Самвидавний журнал, що появляється в Польщі, в Люблині, під назвою «Споткання», що по-українському означає «зустрічі», заслуговує на нашу увагу з двох причин: перше, це є незалежний журнал молодих католиків, і друге — в ньому порушуються й українські питання. З написаного можна хоч частково відчути, чим сьогодні дише, як думає і яку має уяву католицька молодь, а точніше сказавши, молоді польські католицькі інтелектуалісти. Не диспонуємо бібліографічними даними, щоб можна ближче сказати, як довго цей самвидавний журнал появляється. Перед нами лежить п’яте і шосте число журнала «Зустрічі» в одній книжці, які є передруковані у Великій Брітанії заходами Пйотра Єґлінськеґо. Крім цього, також перед нами в оригінальному виданні так, як вони появляються в Польщі, «Матеріяли»… («Споткання» 12/13). Зміст самвидавного журнала актуально-різноманітний. В ньому багато цікавого матеріялу на релігійні теми і в загальному на теми дня. В журналі порушується цілу низку різних питань і в тому — на українські теми. З змісту можна завважити, що порушувані українські питання є представлені досить об’єктивно, такими, якими вони є. По змісті порушуваних питань відчувається, що це пишуть молоді люди, які мають свій ясний погляд на різні питання включно на українсько-польські відносини. Можна подивляти не тільки їх відвагу, але також суть порушуваних питань. Ось п’яте і шосте числа разом нараховують чотириста сторінок друку книжкового формату. Подано склад редакції й адресу.
В журналі вміщені повідомлення, інформації і дискусійна проблематика. Серед проблематичних статтей є також стаття про українські проблеми. Читаючи ці статті, в читача постає думка, що, властиво, в сучасній комуністичній Польщі таки розвивається християнська думка і що в цій площині і через християнську призму підходять до розв’язки різних питань. Невідомо, який засяг цього журналу, але змістом він вагомий.
В п’ятому числі «Зустрічей» є стаття українського автора Богдана Сагайдачного на тему: «Як бачу польсько-українські відносини в минулому», а в «Зустрічах» 12 — 1, у розділі «Матеріяли…» на сторінці 134 вміщена редакційна стаття під назвою: «Перед тисячоліттям хрещення Руси-України» й інші. Останньої статті не будемо зараз реферувати за браком місця, але з її змістом варто познайомити наших читачів у черговому числі «Патріярхату».
Тут в першу чергу зупинимось на цікавій і оригінальній статті Богдана Сагайдачного. Автор у вступі завважує: «Від чого повинен би розпочати сьогоднішні роздумування». Автор підказує, що немає сенсу говорити про те, що було в давно минулому і недавно минулому, але краще дивитись в майбутнє, що нам треба обмінятись думками й ідеями і змагати до тіснішого контакту й співпраці. Б.Сагайдачний стверджує: «Передусім ми два найбільші після російського народи в Східній Европі. Тоді, коли Польща відограє провідну ролю в таборі сателітних держав і є країною з гарними традиціями боротьби за свободу і незалежність, Україна з її поставою і емансипаційними спробами — дає орієнтацію іншим неросійським народам Радянського Союзу. Вона для них є природнім керівником, прикладом до наслідування і рівночасно посередником емансипаційної тактики і визвольних можливостей».
Авторові статті йдеться про те, що можна зробити, щоб відносини між обома українським і польським народами покращали, а це було б на користь одним і другим. Автор вважає, що для цього зараз існують добрі можливості, але в цьому напрямі зроблено не багато, щоб не сказати — зовсім нічого не робиться. При цьому згадується такий факт, як з краківського «Жиця Літерацкеґо» виступав сам Єжи Ловелл на форумі Українського Клюбу Суспільно-Культурного Товариства (11 листопада 1966 р.) і висловився так: «Для багатьох поляків середнього і молодшого покоління українець — це часто бандерівець з ножем в зубах».
Знову ж анонімний «Львов’янин», пишучи в січневому числі паризької «Культури» за 1967 p., також висловлюється в подібний спосіб: «Ми всі маємо в собі ніколи незатертий комплекс бачити українця з ножем і завжди як нашого ворога».
Поруч цього автор ставить питання: чи справді «всі», чи дійсно «ніколи незатерті», чи направду «завжди» і «ворога»?
Сагайдачний не закриває очей і на українську, сторону, де він пише, що серед деяких крайньо націоналістичних кіл української еміграції дивляться на поляків, як на «відвічних ворогів».
Автор порушує багато цікавих питань з практичного сучасного життя в Польщі. Підмічує, що в загальному книжки на польсько-українські теми зустрічають дивну реакцію, і тут автор наводить факт про те, що в 1973 р. була надрукована книжка під назвою «Дроґа до ніконд» («Дорога без мети»), в якій була написана діяльність Організації Українських Націоналістів, книжка була знята з обігу. Автор підкреслює, що добре поінформовані люди твердять, що це сталось на інтервенцію радянського амбасадора Станислава Пілотовіча. Знову ж наводить другий факт: «Для українців в Польщі був зокрема неприємний і навіть болючий факт заборони владою ПРЛ виїзду до Канади відомого українського хору «Журавлі». Б. Сагайдачний робить цікаві й влучні підмічення, але, щоб їх не переповідати, наведемо деякі розділи з цієї статті.
«Сучасна Україна — її потенціял і значення»
Не зважаючи на багатовікові спроби зіпхати нас, українців, у відсталість і провінціалізм — поза великими втратами, переслідуваннями, радянізацією, нищенням української культури і русифікацією — ми дальше залишаємось великим, витривалим, а щонайважливіше — воюючим народом.
Хоч завжди ми боролися за свободу і незалежність, але майже ніколи не жили в обставинах нормального народнього розвитку і не мали можливости вільного суспільного, економічного і культурного розвитку. Власне, в цьому лежить причина наших великих національних недоліків. Одначе, вони завжди викликали відпорність народу, який не здається.
Зокрема, сьогодні, в епоху, коли примітивні народи чи невеликі острови, що не раз начисляють всього кількасот тисяч населення, без жодної історично-державної традиції мають загально визнане право до самобутньости чи одержання без труднощів незалежности — не є попросту можливим, щоб сучасний штучний, силою вдержуваний Москвою стан міг зберегтись назавжди.
У випадках нормально діючої західньої Демократії, як, наприклад, в Канаді наші земляки виявляють великий динамізм, виявляють всесторонні здібності, зокрема досягнення у академічній площині, в суспільному житті та на політичній арені. Для прикладу: син недавніх бідних емігрантів є тепер генералом і керує канадським летунством. Недавно канадський військовий аташе у Вашінґтоні був також канадським українцем. Минулого року, повертаючись до Польщі з кількаденного побуту в США, Владислав Бартошевські, генеральний секретар польського ПЕН-клюбу і лектор сучасної історії в Католицькому Університеті в Люблині, ствердив, наприклад, що найбільше поширеною на славістичних студіях в американських університетах є галузь русицистики, а в ній найбільшою популярністю користуються українці.
Це має свою багатозначність, коли взяти до уваги, що польська еміграція є куди численніша за українську.
Про силу відпорности й різноманітности українського наукового і суспільного життя недавно знайомив читача Яцек Возняковскі у своїх «Канадських записках». В січні 1976 р. вийшло з друку видання цієї книжки в десятьтисячному накладі.
Властиво, ні для кого не є таємницею, що справді українці відограли визначну й передову ролю майже в усіх страйках і заворушеннях в радянських концентраційних таборах перед і після 1953 p., зокрема, на Воркуті, Норильську і Караганді. Це потверджують Олександер Солженіцин і численні західні джерела, не виключаючи польських.
Натомість сьогодні, коли з усіх партійних трибун лунають свідчення про остаточну розв’язку національного питання,— комуністичний режим, з одної сторони, засилає до таборів і психіятричних лікарень сотні українських інтелектуалістів, а з другої,— продукує масу літератури, в якій ніби стверджується про неіснуючий вже «буржуазний націоналізм» і тільки на терені самої України затруднює 150 тисячну армію спеціяльних пропагандистів.
Сам засяг найбільших репресивних середників, що їх вживається для придушення українського руху опору, є рівнож незвичайних розмірів.
Згідно з інформаціями відомої самвидавної української публікації, відомої під назвою «Український Вісник» (ч. 7-8), в самому тільки Львові й околиці виконано від січня до березня 1972 р. тисячі арештувань і ревізій та зконфісковано 3.000 примірників «самвидавної» літератури.
Навіть на найвищому партійному щаблі справи не виглядають так, як собі бажає режим і московське керівництво. Перед кількома роками Москва усунула з становища першого секретаря української компартії (а згодом його також викинено з політбюра) Петра Шелеста за «… націоналістичне відхилення».
При цьому відбулися зміни на краще у вирівнянню соціяльної структури українського суспільства і в способі його думання. Це пов’язане з відомим зростом національної свідомости і з збільшенням ролі молоді в житті народу, що проявляється в широко розгалуженому емансипаційному русі, постава і якість якого, як також на високому рівні тим рухом продукована література, зробили таке велике враження на Заході.
«Перспективи на минуле»
«Як вже вище підкреслив я, ситуація, в якій опинились наші народи, сильно змінилась. Небезпеки, що нам загрожують, є спільні й багатократні. Вони загрожують нашій національності, нашій культурі й нормальному розвиткові наших народів. Бути свідомим цього не тільки зміцнює базу нашої співпраці і наші емансипаційні зусилля, але рівнож унеможливлює ворожим силам чи до нас неприязним маніпулювання нами або під’юджування одних проти других, як це часто було в минулому, чи штовхаючи нас на взаємну боротьбу, часто для другорядних цілей.
Рівнож ідеться про відпорність і приготовання до несподіванок історії, ідеться про те, щоб у хвилині коньюнктурної акції наші народи не залишились, з одної сторони, не приготованими («б’єрне»), а тим більше розсварені, а з другої,— щоб виключно не покладались на добру волю і допомогу Заходу.
Історія XX століття залишила нам прикрий посмак із часто застосованої практики наддержавами і силами сьогоднішнього світу: полагодження наших справ втертою методою — «для нас — без нас». Інший автор — Ксиз, наприклад, правильно підкреслює в попередньому числі «Зустрічей», як багато заважила на уклад взаємних стосунків в Східній Галичині, зараз після Першої світової війни, з одної сторони непоступливість, а з другої — наївна віра Євгена Петрушевича в Антанту і її скрайньо негативне відношення до будь-яких переговорів і до зговорення з поляками. Тодішній історик Януш Радзейовскі також робить закиди українцям про «ялову неґацію польської дійсности».
Під час Другої світової війни рівнож завважується, який неузасаднений оптимізм деяких українських кіл у відношенні до німців або покладання великих надій поляків на західніх аліянтів.
Усвідомлення собі цієї дійсности і співзалежности долі, перспектив і спроб для обидвох народів є першочерговим завданням. Напевно не є в інтересі поляків, щоб русифікація України пішла задалеко. Коли Москва розправиться з Україною, напевно з більшою силою і енергією візьметься за Польщу.
Сучасний Львів з його сильним українським заплеччям і глибоко закоріненим культурним і безпосередньо українським патріотизмом, традиціями — є одним з головних таборів спротиву проти русифікаційно-імперіялістичної політики Москви на Україні.
В спротиві далекосяглим радянським плянам «злиття народів» — цілий «регіон» сучасної Західньої України є потенційним союзником поляків і їх боротьби проти московського натиску на Польщу і проти перфідної радянізації Польщі.
З другої сторони, засяг і безоглядність комуністичної офензиви на Україні, сьогодні багато українців звертає увагу на Польщу, як на природнього союзника.
Тому ми, українці, бажали б значно більше знати зацікавлення поляків нами в напрямі спротиву, тенденції середників масового наказу в ПРЛ про злиття нас в загально-радянське море узагальнень і стереотипів.
Понад це, якщо українці бажають зконцентруватись проти Росії, не маю тут на увазі війни з російським народом, але з проявами радянського імперіялізму й імперіялістичною ментальністю багатьох росіян,— то вони мусять стреміти до відпруження відносин і до порозуміння на польському відтинку.
Знову ж, з другої сторони, коли б українцям удалось знайти якесь взаємне порозуміння з росіянами, що репрезентують нову Росію — не є в найменшому інтересі поляків, щоб це порозуміння було скероване проти Польщі.
Поза тим хіба не треба доводити, що приклад польсько-української співпраці був би заохотою для інших розсварених і розбитих через історію народів нашого терену до миру, співжиття і правдивої співпраці.
При тому рівнож ми повинні пам’ятати про конечність оминати торги про т.зв. «Східні Землі Другої Річипосполитої», що про їх «відібрання» говориться ще тут і там, зокрема на еміграції, але щораз то рідше і щораз то з меншим переконанням.
Виходячи з висновку, що сучасна Польща є народньою державою і що на т.зв. «Східніх Землях» давньої і міжвоєнної Річипосполитої постали народні республіки, сперті на місцевий нарід, що посідає безперечну більшість, обидва ці нові заложення належить уважати за тривалі.
Натомість, існуючий комуністичний устрій і стосована Москвою імперіялістично-колоніяльна політика є, вважаю, тимчасовою появою, бо спирається не на добровільному співіснуванні та на засадах співпраці й приязні, але — на силі. Ця штучна потуга, в загальному втримувана єдино силою і страхом, може якогось дня розпастись, що зразу спричинило б повстання незалежних національних держав України, Литви і Білорусі.
Однак, вдержати їх при житті й запевнення для Польщі тривалої незалежности, передусім залежало б від нашої спільної думки, політичного порозуміння, які з вірою повинні й мусять прийти, поборовши відшумілих і неактивних вже сьогодні антагонізми і через співпрацю — політичну, культурну і економічну.
Вже, однак, сьогодні ми повинні приготовляти для цього ґрунт.
І ще одне. Хоч ніколи в нашому національному житті не бракувало демагогів і шовіністів — здається мені, що націоналістична конфронтація у польсько-українських відносинах вже не буде мати ніколи такої напруги, як у передвоєнних роках з польської сторони і у воєнних роках з української сторони».
* * *
Б. Сагайдачний у своїх кінцевих висновках пише, що ми часто любимо покликатися на справедливість і потребу українсько-польського порозуміння, але, як колись говорив Юзеф Лободовський «… треба їм допомогти, не даремно чекати з закладеними руками». Ми повинні взяти це до уваги і діяти, бо від самого говорення нічого не зміниться.
Поруч з цим Сагайдачний пише: «Нас, українців, журить, бо знаємо окремі прояви нерівного трактування в сучасній Польщі з сторони деякої частини польського суспільства. Часто, власне не уряд чи партія, а в дійсності поляки й місцеві урядники не щадять їм різних провокацій».
«Видається мені, що власне Католицька Церква, яка серед польського народу користується великим авторитетом, могла б у великій мірі вплинути на поправу польсько-українського співжиття».
Треба сказати, що сам журнал, а тим більше редактори та дописувачі, які є молодими польськими католиками, дають надії на певну зміну польської орієнтації щодо українсько-польських взаємовідносин. Якщо справді Польська Католицька Церква в Польщі захоче піддержати ідеї авторів в журналі «Зустрічі», то можна сподіватись, що це матиме запевнений успіх. Це зовсім влучно й правильно підкреслює Богдан Сагайдачний. Тішить нас також, що ці думки й ідеї випливають з молодих католицьких кол. В наступному числі подамо переклад з тих самих самвидавних джерел думки й погляди на ці питання редакції журнала «Зустрічі».
Тепер стоїть перед нами відкритим питання, а що ми робимо в цьому напрямі? Правда, кілька років тому на відтинку українсько-польського порозуміння серед нас був деякий спалах, але біда в тому, що тільки на спалаху й закінчилось.
Редакція
