Вступне слово нового редактора
Перше завдання: свідчити Христа
Розпочинати роботу на посаді головного редактора часопису із майже півстолітньою історією з одного боку легко, а з іншого надзвичайно важко. Легко тому, що маю колосальну підтримку в особі колишнього редактора Петра Дідули, а також невтомної голови Патріархального товариства у США пані Роми Гайди та членів Редакційної ради журналу. Та й що тут казати, переймаю «все готове»: сформована концепція, налагоджена співпраця з авторами, часопис має своє «лице» в Україні та поза її межами. Говорячи сучасною мовою, «Патріярхат» – це вже «бренд».
Чому важко? Насамперед, як і в кожній довголітній спільній справі, маю особливе завдання не схибити та не розпорошити напрацьоване за ці роки. Та ще більш особливе завдання – відчувати, куди надалі скеровувати цей корабель.
Степан Процик, Василь Пасічняк, Микола Галів та Петро Дідула. В цьому списку я наймолодший. Але не це головне. Я належу вже до іншого покоління. Всі мої попередники належать до покоління «підпільного». Це не означає, що всі вони перебували в греко-католицькому підпіллі. В підпіллі перебувала Церква. Я ж прийшов до Церкви вже у час, коли вона вийшла із катакомб та розпочала налагоджувати своє вільне життя. Мабуть, єдиним моїм «підпільним» досвідом було вивчення «Отченашу» з потертого аркуша, який дала мені мати приблизно в шість років.
Отож, у чому важкість? Досьогоднішнє богослов’я Української Греко- Католицької Церкви, яке панувало від часу виходу з підпілля, я наважуся назвати «пост-підпільним». Поки що нічого не замінило його, проте ми вже маємо поважне число молодих богословів, які покликані, за словами Патріарха Любомира, «творити богослов’я помісної Церкви».
Підпілля було важким періодом у житті УГКЦ, однак катакомбне становище має і свої переваги: в його умовах чітко видно межу між «добром і злом». Не пам’ятаю, хто сказав, що ідеальними умовами існування Церкви є помірні переслідування. І справді так, переслідування згуртовували та спонукали до істинного життя і смерті в Ісусі Христі перших християн, так само і греко-католиків ХХ століття. Але потім настала «легалізація».
Свобода є цінною, і ми отримали її дорогою ціною, однак вона ставить і свої виклики. ВідбуваєтьСя розмиття цінностей, межа між «добром і злом» стає ледь помітною. З’являється номіналізм.
Щорічний ватиканський довідник «Annuario Pontificio» за 2009 рік подає інформацію, за якою греко-католиків в Україні налічується майже чотири мільйони, однак, попри свою молодість, я не маю такого оптимістичного бачення.
В таких умовах найпершим завданням часопису я бачу допомогу провідникам нашої Церкви свідчити про справжню нашу ціль — бути учнями Христовими. Як часом говорить пані Рома Гайда, нашим завданням не є бути «суперкатоликами» чи «суперправославними», ми повинні бути суперхристиянами!
Доростати до Патріархату
Перечитуючи перше число «українського» «Патріярхату», видане сім років тому, бачу, що багато з того часу змінилося. Окрім поступу в розбудові організаційних структур УГКЦ, відбулось і ширше усвідомлення самої ідеї Патріархату. Ще більше змін можна побачити, якщо подивитися з ще дальшої перспективи, з часу проголошення цієї ідеї Патріархом Йосипом та заснування часопису, який сьогодні переймаю, і який, безперечно, значною мірою позитивно сприяв цьому поступові.
Не буду тут вкотре пригадувати, якими є завдання журналу в цьому напрямку. Вони незмінні від часу заснування, змінюються тільки обставини та виклики, які постають на шляху.
Патріархат, для мене, це насамперед єдність. У нашій Церкві сьогодні точиться багато суперечок між так званими «восточниками» і «латинниками». Я не належу до жодної з двох сторін. Навпаки, будь-яку діяльність, що ставила б під загрозу єдність УГКЦ, вважаю вкрай негативною. Центром об’єднання для обох сторін повинен бути Глава УГКЦ разом із єпископатом. І не так важливо, чи він є Патріархом, чи Верховним Архієпископом. Хоча особисто вважаю, що із «сорочки» Верховного Архієпископства ми вже виросли. Водночас бачу, що патріарша «сорочка» нам ще велика. Одним із майданчиків, де ми можемо з’ясовувати (звичайно, на теоретичному рівні) ті прогалини, які залишились в нашому зростанні, є «Патріярхат».
Окрім єдності внутрішньої, не можна забувати, що ми покликані стреміти до єдності у вселенському вимірі. Наша Церква ще не зовсім відійшла від постпідпільного богослов’я. На мою думку, це часто стоїть на перешкоді нашим екуменічним ініціативам. Ми вийшли з підпілля, коли надворі вже була нова ера — ера екуменізму. І тепер нашим обов’язком є стати учасниками цього процесу. Однак в ньому ми не повинні переставати бути собою. Для наших православних братів ми повинні подати свідчення, що плекати східну традицію, жити в ній і бути в сопричасті з Єпископом Риму не становить суперечності. Братам римо-католикам ми повинні показати, як бачить церковну єдність християнський Схід, щоб пришвидшити сопричастя всіх.
Тому ще одним своїм завданням на посаді головного редактора я бачу розвиток на сторінках часопису діалог між християнами.
Перше число: починаємо з найменшого
Патріархат — це єдність. Апостол Павло у своєму Посланні до коринтян (11,18) пише такі слова: «Коли ви збираєтесь в Церкву», що буквально означає, «коли ви складаєте Церкву». Ми є Церквою, коли ми перебуваємо в єдності.
Але Церква й Патріархат розпочинаються з парафії. Сучасний грецький філософ Христос Яннарас пише: «Сьогодні, більш ніж будь-коли в історії, наше особисте існування повинне зосереджуватись на місцевій спільноті. Правда Церкви, реальність спасіння, перемога над гріхом і смертю, подолання ірраціональності в житті й історії – для нас, православних, все це приходить з місцевої парафії, де є актуалізація Тіла Христового, Царства Отця, Сина і Святого Духа. /…/ Поза парафіяльним життям все це є абстракцією, наївним ідеалізмом і чуттєвим утопізмом. Але на парафії воно дістає історичне втілення, реальну надію і динамічну реалізацію».
Зрозуміло, що без єдності парафії ми не будемо мати єдності Церкви, не будемо Патріархатом. Але ця єдність повинна бути не просто юридичною, а такою, що будується на сопричасті. Єдність парафії — це єдність усіх в одній Євхаристії. Водночас також це єдність спільноти. Своє християнство людина повинна переживати на парафії, в спільноті, інакше вона цього не переживатиме взагалі. Чи, як пише Христос Яннарас, поза парафією християнство є «абстракцією, наївним ідеалізмом і чуттєвим утопізмом».
Від наявності справжніх християнських парафіяльних спільнот залежить, чи будемо ми мати справжню помісну спільноту — Патріархат.
Тому темою першого числа, з якого почав свою роботу, я обрав тезу «Парафія в житті Церкви».
Завершальне слово
Сьогодні тираж часопису зростає, але не так, як би цього хотілося. Останнім часом люди відвикають читати пресу, а ще більше — передплачувати її. В таких умовах нам все важче стає знаходити можливості розповсюджувати журнал. Я звертаюсь до єпископів, священиків і мирян з проханням допомоги у цій важливій справі. Водночас заохочую всіх вірних нашої Церкви бути активними в обговоренні статей та проблем, які порушуватимуться на сторінках журналу. Для цього ми з колегами будемо розвивати електронну версію «Патріярхату».
На завершення хочу щиро подякувати всім, хто впроваджував мене до початку праці над часописом, насамперед: Петрові Дідулі, Ромі Гайді, Богданові Трояновському, Лесі Крип’якевич і всім членам Редакційної ради. Сподіваюсь на Вашу подальшу підтримку.
З Богом!
Анатолій Бабинський
