Покликання сучасної людини окреслюється вже у молитві «Отче наш» словами: «Нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі», а в Святому Письмі: «Воля Божа – святість ваша» (1 Сл 4,3)! Цими словами надає людина першість Богові та довіряє Йому, а також пізнає, чого хоче Бог. І, осягнувши те, що Він хоче, буде насправді щаслива. Каже також, святий Ігнатій з Лойоли: «Людина створена для того, щоб Господа Бога славити, поклонятися Йому і служити, а таким чином спасти свою душу» (Духовні вправи, 23).
Тож і сьогодні необхідно дбати про святість! Якщо не дбатимемо про духовне – матеріальне нас не спасе. Без Бога неможливо подолати зло. Сучасна людина мусить пам’ятати про Початок і Кінець, про Вічне. Завжди, а особливо тепер, в часі війни, коли так дорого нам знову обходиться воля. Вона ж бо завжди дорого коштує, бо здобута Христом на хресті, Він її «придбав кров’ю власною» (Дії 17,28) смертю і воскресінням, щоби ми знову були вільні й мали можливість вільно вибирати Божу волю для себе і для своїх та бути насправді щасливими. Тому ми й розуміємо, що людської волі замало, аби витривати в доброму до кінця, необхідні Божа воля та Божа сила. Звідси ми навчимося цінувати волю, яку Бог дав кожній людині та свято її поважає.
Господь заохочує людину до пізнання своєї Волі, допомагає пізнати її, дає здатність вибирати її та силу триматися її. Але не робить це насильно, а з любов’ю: повертає її правдиву людськість, освячує її та робить щасливою, через що вона вдячна.
Тут хотів би зосередитися на тому, що людина, аби осягнути мету свого життя, покликана зростати в тому, щоби бути людяною, Божою і вдячною.
Бути людяною
Світ, у якому живе людина, щораз менше стає людяним. Людині щораз важче бути людиною. Десь вона сама загубила важливість турботи про те, щоби бути людиною.
Щирість, доброта, зичливість – ось цього бракує людині, коли їй стає добре жити. Вона спокійно користає з Божих дарів, а про Бога в добрі забуває. Проблеми і тривоги ніби й пробуджують ті якості, але згодом, як небезпеки минають, людина про них забуває.
За будь-яких обставин, а тим більше коли не знаєш, як вчинити – чини по-людськи, зберігай свою гідність. Це зрозуміння своєї гідності.
Людяність – це побачити іншого, того, що в біді, в потребі, тихо, щиро і щедро старатися допомогти як брат, по-людськи. Людяність уважна до бідних і потребуючих з усвідомленням особистого: «що маєш, чого б ти не одержав?» (1 Кр 4,7).
Це викорінення гордості та егоїзму. Це милосердя і любов.
Це культивування моральних чеснот. Набуття і закріплення їх у собі. Адже людяність – немов фундамент будинку, на якому він стоїть.
Людяність щодо себе та інших. Уміти любити себе і приймати в любові тих, що нам даровані. Пам’ятай, що в задумі Божому людина людині не ворог.
Сприйняти важливість «бути»: кожну мить – бути. Тут і тепер. Немає нічого важливішого і реальнішого. Уповні, з уважністю до дрібниць, не відкидаючи людей. Життя людини на цій землі насправді таке коротке!
Уникати презентацій добра, не робити щось напоказ, не фальшувати в любові – Господь знає наше серце.
Бути Божою
Людина сьогодні має бути Божою. Це досконалість у любові. Це коли Господь здійснює в нас Свою переміну, переображує нас у Себе, обожествлює, чинить святими.
Віра чинна любов’ю. Бог дає зріст: наша висота, яку нам запропонував Господь, це Небо. Він захотів, щоби ми стали Божими дітьми.
«Будьте святі…!» (Левіт 19,2). «Будьте досконалі…!» (Мт 5,48). Бути в світі та бути не від світу.
Увага на Божі заповіді та Євангельські ради. Увага на Церкву, де Господь завжди збирає в спільноту любові дітей Своїх.
Сучасна людина тим більше має бути Божа – це та новизна, яку земна людина забуває. Події та клопоти світу не дають людині думати про Небо.
Людина сьогодні має бути Божа, щоби кожен із нас пам’ятав, що ми не сироти, що в нас є Батько, що ми – Його діти.
«Відсутність любові, відсутність почуття, що хтось нас любить – оце є сирітство», – наголошував Блаженніший Любомир Гузар.
Щоби ми не почувалися сиротами, варто зазначити, що:
1. Важливість батьківства Отця поміж нами.
Переображення чи що нас перемінює в житті? Батьківство Бога Отця, що на небі, народжує правдиве батьківство на землі. І ми Його бачимо в Сині, у Христі!
Послух Господь завжди пов’язує з любов’ю, тоді послух можливий, тоді він легкий. За любов’ю ми йдемо залюбки, навіть угору, аж до Неба, не боїмося ні труднощів, ні перешкод. Тому з правдивою любов’ю тісно пов’язується жертва.
Улюблений Син, бо любить і слухає. Хто ж слухає і любить, того легко слухати і любити. Так синівство переростає в батьківство.
Улюблений Син, між своїми синами:
Важливе батьківство Отця поміж нами!
– намети не послужать врочистості Свята,
бо Тавор і Голгота – це гори...
Важлива любов і посвята!
2. Важливість внутрішнього переображення.
Переміна починається зсередини: «з повноти бо серця уста промовляють» (Мт 12,34). З гробу світло засяяло. З ночі народжується день. Переміна людини починається з душі, щоби була перемінена вся особа. З душі, сповненої Богом. Тоді вона стає видима, тоді ми бачимо переображення людини. Важливо цінувати духовне переображення розуму й волі. Важливо, коли грішник навертається, коли перемінюється його життя.
Від нашої переміни залежить тривалість страждань: якщо ми швидше навертаємося, то менше страждаємо. Пам’ятаймо, що Бог шукає нас, терпить, коли ми не хочемо бути знайдені. Його Батьківська любов терпить… І тим більше страждаємо ми.
Бог нас перемінює в Себе: Ісус переобразився, щоби ми були переображені. Бог хоче стати для нас єдиним мотивом щастя! Треба дозволити Йому нас перемінювати, робити іншими. Довірмо Богові наше переображення!
Бог готує нас до повноти радості: правдива радість – це плід і нагорода за страждання. А перший плід Христового переображення в нас – це віра! З цим плодом ми сходимо з Тавору переображені та йдемо переображувати з Христом світ, простуємо через Голготу до Воскресіння!
Бути вдячною
Богові та людям, усім тим, через кого Господь дав тобі життя і захистив його. Бути вдячним людям, через яких ти люблений. Вдячність тим, хто йде попереду. Щира повага до старших, батьків, учителів, духовних наставників, лікарів, воїнів… Мати сміливість щиро сказати «дякую». Не скупитися на щирість і доброту, щоби висловити вдячність Богові та кожному, хто жертвує своїм життям задля тебе і служить тобі.
Вдячність – це не тільки пошана на словах, але й готовність вчитися у вчинках, наслідувати віру, переймати досвід, підтримувати добрі звичаї й традиції.
Вдячна людина – відповідальна та сумлінна. Свідома того, що прийняла і від Кого. Ця свідомість є Божим даром, однак її треба виховувати, щоби цей дар розвивався, зростав, щоби людина його пізнавала й використовувала.
Вдячна людина – люблена, щаслива. Вона, як Марія, «величає» Господа і «радіє в Господі» (пор.: Лк 1,46-55). Отже, вона здатна ділитися любов’ю, і це є найбільша мудрість. Насправді все повертається – що даєш, те й отримуєш. Маємо необхідність давати, адже «більше щастя давати, аніж брати» (Дії 17,35), але також маємо вважати, що даємо і як даємо.
Вдячність – це досвід любові, пам’ять про любов. Також це готовність любити, це мотив. Вдячна людина співпрацює і у своїй співпраці є щирою, щедрою, надприродною. Вона шукає того, що Боже, а не себе.
Вдячність Богові та ближнім робить людину готовою до викликів життя, здатною розпізнати знаки часу.
о. Григорій Рогацький, ВС, Вінниця
