Недавно тому старанням Польської Академії Наук і її Комітету для Орієнтальних Студій у Варшаві вийшов переклад частини твору, що його написав диякон Павло з Алепо, син патріярха Макарія в ХVIІ сторіччі, коли він переїздив через Україну зі своїм батьком в дорозі до Москви. Переклад з арабської мови зладила Марія Ковальська тільки тієї частини, де описана подорож по Україні. Варто нам познайомитись з цим твором чи радше з цим дуже корисним перекладом. […]
Опис подорожі був зладжений в арабській мові і лежав нікому невідомий аж до XIX століття, коли англійський граф Фрідріх Ґілдфордський найшов і купив цей рукопис з 1765 року, переписав його, а старанням англійського Товариства Орієнтал Комітее оф Транслейшен був перекладений на англійську мову.
Диякон Павло у своїм щоденнику добре розрізняє Україну від Московщини і завважує, що тоді існував окремий кордон між двома державами, а в місті Путивлі була московська погранична контроля. Там подорожні з України в Московщину мусіли відвідувати московського воєводу, який питав, хто вони, куди й чого у Москву ідуть.
[…] Про Україну пише Павло з подивом до побожности народу, на нього зробив сильне враження Київ, дуже точно описав фрески і мозаїки та архітектуру деяких церков. Найбільше подобався йому іконостас в манастирі Пресвятої Тройці в Гусятині і чудотворна ікона Богоматері у Василеві.
[…] Патріярха вітали незвичайно торжественно, процесіями, коли він ішов і благословив людей, вони клякали і били перед патріярхом поклони, співали хори. Так було зараз у першому містечку Рашкові. Ціле місто вийшло назустріч патріярхові, навіть діти. Були гості з Сирії в неділю на утрені і Службі Божій. Диякон пише: «Від початку приїзду ми почувалися дуже втомленими, а збільшував втому брак сидячих місць в церквах. Для загалу людей, виключаючи високих духовних, немає лавок в жодній церкві на козацькій землі аж до московських кордонів. Уяви собі (читачу) тих людей: в часі богослуження вони стоять нерухомо, як каміння, б’ють безнастанно поклони, співають молитви, які немов би виходили з одних уст. Найбільше нас дивувала участь малих дітей і велика у всіх горливість віри. О Боже! Які довгі є їхні молитви, співи, богослуження. Очарував нас спів дітей, що пливе з глибин їхніх сердець, в цілковитій гармонії зі співом дорослих».
Вже тут бачимо різниці в київськім обряді і московськім. На Московщині в церквах є лавки, щоб сидіти, в Україні їх немає. Наші предки мали велику силу стояти в часі богослужень, чого не видержували сирійці. Диякон бачить великі різниці у церковнім співі між Україною і Московією. Ця різниця впадала в очі зразу по переході кордону. В Московії спів був слабшим, чим в Україні, де спів був популярний, брали в ньому участь навіть діти, а причиною того було те, що в Україні існувала вже довга традиція церковного співу, його плекали, існувала вже музична культура у співі і його техніці, спів відбувався зі знанням музичних правил. У Московії співають навмання, без знання і без старання, не помічаючи помилок. Диякон пише так: «У відношенні до церковного співу тих країн можна спостерегти, що спів козаків виповнює радістю грудь і усуває печалі з серця. Із великим замилуванням до релігійного співу та з точним збереженням музичних правил вони співають високими милими тонами із душі так, наче б пісня плила з одних уст. Тоді як спів людей Московії є без знання, навмання, і вони тим не турбуються, ні не бачать помилок».
Це є незвичайною знахідкою для диякона Павла. В Україні є вже так званий партесний спів (хоровий, многоголосний) від 1570-х років. Від нас цей партесний спів потім пішов у Московщину за Патріярха Єрмогена, і з України (навіть з Галичини! ) почали рекрутуватися співаки для Москви. Україна в ХVII ст. мала вже своїх композиторів церковної музики, а М. Дилевський (1630-1690 pp. ) написав перший підручник теорії музики. По Переяславській угоді гетьмана Хмельницького з Московщиною українська музична культура з частиною її творців іде на північ. Ми були довший час учителями музики і співу для Московії, що принесло для нас від’ємні наслідки в пізнішому нашому музичному житті. Описуваний Павлом бідний стан московської музики і церковного співу поправляється вже при кінці ХVІІ сторіччя трудом українських умів.
Зі статті о. Івана Музички «Важний переклад цінного твору Павла з Алепо» (Патріярхат №1, 1991)
