Папа Павло VІ встановив день 1 січня днем молитов і застанови про мир у світі. Виник той задум в роках, коли міжнародне політичне напруження доходило до критичної точки, продукція нового нуклеарного озброєння зросла до високих розмірів великим коштом державних бюджетів відповідальних держав, стратегічні пляни ставали страхітливо небезпечними в своїй конкретності. Церква рушила в похід на проповідь миру для народів і цілого світу. Кожного року досьогодні 1 січня появляється послання папи про мир. Це, зокрема, в теперішнього папи незвичайно практично збудоване, переконливо аргументоване, без всякої філософії чи спекулятивної богословії послання, в якому папа вибирає кожного року якийсь один аспект миру, якусь одну перешкоду до його збереження чи якусь одну засаду, на якій такий мир треба в світлі Божих правд будувати. Досі це вже гарна і поважна збірка 15 таких знаменних послань про мир у світі.
В цім році Папа Іван-Павло II вибрав важливу контроверсійну проблему, що від XIX сторіччя стала в Европі, зокрема великою трудністю для збереження миру між народами, і папа називає це делікатно «питання (національних) меншостей». В політології це питання має назви: патріотизм, націоналізм, самовизначення, етнічні розрухи, етнічні плюралізми тощо. Папа уникає цих термінів, бо послання не є викладом політичної науки. У всіх майже державах світу існують національні меншини чи групи, які мають свої походження етнічні, расові, культурні, релігійні чи інші різної історичної основи.
(…) Церква у своїй науці в політичних справах ніколи не старається бути суддею в поодиноких випадках конфліктів серед народів, а радше ставить практичні засади, які мають помагати рішати поодинокі суперечки. Подібно є в економічних справах. Церква не в’яжеться з ніякою ідеологією чи доктриною. Так поступив і наш Господь. Чоловікові, який хотів, щоб Ісус розсудив його спір з братом про їхній спадок по батькові, Ісус каже: «Чоловіче, хто настановив мене суддею або ділителем над вами? » (Лк. 12, 14). Але дає їм і усім засаду для полагодження таких справ: «Бережіться всякої зажерливости» і розповідає притчу про багача. Такі засади подає практично і папа в своїм листі на основі науки Євангелії і науки Церкви. (Це, що сказане досі, не є у посланні! )
«В кожній багатонаціональній спільноті, – каже папа, – треба стосувати такі дві основні засади: засаду гідности особи, не вирізняючи її расового походження, етнічного, культурного, національного чи релігійного» (ч. 3). З такої засади виходить самозрозуміло ідентичність групи, яку творять поодинокі особи. Це є колективна ідентичність і її треба шанувати так, як права особи. І папа додає: «Таке право залишається незмінним також у випадках, коли група або один з її членів діє проти спільного добра. В таких випадках влада має справу дослідити, але не засуджувати цілу групу, бо це було б проти справедливости. Але й меншості мають шанувати права інших» (ч. 3).
Друга основна засада у багатонаціональних спільнотах – це свідомість того, що всі ми творимо одну людську спільноту, якій існування дав Бог. Це богословська засада. Єдність людства є понад усі інші поділи між народами, і ця єдність противиться усім дискримінаціям, а має творити солідарність. Всі члени людської родини і поодиноко кожна особа мають служити тій одності людства.
І знову дуже важливе ствердження папи: «Мир внутрі одинокої людської родини вимагає творчого розвитку того всього, що нас розрізнює як індивідуальностей і як народів, того всього, що творить нашу ідентичність» (ч. 3) або іншими словами: Мир – у творчій гармонії різнородностей та ідентичностей! До цього потрібно великої дози доброї волі, глибокої думки про єдине походження всього людства. Цього бракує і в осіб, і в народів, а причиною в нас є недуга себелюбства, питома людині…
(…) Дуже важливе право меншостей – це право на збереження, розвиток власної культури, мови. Це право на власну духовість. З ним пов’язане право на релігійну свободу, на Богопочитання у власному обряді. Хто це право порушує – руйнує мир між народами і діє для дуже низьких цілей, бо наміряється позбутись якогось народу, щоб він зникнув. Держава має дбати про релігійну свободу. Релігійні меншини мають мати Гарантію на справедливі взаємовідношення і виміни своїх вартостей з іншими релігійними групами внутрі свого національного довкілля і поза ним. (В Церкві існувало право на місії тільки латинського обряду, а східні обряди мали це право тільки в рамках свого національного довкілля і то не все!…).
(…) Окремий заклик робить папа при кінці до християн, щоб ми як «домашні Божі», члени одної сім’ї, не дозволяли на поділи і дискримінацію між нами самими. Усі маємо дбати про цю об’єднуючу любов, це обов’язок християн, що має з молитвою бути нашою програмою життя і нашим свідченням. Так як у Церкві нема дискримінації, так і в суспільних структурах тієї дискримінації не сміє бути.
о. Іван Музичка
Нове послання Папи про мир
2, 1989
