Як довго існувала Київська, а пізніше Галицько-Волинська держава, так довго і Українська Церква могла вільно діяти та працювати для вічного і дочасного добра свого народу. З упадком нашої державности дуже важкі часи настали не тільки для народу, але і для його духової матері, рідної української Церкви. Не стало князів, які б цю Церкву боронили, наша шляхта і старі боярські роди златинщилися і спольщилися; на єпископських і митрополичих престолах часто засідали негідні люди, які з ласки польського уряду одержали ці високі пости. Одним словом, здавалось, що Українській Церкві прийшов уже кінець. Наш відомий історик Дмитро Дорошенко такими словами описує жалюгідний стан західніх українців після польської займанщини: «Щоб урятувати свої маєтки, багато українських бояр переходило на католицтво, польщилося, так, що в 15 столітті вже не видно було зовсім у Галичині й на Холмщині православного українського боярства. Православних відтиснули від усіх урядів на державній службі. У Львові була заснована католицька єпископська катедра; король не допускав вибору нового православного митрополита й віддав завідування православною митрополією католицькому архиєпископові. Православне духовенство терпіло важкі утиски й переслідування. Вкінці вірними православ’ю й українській народності лишилися тільки народні маси по селах, міщанство та бідніша шляхта. Всі вищі і знатніші кола громадянства покатоличились і спольщились».
Українське мирянство в обороні рідної Церкви
І саме тоді, у тих критичних часах для Церкви і народу, став в обороні рідної Церкви український нарід, головно міщанство, яке, хоч без освіти і часто малограмотне, але просвічене Божим Духом, доконало великих діл, врятувало Церкву від заглади і нам вказало шлях до релігійної і національної самооборони. І в тих важких умовах постали ці славні і так дуже заслужені для нас Братства. Про вплив наших братств, а головно наймогутнішого з них Успенського у Львові, на наших міщан, пише польський історик Лозінський:
«Дивна річ – ці львівські українські міщани, що (в 16 і 17 ст. ) здебільша говорили й писали по-польському, одягалися по-польському, навіть у головній фортеці своєї окремішности – Ставропігії – радили і списували протоколи по-польському, на портретах і фотах, на домовинах і гробницях в підземеллях Успенської церкви ставили польські або латинські написи, ця назовні ополячена Русь не перестала бути ані на хвилину собою й почувала себе наче державою в державі». Вже з цих тверджень польського історика ясно виходить, що тією духовою державою, що була спадкоємницею світлих княжих традицій і спасала свій нарід не тільки від вічної загибелі, але також від дочасної заглади, від винародовлення і відступництва від віри наших предків, була Українська Церква. І тому вороги так дуже завзялися на цю Церкву і всіма способами старалися її знищити, і тому також наш нарід за всяку ціну бажав її зберегти. Але тут ішло не тільки про національно-культурну окремішність. Без рідної Української Церкви наш нарід був би відтятий від Бога, без рідних свят, своїх власних Богослужень став би духовою сиротою. Чужа Церква, ворожо наставлена до всього, що українське, не могла б проповідувати йому про Божу любов і про потребу братньої любови між усіма людьми. І саме ці релігійні потреби віруючої української душі були головною причиною постання братського мирянського руху в обороні Української Православної Церкви.
Але найбільше характеристичною рисою цього мирянсько-братського руху була не так їхня прив’язаність до прадідівських традицій у важких часах фізичного і духового поневолення і боротьба за самобутність рідної Церкви, але окремий статус-привілей, яким Успенське Братство у Львові користувалося і який поширився також по цілому краю на інші братства. Маю тут на думці привілей «ставропігії», тобто вилучення з-під влади місцевих єпископів і підпорядкування безпосередньо патріярхові. Це був дещо революційний крок, який у той час дуже обурив наших владик і на думку деяких істориків був поштовхом для них шукати порозуміння з Римом. Але тепер, з перспективи історії, мусимо ствердити, що це було необхідністю. Зрештою, «екземпція» практикується також і в Католицькій Церкві, коли монаші чини підлягають безпосередньо Папі; також і наші чернечі чини (за винятком студитів) підлягають Східній Конґреґації, і такий стан є поважним порушенням помісности Української Католицької Церкви.
Євген Іванків Наші древні церковні братства та сучасний мирянський рух у Вселенський Церкві 12, 1982.
