Історія записала багато особливих виявів наших святочних традицій, у винятково важких обставинах. Рівно 30 років тому, коли світ переживав другу світову війни, і коли німецький супостат в аґонії останніх судорогів насичувався до безтями жертвами невинних людей, коли в коцентраційних таборах працювали з подвійною напругою млини смерти, тоді в таких обставинах, група українських політв’язнів, які пережили жорстокі роки 1941 і 1945 в Авшвіцу, вирішили гідно, з традицією свого народу відсвяткувати український Свят – Вечір – байдуже, чи сподобається це таборовим властям, чи ні. Якщо б мій денник був зберігся, то під датою 6-го січня 1945року було б записано приблизно так: з хвилиною, коли закінчився таборовий, вечірний апель, а на східньому небосклоні появилась перша зірка, помітний новий настрій опанував в’язнів 17-го Бльоку. Велика кімната, типічна таборова «штуба», перемінилась наче на клюбову залю, з довгими імпровізованими столами застеленими білим накриттям; запах горіючих воскових свічок мішався із запашним запахом свіжої ялинки; особливий, урочистий святочний вечір. Двісті друзів недолі засіли за святкові столи, а отець Юрій провів молитву і поблагословив просфору. Друг Микола, всіми респектований і люблений провідник, спокійним, але місцями тремтячим голосом, дякував усім за взірцеве співжиття, за вияв самодисципліни, шляхотності і вияв братньої любови супроти наших братів, розкинених в таборах системи Авшвіцу, дякував за нашу непохитність у вірі в нашу правду. Відтак він ділился просфорою і кожному бажав скорого виходу на волю. Друзі обіймались і один одному складали сердечні побажання. Це була зворушлива хвилина. В декого вперта сльозина спливала по веселому лиці, але тільки на мить, бо скоро вона знаходила місце на смугастому рукаві. В інших, замість слів, звучали якісь дивні голоси, бо в горлі щось болюче стискало. Це були ті рідкісні хвилини, де тверді, загартовані борці дали волю найніжнішим почуванням людської душі. Сильний бас друга Болехівського заінтонував «Бог Предвічний Народився». Скоро всі підхопили і звуки цієї чудової коляди з потужною силою понеслись по етері таборового царства сатани. Ніжні, а заразом могутні звуки української коляди доходили до інших бльоків, де жили в’язні усіх народів Европи, для яких колядки були незрозумілі, але їх лірика творила велике враження і душевний підйом. З кожною стрічкою коляда більше могутніла, а відбиваючись об сталеві кільчасті наелектризовані дроти, з посиленою потугою, її звуки мінялись в гомін і поспішно плили на волю, у царство всесвітнього етеру, щоби передати світові голос незкутої душі української людини.
З статті Теодора Крочака «Різдвяний спогад» (Патріярхат №1-2, 1975)
