Я говорю тепер в імені Української Католицької Церкви. Вірні цієї Церкви є не тільки на рідній землі Україні, але також розпорошені в цілому світі на різних континентах. В першу чергу я бажаю говорити про вірних в Україні і після цього про нашу Церкву в загальному.
Вселенський Другий Ватиканський Собор з своїми ухвалами в дійсності ніколи не відбувся для українців-католиків в Україні. Це може звучати для Вас дивно, але це є сумна дійсність двадцятого століття. В Україні немає католицьких єпископів, священиків і мирян, що б могли вільно практикувати своє релігійне життя. Для всіх них свобода релігії і свобода сумління не існують.
Мій попередник, світлої пам’яти Блаженніший Йосиф Кардинал Сліпий, Ісповідник віри, безпосередній свідок і в’язень Христа ради, який 18 років був свідком Церкви, у різних в’язницях, концентраційних таборах і ҐУЛаґах Сибіру, говорив про нашу батьківщину на форумі Папського Синоду в 1971 p. , «яка вкрита горами трупів і ріками крови». Жорстоке переслідування у повоєнні роки тимчасово зменшилось, але зухвале заперечення на право релігії є сильніше, як будьколи перед тим. Викривлені факти осягли вільний світ, якими контролюється і упереджується публічну опінію. Проте, немає змоги заперечити брутальні факти совєтської дезінформації. Офіційно наша Церква є поза законом. Існує тільки Катакомбна Церква у великому страху перед репресіями. Я кажу Вам це порядком пригадки, мої дорогі Брати-Єпископи, що втішаєтесь благословенням вільного світу, але існує жорстока дійсність, що її не можна ігнорувати дипломатичною мовчанкою.
Всупереч Гельсінкським Угодам і наполегливості Святішого Отця шанувати людські права, сьогодні я стою, як Мойсей перед фараоном і проголошую: «Відпусти мій народ!» (Екс. 5, 4). І також стою перед Вами як єпископ тієї Катакомбної Церкви, яку безперебійно переслідує всіма засобами безбожна влада на протязі сорока років.
Я прошу тільки одної прислуги, а саме, щоб цей наш високий збір пам’ятав Страждаючу Церкву й щоб Ви інформували своїх вірних у Вашій душпастирській праці про існуюче переслідування християн, які тепер терплять, щоб віра була жива, діюча. Св. Павло сказав: «Коли одна частина болить, всі частини терплять разом» (І Кор. 12, 26). Коли вірні Церкви у вільному світі бажають дати моральну допомогу своїм переслідуваним братам, еони зроблять багато, коли будуть голосно говорити в їх обороні і молитись за їх більшу відвагу і завзятість. В такій християнській солідарності є справжній доказ, що ми дальше піклуємось за справедливість, правду і братерську любов.
Існує ще інша проблема, з приводу якої я мушу говорити при цій нагоді, у 20-річчя ювілею Собору Ватиканського II.
Українська Католицька Церква змагається, щоб їй було привернено східню спадщину, що її було відібрано і відмовлено у минулих століттях. Митрополит Андрей Шептицький, який на протязі півстоліття керував нашою Церквою, заініціював зворот нашої Церкви до східньої духовости. Двадцять років тому цей рух відродження одержав печатку ствердження в ухвалах Собору про Східні Церкви і відновлення єдности. Це було дуже виразно стверджено, що Церкви східнього обряду, в повній злуці з Апостольською Столицею, мусять наполегливо працювати, щоб повністю відзискати всю свою родову спадщину: канонічну, богословську і духову (Ор. Ек. 4, 5).
Собор Ватиканський II дав нам повну заохоту продовжувати нашу віднову і допоміг переконати нас, що ми прямуємо у правильному і конечному напрямку. Що ми саме бажаємо осягнути? Ми бажаємо жити нашою власною традицією, як Церкви східнього обряду. Це дуже важливе для наших душ і Церкви, що ми залишаємося східніми. Ми в цьому не шукаємо особливого визнання, ні словесної самолюбности, але тільки бажаємо іти за нашою власною спадщиною.
З промови Блаженішого Мирослава-Івана Любачівського на Надзвичайному Синоді у Римі (25 листопада 1985 р. ), Патріярхат №1, 1986
