У наш час, час великих політичних перетворень у Східній Европі, коли з Божої волі Україна стала на шлях державности і розпочався процес відродження нації, на обрії духовного життя народу і нашої Української Греко-католицької Церкви появилися події епохального значення.
Процес відродження духовности народу й Церкви розпочався вже 1988 року, в році міленіюм 1000-ліття Християнства в Україні. І хоч український народ ще тоді був скутий злочинною, антихристиянською системою, його щирі молитви вірних з своїми душпастирями страждальної, ще тоді підпільної Церкви заносилися до Бога у лісах, ярах, перед закритими церквами, а то й біля пам’ятника Хрестителя Руси св. Володимира на Київській горі на рідних землях, а також поза межами, у гостинних Ченстохові і у Римі. Ці події сколихнули цілим християнським світом.
1991 року, як законний Глава УГКЦеркви, Мирослав-Іван Любачівський повернув на рідну землю на Святоюрську гору до Львова, а за рік сповнилося «Завіщання» Блаженнішого Йосифа, і до Святоюрського храму повернулися його тлінні останки й спочили побіч Великого Митрополита Андрея. Того ж року після довгих років відбувся перший на рідних землях синод Помісної УГКЦеркви у вільній вже українській державі.
Провидіння Боже нагородило нашу Церкву ще одною знаменною подією — Ювілеєм 100-ліття служіння на хвалу Божу, на благо Церкви й добра народу Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії. Саме цій події присвячена ця коротка замітка, у якій автор хоче хоч коротко, але всеціло охопити цей проміжок часу — 100 років жертвенної праці сестер-служебниць. Вони у свій апостолят поклали свою харизму «Служити своєму народові там, де є найбільша його потреба».
«Тебе, Бога, хвалимо» — це ювілейне, гарне, альбомне багато ілюстроване видання, присвячене першому сторіччю Згромадження Сестер СНДМ, яке постало в 1892 році в с. Жужіль на Сокальщині в Галичині. До друку підготовила та видала Канадська Провінція Христа Царя у Торонто на основі матеріялів, отриманих від всіх областей за редакцією сестер Домініки Славути і Вікторії Гуньчак СНДМ та сестри Рути Єйні СНДМ, яка виконала окладинку та ілюстрації. Видано у Римі 1992 року.
На початку ювілейного видання надруковано привітання і апостольське благословення Святішого Отця.
З побажаннями звернувся також до всіх Сестер СНДМ і Глава УГКЦ Мирослав-Іван Любачівський.
З вітаннями і незвичайно теплими словами подяки звернулась до владик, священиків, монахів, сестер, мирян і батьків за духовну підтримку моральну й матеріяльну допомогу сестра Францішка Библів.
Перший розділ «Покликані на служіння» розкриває організаційну структуру й духовну харизму внутрішнього життя сестер.
Черговий розділ широко розкриває образ незавидної долі українського народу.
В тяжких обставинах, у яких жив народ Галичини, народилася думка покликати до життя таке згромадження сестер, до якого поступали прості сільські дівчата.
Цей благородний задум зродився у о. Єремія Ломницького (ЧСВВ), який як місіонер став духовним провідником новопокликаних сестер. Отець Кирило Селецький (парох с. Жужель) став юридичним, фінансовим організатором і опікуном молодого згромадження. Почин Згромадженню Сестер СНДМ дала сестра Йосафата (Михайлина Гордашевська), яка стала його першою сестрою, а згодом вищою настоятелькою (1902 p.).
Так у 1892 році в с. Жужель, що на Сокальщині, постало з Божої волі і волі народу Згромадження ссндм.
В альбомі знаходимо детальний опис перших днів монашого життя молодих новичок у Жужелі, закладування нових домів, нових покликань у інших селах Галичини. З приходом сестер село цілком мінялося, — згадують селяни. За допомогою сестер діти вчилися в дошкіллі в садочках, знаходили належне християнське виховання в школах, хворі отримували поміч в домашніх роботах і медичну опіку, жінки й дівчата організувалися в сільських організаціях, оживлювалося церковне життя, поставали хори тощо.
У галицьких часописах тоді писали: «Існування сестер-служебниць — це неоціненний скарб. Позитивні наслідки того, що сестри сприяють моральному й культурному життю людей, є насправді щедрим Божим благословенням».
В час Першої світової війни 110 сестер працювало у воєнних лікарнях, несли поміч хворим воякам на дезинтерію і тиф. Своєю відвагою і жертвенністю здобули собі загальне признання і пошану.
Таким було перше п’ятдесятиріччя Згромадження сестер-служебниць. їх завданням було поширити свою апостолярну діяльність далеко поза межі Батьківщини. Всюди там, де лукава доля кинула наш народ у пошуках за хлібом. Вони, сестри-служебниці, невеличкими групами пішли в далеку чужину, де закладали доми, розпочинали духовну працю серед українського поселення, дали початки майбутнім провінціям ССНДМ у таких країнах, як: Канада (1902 p.), Югославія (1906 p.), Бразілія (1911 p.), Чехо-Словаччина (1928 p.), Рим (1932 р.) і США (1935 p.).
У другому п’ятдесятиріччі існування Згромадження, яке припало на 1942 рік, сестри-служебниці поширили свою місійну працю на дальші країни світу, а саме: Польщу (1947 p.), Францію (1947 p.), Англію (1957 p.), Німеччину (1963 р.) і Арґентіну (1965 p.).
Наступний розділ ювілейного альбому присвячений Провінції Співстраждальної Божої Матері в Україні. В ньому показано, з яким духовним і національним доробком сестри-служебниці увійшли у друге п’ятдесятиріччя. А доробок цей був значущий і імпозантний, взявши до уваги суспільно-політичну ситуацію та майже цілковите духовне і культурне занедбання народу.
На той час у Галицькій Провінції діяло 103 доми сестер, в тому: у Львівській єпархії — 23, у Перемишльській єпархії — 41, Станиславівській (зараз Івано-Франківська) — 31, Крижавецькій (Югославія) — 4 і Пряшівській (Чехо-Словаччина) — 4.
В провінції працювало 524 сестри, діяло 4 новіціяти. Сестри вели 15 сирітських домів, в яких знайшло притулок 380 сиріт, та у 76 школах ведено катехизацію для біля 4,000 учнів.
Вибух Другої світової війни приніс нове лихо. Сестрам судилося пережити 2 роки більшовицької і З роки німецької окупації. Відтак на довгі десятиліття залягла вдруге більшовицька імперська система, яка жорстоко розправилася з українським народом і його Церквою.
У 1946 році псевдособором зліквідовано Українську Греко-католицьку Церкву. Почались переслідування християн, арешти, депортації і заслання в Сибір усіх наших владик, тисячі священиків, монахів і монахинь, сотні тисяч мирного українського населення. Український народ, його культура й Церква зазнали чергового жорстокого і тотального знищення.
У 1944 році частина сестер подалася на Захід. В Україні залишилося біля 300 сестер. У 1949 році сконфісковано Провінційний осідок ССНДМ у Станиславові, забрано всі доми. Сестрам заборонено жити разом, носити чернечий габіт. Вимагали від них зректися католицької віри й перейти на російське православ’я. Вони були переслідувані і в’язнені. 30 сестер-служебниць заслано в Сибір на тяжкі праці. Ті, що залишилися, працювали як медсестри у лікарнях, кухнях, пральнях, а то й в колгоспах. їх знеславлювано і висміювано.
Коли в 1954-56 роках українські священики, хто залишився у живих, почали повертатись з Сибіру, вони зразу ж почали працю у підпільній УГКЦеркві. До них приєдналися сестри-служебниці. Почали прибувати нові покликання, і почалося підпільне священиче навчання і чернече виховання.
Такий стан тривав десятки років, аж УГКЦерква вийшла з «підпілля», і почалась офіційна реставрація громад віруючих нашої Церкви. Зараз у вільній вже українській державі Провінція Співстраждальної Божої Матері в Україні благословенна у численні покликання, нараховує біля 200 сестер-служебниць та 90 новичок і молодших сестер.
Останні 100 років благородної праці сестер-служебниць у матірній провінції у місті народження Згромадження ССНДМ, це час невтомної, жертвенної праці, це безупинна боротьба за привернення, а то й збереження духовности і національної свідомости народу.
Тоді, коли Провінції в Україні, Польщі, Чехо-Словаччині і Югославії боролися за своє збереження, Провінції Західньої Европи, Америки й Канади свобідно розвивали свою місійну і апостолярну працю і практично перейняли на себе основний тягар праці цілого Згромадження.
Дальші розділи книги-альбому присвячені окремим 8 Провінціям.
Однією з найстарших, яка у минулому році відзначала своє 90-річчя місійної праці серед українських поселенців, є Провінція Христа Царя у Канаді. Ще задовго до заснування Греко-католицької єпархії у Канаді (1912 р.) сестри-служебниці були тими піонерами, які позначували українську духовність і культуру на канадській землі, зростали разом з поселенцями і саме між іншим їм завдячуємо те, що сьогодні українська діяспора у Канаді чи не найкраще зберегла свою національну ідентичність.
Зараз канадська провінція є однією з найбагатших Провінцій зі значно розбудованою мережею сестричних домів, а в кожному з них ведеться широку апостолярну діяльність. Канадська Провінція несе матеріяльну допомогу іншим Провінціям, а в основному матірній в Україні й Провінціям Східньої Европи. Тут опрацьовуються і видаються підручники і дидактичні посібники до катехизації, видано обширну, добре удокументовану історію Канадської Провінції п.з. «Служити — це любити» (1971 p.). Видані ювілейні книги: до 50-річчя Згромадження ССНДМ (1942 p.), до 50-річчя Канадської Провінції (1952 p.), до 100-річчя Згромадження ССНДМ (1992 р.) та інші, зорганізовано архів ^ Провінції, центральну бібліотеку, дослідний центр і музей, де буде зберігатися багата спадщина сестер-служебниць Канадської Провінції.
Сестри-служебниці з Канадської провінції двічі були обраними головними настоятельками в Римі, мають свої місії в Англії, Франції і Німеччині, працюють у школах і університетах Канади.
Цей прегарний доробок є заслугою лише 149 сестер у 28 канадських і 3 європейських місіях провінції Христа Царя у Канаді.
7 молодих сестер-служебниць, прибувши 1911 року до Бразілії, дали початок майбутній провінції св. архангела Михаїла. Великі простори та брак належної комунікації і відмінна, ніж в Україні, природа значно утруднювали працю сестрам-служебницям. Від початку треба було долати всі труднощі і починати працю у несприятливих умовах. Сестри відносно скоро отримали дозвіл на ведення новіціяту, бо появилися покликання серед місцевих дівчат, відкрито українські школи, які згодом стали державними, дитячі садки, лікарні тощо. Задля браку українського католицького єпископа, сестри-служебниці залишалися під юрисдикцією латинських єпископів, об’єднані з матірною провінцією в Україні аж до покликання власної провінції на Бразілію (1934 p.). Тоді провінція нараховувала 66 сестер-служебниць і 10 домів.
За свою віддану працю сестри-служебниці здобули високе признання не лише українців-поселенців, але й уряду Бразілії та латинської церковної ієрархії.
За дальших 30 років значно помножилися покликання і поширилася мережа апостоляту. 1965 року у Бразілійській провінції вже працювало 302 сестри-служебниці у 42 домах, навчаючи у 40 католицьких школах від дошкілля до середніх.
У той час сестри-служебниці в Бразілії почали місію в Арґентіні, де вже у 1973 році створено делеґатуру Св. Йосафата під духовною опікою Бразілійської провінції.
Благородна і жертвенна праця сестер-служебниць на бразілійській землі підготовила грунт до створення епархіяльної структури нашої Церкви, і у 1962 році для українців-католиків у Бразілії покликано екзархат.
(Далі буде)
