Ваша Святосте, Блаженніші Синодальні Отці,
Проблема плюралізму в Христовій Церкві, що сьогодні вже відзивається мовами всього світу, а саме: Африки, Південної і Північної Америки, Австралії, Океанії й Европи, є така стара в дійсності для Християнського Сходу, як сама Церква. Брак належної розв’язки тієї проблеми допровадив в 1054 р. до нещасного поділу між Християнським Сходом і Заходом, знаного в історії Церкви під назвою «схизми Керулярія». Наслідки цього поділу тривають до сьогодні.
Практичну розв’язку тієї важливої проблеми, залежно від природньої різнородности ментальностей народів, старався дати II Ватиканський Собор у своєму декреті «Про Східні Католицькі Церкви». Згідно з цим декретом:
- Свята й Католицька Церква, що є Містичним Тілом Христа, складається з Помісних Церков, тобто обрядів (ч. 2).
- Ця різнородність обрядів не противиться одності Церкви, але навпаки, її виявляє (ч. 2).
- Ці Помісні Церкви, так Східні як Західні, є однаково поручені пасторальному проводові Римського Архиєпископа, наслідника св. Апостола Петра (ч. 3).
- Послідовно, ці Церкви втішаються рівною гідністю, так що жадна не є вищою понад другі з рації обряду, і мають ті самі права й ті самі обов’язки, (ч. 3).
- І тому, цей Святий Синод «торжественно заявляє, що Східні і Західні Церкви мають право й обов’язок рядитися згідно зі своїми власними партикулярними дисциплінами, як такими, що поручаються своєю пошани гідною стариною, краще підходять до обичаїв їхніх вірних і більше надаються для добра їхніх душ (ч. 5).
Зі сказаного ясно виходить, що згідно з рішенням цього Собору, Східні Католицькі Церкви, тобто обряди, повинні мати ту саму гідність і користуватися тими самими правами, що їх має латинський обряд. Але, в дійсності — як кажуть наші брати нез’єднані, Брати Східніх Церков, Католицька Церква латинського обряду далі панує над усіми Східніми Католицькими Церквами й не виявляє найменшого бажання змінити це своє бажання панування над ними. У світлі тієї дійсності, навіть її екуменічний діялог з християнським Сходом являється тільки новою її стратегією для опанування цілого християнського світу.
Це панування латинського обряду над Східніми Католицькими Церквами добачують наші східні необ’єднані Брати передовсім у слідуючій подвійній формі:
- У відношенні цих Церков до Апостольського Престолу, де вони всі є підчинені Священній Конґреґації для Східніх Церков, яка занимається справами, що згідно з їхнім партикулярним правом, повинні б належати до їхніх Патріярших Синодів, і якої Префект, Генеральний Секретар і дві треті членів є прелатами латинського обряду.
- Подібно є підчинені Східні Католицькі Церкви правлінню латинського обряду в їхній пасторальній опіці над своїми вірними поза своїми територіями. Бо, згідно зі сьогоднішньою дисципліною, проголошеною в Моту Пропріо «Клері Санктітаті», Патріярхи й Верховні Архиєпископи не мають жадної дійсної юрисдикції над своїми вірними поза своїми територіями. Ці вірні різних східніх обрядів є сьогодні підчинені або прямо місцевим єпископам латинського обряду, або, через своїх Апостольських Екзархів, або Епархів, — Священній Конгрегації для Східніх Церков, що, як уже сказано, так своєю структурою, як своїм проводом є частиною правління латинського обряду.
Це дуже важлива проблема, що є дійсною перешкодою для тієї форми євангелизації, що називається сьогодні екуменічним діялогом.
Щоб вийти з тієї трудности, ми осмілюємося з належною пошаною для всіх осіб, що могли б тут бути заторкнені предложити слідуючу розв’язку.
1. Привернути Синодам Східніх Церков всі права, що до них належать згідно з їхніми партикулярними дисциплінами, відсилаючи до Апостольського Престолу тільки найважніші справи, що їх міг би поладнувати окремий уряд, напр. «Офіціюм Санкті Петрі» (Уряд св. Петра).
Або, якщо б Свящ. Конгрегація для Східніх Церков мала існувати, хоч би до часу, вона повинна б складатися з делегатів усіх Східніх Церков, які з волі Св. Отця мали б собі вибрати Префекта, Генерального Секретаря і всіх інших урядників з кількома Прелатами латинського обряду для міжобрядових справ.
2. Признати Патріярхам і Верховним Архиєпископам принаймні персональну (особисту) юрисдикцію над усіми їхніми вірними поза їхньою територією з правом, на випадок потреби, творити для них власні парафії, встановляти з благословенням Апостольського Престолу нові єпархії або екзархати, назначувати єпископів. Під подібною юрисдикцією живуть вірні латинського обряду на територіях східніх обрядів: То чому ж то це мало б бути неможливим для вірних східніх обрядів на територіях литинського обряду, якщо в дійсності — як каже II Ватиканський Собор — всі Помісні Церкви, є рівні й мають ті самі права?
Належна й справедлива розв’язка цього питання була б великим поступом в апостоляті єдности християнського світу
Ось пропозиція, що її покірно предкладаємо Вам, Блаженніші Отці Синоду, якого Святий Дух покликав пасти стадо Христове.
Максим Митрополит
Текст прочитано на Пленарній Сесії Синоду
в присутності Святішого Отця Папи Павла VI,
дня 1 жовтня 1974 р.
