєвій ситуації чи смертю близької людини. Відтак пияцтво сприяло розвиткові інших соціальних проблем: 60-65% усіх злочинів в Галичині були скоєні в стані алкогольного сп’яніння, а 70-85% жебраків опинилися на вулиці. Зрештою, в другій половині ХІХ століття Східна Галичина посідала одне з перших місць у Європі за рівнем смертності населення, що не востаннє було пов’язане як із кількістю спожитого, так і з його якістю.
Боротьба за протверезіння народу
7 квітня 1874 року митрополит Йосиф Сембратович видав найвідоміше своє послання під назвою «Про високу гідність людини», яке побачило світ у друкарні Львівського ставропігійного братства. Це 83-сторінкове видання містить 13 розділів, кожен із яких міг бути використаний священниками як окрема проповідь. На перших 30 сторінках митрополит пропонує докладне богословське пояснення наскрізної теми свого звернення до вірних, а саме високої гідності та високого призначення людини. Свій виклад він починає екзегезою перших сторінок Біблії, зупиняючись на роз’ясненні місця, в якому мовиться про людину як образ і подобу Бога. Зі слів митрополита, саме розум і воля, якими наділена людина, уподібнюють її до Творця і свідчать про її високу гідність. Завдяки розуму людина покликана до пізнання Бога, себе й усього сотвореного. Так само воля людини повинна бути скерована до Бога, бо він єдиний здатний заспокоїти й наповнити серце людини, щоб вона могла проживати своє життя в радості. Незважаючи на падіння людини, Бог її не залишив, а через воплочення та вознесіння Ісуса Христа знову показав «надзвичайну гідність людської природи».
Наступні 50 сторінок митрополит присвячує різним аспектам проблеми пияцтва, яке допроваджує до цілковитої деградації розуму та волі, а отже, «підкопує високу гідність людини». Свою оповідь він розпочинає роз’ясненням складників алкогольних напоїв та шкоди від їх надмірного споживання. Його тези свідчать про надзвичайно низький рівень обізнаності з тим, який вплив мають міцні напої на організм. Митрополит звертає увагу на те, що багато людей вважають горілку лікам – «aqua vitae», а тому дають її навіть вагітним і матерям, які годують немовлят грудьми, «на підкріплення сил», а також дітям. Аргументація митрополита не зводиться до банального моралізаторства: він широко цитує думки лікарів та різні тогочасні дослідження, пояснюючи фізіологічні процеси, які спричиняє тривале й надмірне вживання спиртних напоїв. Проте найбільше уваги приділяє Йосиф Сембратович соціальним наслідкам пияцтва. Оскільки з нього, як із кореня, розростаються практично всі соціальні недуги (розпад сімей та занедбання господарств, втрата праці та охоти до життя, слабке здоров’я дітей та нащадків і врешті-решт психічні розлади в самих питущих аж до вчинення самогубств): «справедливо ствердити, що п’янство провадить до убожества й темноти, а знову темнота до п’янства й убожества», підсумовує митрополит.
Бажаючи дати щонайсильніші аргументи, Йосиф Сембратович вкладає проблему пияцтва серед своєї пастви в ширший контекст, звертає увагу на те, що, здобувши свободу в 1848 році, галицькі русини отримали змогу розвиватися як повноцінний народ, однак під час Всесвітньої виставки у Відні в 1873 році, де різні народи «пописалися поступом в мистецтвах, виробах, ремеслах і господарстві», були представлені «тільки мізерною своєю хатою». А тому впродовж цілого послання митрополит заохочує свою пасту брати приклад з інших народів, у тому числі й щодо вживання алкоголю: «добрий є у інших народів звичай, що коли зійдуться і забавляються, то кожний гоститься за свій рахунок, а не за чужий, а відомо є, що кожний на своє більше оглядається».
Наслідки послання
Наприкінці послання митрополит вкотре закликає паству засновувати за прикладом інших народів братства тверезості. І цей заклик дає відчутні плоди: на піку кампанії в 1874 – 1876 роках до 400 тисяч із 3,5 мільйона галичан належали до таких об’єднань, а кількість шинків між 1878 – 1882 роками скоротилася з 23 286 до 18 573. І хоч на це впливали інші чинники, судячи з реакції «алкогольного» лобі на роботу братств, їхня діяльність була результативною. У своєму посланні митрополит постійно наголошує на тому, що передусім прагне бачити свій народ щасливим, і то ще в цьому, а не в майбутньому житті. Тепер ці слова відчутно резонують із сучасним католицьким соціальним вченням, у фокусі якого перебуває цілісний людський розвиток. Незважаючи на те, що в 1882 році митрополит Йосиф Сембратович був змушений залишити Галичину та переїхати до Рима, де прожив останні 18 років, справу з подолання цього соціального лиха продовжували його племінник і водночас наступник – митрополит Сильвестр кардинал Сембратович, а також митрополит Андрей Шептицький. Послання митрополита Йосифа Сембратовича, без сумніву, залишається актуальним, і не лише з огляду на проблему алкоголізму в сучасному українському суспільства, який з огляду на травми завдані війною лише посилюватиметься. Однією з його яскравих наративних ліній є питання свободи: суспільство, яке враз стає вільним, не завжди знає, як правильно нею скористатися, не відчуває тісного зв’язку між свободою та відповідальністю. Митрополит Йосиф Сембратович дуже чітко діагностував те, як пияцтво заважало цілісному поступу галицького суспільства другої половини ХІХ століття в сферах культури, освіти, економіки, не кажучи вже про моральне здоров’я. Багато з написаного ним 150 років тому можна було б легко адаптувати до сучасних проблем українського суспільства: корупції, несправедливого судочинства, пострадянського патерналізму, вже не кажучи про страшний букет проблем принесених війною. І це стане, мабуть, одним із основних завдань для всіх українських Церков на найближчі десятиліття.
д-р Анатолій Бабинський
