Із залі нарад Синоду УКЦеркви, що відбувся у Римі від 16-25 листопада 1995 p. , вийшла вістка, що Папа Іван-Павло II визнав о. д-ра Івана Хому і о. д-ра Любомира Гузара єпископами УКЦеркви. Про це вже була тільки згадка у попередньому, січневому числі. Обидвох названих отців і сьогодні вже покійного о. Степана Чміля 2 квітня 1977 р. висвятив св. п. Патріярх Йосиф. Свячення відбулись тайно у каплиці манастиря Отців Студитів у Кастель Ґандольфо, без відома папи, що створило проблему. Це також історія нашої Помісної УКЦеркви, з приводу якої можна б багато чого болючого і неприємного сказати у сторону деяких наших владик.
У першу чергу слід відмітити особливу передбачливість і візію самого святителя, себто Патріярха Йосифа, який усе своє багатотруднеє життя віддав служінню українській Христовій Церкві й українському народові. На його очах знищували Українську Церкву, якої він був Митрополитом. Блаженніший Митрополит Йосиф старався у найтяжчих обставинах, на засланні, продовжити життя УКЦеркви, висвячуючи Христових апостолів — єпископів, які продовжували нести хрест Української Христової Церкви. Блаженніший Йосиф продовжав це робити і тут, у діяспорі, після його звільнення. З тією ціллю Блаженніший Йосиф відпорошив ідею патріярхату нашої УКЦеркви і формально висунув це питання на форумі Вселенського Собору Ватиканського ІІ, яку соборові отці прийняли оплесками. До речі, на Четвертому каменноугольному Синоді, що відбувся у 1969 році в Римі, на якому зформульовано листа-прохання до Папи Павла VI, щоб піднести нашу Церкву до гідности патріярхату, який підписали всі владики, за виїмком трьох. На листа наших владик прийшла відповідь аж 7 липня 1971 р. Відповідь була відмовною, мотивуючи такими аргументами, слова папи: «Бо існують канонічні, історичні, духовні й
душпастирські причини, які у сучасному укладі справ не дозволяють Нам задовольнити мольби і прохання католицької ієрархії українців». У цьому ж самому листі є цікаве ствердження, «що — принаймні у теперішньому часі — неможливо здійснити створення українського патріярхату».
Блаженніший Йосиф дуже добре знав ціну цієї відповіді. Він був свідомий, що за цими «причинами» криються не церковно-християнські, але суто політичні мотиви. На жаль, вони чомусь не перевелись і досьогодні. Блаженіший Йосиф, маючи сильну піддержку серед зорганізованого мирянства, після довгих роздумів рішився прийняти титул «патріярха» і автоматично прийняти патріярший устрій для нашої Церкви.
На наших очах розвивались події Вселенської і Української Церков. І сьогодні ми є безпосередніми свідками воскресіння нашої УКЦеркви на рідних землях. З тим зникли всі причини історичні, включно з фізичною територією, які так твердо ставились перед нашою Церквою, але посьогодні не визнано, ні не проголошено патріярхату Помісної УКЦеркви. Тут картина є дуже ясна, її не потрібно пояснювати.
Блаженніший Йосиф не знав, як ще довго буде панувати атеїстично-комуністична тиранія, але йому йшлось про продовження життя нашої Церви в Україні, і тому він рішився висвятити потаємно трьох владик з призначеннням для України, ними були о. Іван Хома, о. Любомир Гузар і о. Степан Чміль, на жаль, останній передчасно помер. Цей акт свячення мав був залишитись у таємниці. Так не сталось. Особисто Блаженніший Йосиф це питання з’ясував Папі Іванові-Павлові ІІ і просив його вирішення. У міжчасі ставилось питання, чи мав право Блаженніший Йосиф висвячувати єпископів. Згідно з підписаними берестейськими Артикулами, так мав повне право. Свячення були важними. Ніхто не заперечив їх важности, і на тій основі прийшло визнання.
Микола Галів (Патріярхат №2, 1996)
