Сьогодні ми є свідками складних, часом гострих церковно-релігійних конфліктів у різних кутках нашої незалежної держави. Суперечності протистояння ускладнюються глибокою економічною кризою, невирішеними соціяльними проблемами, неміччю влади, матеріяльним і духовним зубожінням людей.
Досить умовно накласти церковно-релігійну мапу України на адміністративну і побачимо взаємне переплетіння релігійної орієнтації з політичними пристрастями, груповими амбіціями, сепаратистськими намірами. Так, в єдиному силовому полі Росії у східніх і південних областях перебувають Українська Православна Церква – Московський Патріярхат (УПЦ–МП), колишня партноменклятура, політичні партії соціялістичної і соціяльної орієнтації, значна частина інтелігенції, які ратують за єдиний духовний і економічний простір, спільну валюту і армію, єдині кордони на всій території СНД, а в дійсності – за повернення до колишньої імперії з єдиним «православієм».
На протилежному кінці держави ті ж партноменклятурні сили разом з частиною духовенства, керуючись власними інтересами, вимагають Карпато-Руської автономії, роздуваючи неіснуючу проблему русинства, ведуть справу до розколу Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ) в Закарпатті.
У центрі України і в західніх областях йде непотрібна і дуже згубна боротьба між колишніми православними діячами Руської Православної Церкви (РПЦ) при прямому втручанні державних чинників з священиками тієї ж Церкви, яких проімперські структури з поспіхом штовхнули на створення в Галичині Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).
Коли ієрархи, священики УГКЦ разом з народом пробивали мур тоталітарно-адміністративної системи, духовенство РПЦ на сході України чинило всілякі перешкоди відновленню автокефалії, яка там існувала в 1921-1930 роках і у 1942-1944 роках, виступали проти становлення УГКЦ, активно боронили російське православ’я.
На становище Церков в Україні впливає своєрідна соціяльно-психологічна аура (культура, загальноосвітній рівень, сталі релігійні традиції і т. ін. ), а також наявність партій християнської орієнтації, мирянських організацій, релігійно настановленої інтелігенції.
Недавно проведені Інститутом Філософії АН України соціологічні дослідження, хоча б орієнтовно, але виявили, що в південній Україні більшість людей є атеїстами і тільки 10% – віруючими. У центральній і східній частинах це співвідношення становить приблизно 50 на 50%. І тільки в Галичині близько 90% опитаних визнали себе віруючими, а 1% – атеїстами.
Сказане вище приводить нас до висновку, що українці не однородні: в різних регіонах різна культура, традиції, ставлення до минулого і сьогодення, Церкви і релігії. Спільним і об’єднуючим для них повинна стати політичнонезалежна, економічно багата і насправді правова держава.
Разом з тим, не можна відривати релігійне відродження і становлення Церков в одночасі від процесів розбудови держави або навпаки, і ставати будь-кому на сторону однієї конфесії, визнавати її єдиною національною і канонічною. Так вже сталося в нашій історії, що українські землі були місцем експансії східніх і західніх сусідів, що призводило до поділів і переподілів цих земель між ними. Згадаймо хоча б Андрусівський таємний договір, коли Україна була поділена між Польщею і Москвою.
Отже, дилема Схід і Захід для України є найбільше ворожа. «Нема певнішої для знищення України. Прикладімо «Схід-Захід» до українського релігійного життя — і будемо мати релігійну війну» (Юрій Липа. Призначення України, Просвіта, Львів, 1992, ст. 235).
Чи була для України якась інша альтернатива? Так. Бо ж, передусім, не Схід і не Захід були джерелом України. «Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Елади – родовища пізнішої культури, і Риму, і Европейського Заходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше» (Євген Маланюк. Нариси з історії нашої культури, AT, «Оберіг», Київ-1992, ст. 11-12).
Можливості не були використані, і повернути колесо історії України на незалежницький шлях не вдалося. Українська історія продовжувала «крутитися на рожні» між Сходом і Заходом.
Сьогодні, в період глибокої всезагальної кризи в нашому суспільстві, коли є небезпека втратити незалежність на користь східнього сусіда, а Захід не спішить нам на допомогу, знову, як і в минулі часи, йде рятівний пошук альтернативи через входження України в можливі об’єднання Причорноморських держав або Балтійсько-Чорноморських.
Ввійти до західніх структур ми ще не здатні через економічну недугу, нестабільність, відсутність чітких законів і насправді правової держави, а з Росією нас пов’язують тісні економічні відносини і залежність від енергоносіїв. Мусимо шукати різні варіянти інтеграції з сусідами, якщо хочемо вижити і бути суверенними. Така інтеграція дала б нам на Заході країни спад сепаратистських настроїв, зміцнення позицій Греко-католицької Церкви, на сході – об’єднавчі перспективи в українському православ’ї і рух до автокефалії. Без об’єднання Православних Церков в Україні ніхто з нами не буде говорити про незалежну Церкву. Мусимо до цього об’єднання йти і маємо на це право.
Гуменний Мирослав
Державотворці процеси і проблеми становлення Церков в Україні
9, 1993
