Публікація в номері 357 газети «Известия» за 1987 рік статті «Пастирі без пастви» Ореста Михайлюка честі редакційній колегії не робить. Замість об’єктивного, чесного підходу до проблеми Української Католицької Церкви в СРСР, її ролі в історії, особливо в історії Західної України, автор підміняє істину дешевою, розрахованою на невігласів, брехнею, грубо порушуючи основні принципи етики, елементарної порядности. Стаття свідомо зводить наклеп і на Українську Католицьку Церкву, і на її найвидатнішого, визнаного в усьому цивілізованому світі, діяча — митрополита Андрея графа Шептицького, заслуги якого для України, для її людей праці неможливо переоцінити.
Автор згаданої статті твердить, що «довгі роки уніятська Церква вірою і правдою служила австро-угорській монархії, волинській шляхті, освячуючи експлуатацію людини праці».
Якщо для аналогії згадати Російську Православну Церкву та її взаємини з російським самодержавством — то можна було б і не заперечувати.
Та цілком інакша була роля уніятської, себто греко-католицької Церкви в історії українського народу, інше було її ставлення до австро-угорської монархії і до панської Польщі, котрі довгі роки володіли Західньою Україною. Адже в ХVIII — на початку XIX століття греко-католицькі священики, завжди високоосвічені, були єдиними представниками української інтелігенції. Бони перші пробуджували в Західній Україні національну свідомість, відродили й зберегли рідну мову, з їхнього середовища вийшли українські письменники, композитори, збирачі фолькльору, громадські й політичні діячі, які відстоювали права українського народу на життя. Серед них — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Михайло Вербицький, Микола Устиянович, Остап Нижанківський, Іван Пашковський, Віктор Матюк, Порфирій Бажанський та сотні інших. Усі вони священики уніятської Церкви і служили лише своєму народові, а не монархії чи шляхті. А скільки дітей в їхніх сім’ях навчилося поважати й любити рідну мову, розвивати й берегти чистоту рідної мови, розвивати культуру українського народу. Книжки не вистачить, щоб про всіх них написати, та не можна не згадати таких дітей священиків, як всесвітньо відома співачка Соломія Крушельницька, письменниця Наталія Кобринська, поет Богдан-Ігор Антонич.
Був час, коли не в останню чергу завдяки діяльності греко-католицької Церкви Західня Україна стала свого роду «П’ємонтом» України, враховуючи високий рівень розвитку культури й самосвідомости її українського населення порівняно із Східньою Україною, котра, як писав В. І. Ленін, в результаті приєднання до царської Росії перетворилася з високорозвиненої країни на одну з найвідсталіших провінцій імперії — з найбільшим відсотком неписьменних, де навіть українська мова була під забороною.
Дуже багато зробили уніятські священики для піднесення культурного рівня українського народу: на їхньому рахунку організація народніх шкіл з навчанням рідною мовою, бібліотеки, читальні «Просвіти», народні театри, хори і т.д. і т.п. Крім праці, потрібні були й матеріяльні засоби, адже уряди держав, пануючих у Західній Україні, грошей для цієї мети не давали.
Лауреат державної премії СРСР поет Іван Драч в одному з віршів, присвячених М. Шашкевичу, написав, що він ладен «руки цілувати попу» (ясна річ, уніятському), який «у страшний час зберіг для нас дзвінкі Карпати й мову голубу зберіг». Ось якими були українські католицькі священики! Це не попи-батюшки, котрі задовольнялися разом з челяддю об’їдками з барського столу.
Уніятська Церква піклувалася також про підвищення матеріяльного рівня народу: курси з розвитку сільського господарства, організація кооперативів для збуту сільськогосподарської продукції малоземельних селян, створення кас взаємодопомоги — все це теж було справою її умів. Ці факти широко відомі мешканцям Західної України і Польщі. Народні школи, гімназії з навчанням рідною мовою, ремісниче училище у м. Львові з безкоштовним гуртожитком, у приміщенні якого зараз знаходиться Музей Великої Вітчизняної війни, лікарня для простого народу, обладнана так, що 1939 р. після встановлення в Західній Україні радянської влади «відповідальні працівники», прибулі зі сходу, нічого кращого вигадати не змогли, а лише зарезервували цю лікарню для себе, вигнавши звідти трудівників, для яких її збудував Шептицький, художня школа Олекси Новаківського, таємний український університет у м. Львові, український музей у м. Львові із мільйонними фондами, стипендії для незаможних студентів для поїздок за кордон на навчання — все це справи одного митрополита Андрея графа Шептицького, і нікому не вдасться зітерти це з пам’яти народу.
Багато священиків греко-католицької Церкви за свою діяльність зазнавали гонінь і переслідувань з боку польських властей, аж до тюремного ув’язнення, їхнє майно знищували, сотні їх стали жертвами упокорення — так званої «пацифікації» 1930 року, багатьох з них відправили в концтабір «Береза Картузька».
Не відповідає дійсності твердження, що «в чорні дні фашистського лихоліття уніятська Церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким віддано служила загарбникам, активно використовуючи весь церковний апарат в інтересах нацистського «нового порядку».
Враховуючи замовчування або створення всієї подальшої діяльности Шептицького підчас фашистської окупації України, цитування слів з його «пастирського слова» від 5.VIII.1941 p., себто через кілька днів після окупації Львова німецькими військами, — це лише напівправда.
Так, митрополит Шептицький справді вітав тоді німецьку армію, не знаючи ще намірів Гітлера щодо України і вбачаючи в ній рятувальницю від сталінського терору.
Так, митрополит Шептицький був ворогом сталінського режиму, який знищив у 30-ті роки цвіт української радянської інтелігенції: наукових працівників, письменників, художників, артистів, діячів культури, багато мільйонів ні в чому не винних селян, навіть комуністичних діячів, що встановлювали на Україні радянську владу. Була повністю винищена ієрархія Української Автокефальної Православної Церкви, до якої митрополит Шептицький ставився з симпатією. Було зруйновано багато пам’яток історії та культури України, тисячі церков, соборів, манастирів… А унікальний Золотоверхий собор XII століття в Києві! Рука вандалів навіть не здригнулася, підкладаючи вибухівку під геніяльний витвір людського духу — Успенський собор Києво-Печерської Лаври XI століття!
А скільки було виявлено й розкрадено книжок, картин, скільки знищено матеріялів, що свідчили про високий рівень культури населення України до приєднання її до царської Росії!
А масові арешти української інтелігенції на Західній Україні після вересня 1939 року, а винищення тисяч в’язнів тюрем у перші дні війни 1941 року?
Ні, митрополит Шептицький, звичайно ж, не мав підстав бути симпатиком режиму не просто атеїстичного, а відверто терористичного, що безневинно замордував мільйони християн — синів України.
АЛЕ НЕ БУВ ПРИХИЛЬНИКОМ ГІТЛЕРІВСЬКОГО ФАШИЗМУ МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ!
Усього кілька тижнів, якщо не днів, знадобилося йому, щоб побачити правдиве обличчя німецьких завойовників. Переконавшись, що «убивці прагнуть крови», як Шептицький повідомив Ватикан через угорських капеланів, він цілком не сприяв фашистам, а не те, що «віддано служив» загарбникам. Залишалася лише турбота, як уберегти український, та й не лише український, а й єврейський, і польський народи від переслідувань окупантів.
Слугуючи цій меті під час окупації України гітлерівськими фашистами, митрополит виявив велику відвагу. Так, «велику відвагу», як написав про Шептицького в недавно виданій в ПНР книжці польський історик Едвард Прус.
Автор книги — поляк, не належить до прихильників Шептицького, не завжди об’єктивний, та немає у нього того відверто нехлюйного ставлення до фактів, яким відзначаються радянські автори, котрі пишуть про греко-католицьку Церкву (ваш Михайлюк — також).
Далі викладаємо факти за книгою Едварда Пруса «Владика святоюрський» (Варшава, 1985, мова польська).
Після того, як німці захопили Західню Україну, Шептицький застерігав від помсти і самосудів над людьми, зв’язаними з радянською владою. Він заборонив вивішувати на церквах німецькі прапори. Протестував одразу у серпні 1941 р. проти приєднання Західної України до утвореного на польських землях генерал-губернаторства. Через угорських та італійських капелянів повідомляв до Ватикану про здійснювані гітлерівцями вбивства і рабську працю на загарбаних німцями землях. Із усіх видатних церковних діячів окупованої Европи він один мав мужність протестувати проти винищення євреїв і залучення до цих злочинів українців. Кількох євреїв він особисто врятував від смерти, переховуючи їх у своїй митрополичій резиденції. Ніколи він не агітував за «добровільну» працю, лише турбувався долею робітників і застерігав їх від стихійних виступів, котрі могли б призвести до грубих репресій з боку гітлерівців щодо самих робітників та їхніх сімей. Уся участь Шептицького в створенні дивізії «СС-Галичина» обмежилася тільки призначенням священика Лаби завідуючим душпастирським рефератом. А коли Лаба просив його звернутися до української молоді з посланням, яке закликало б вступати в ряди СС, Шептицький на це не пішов, і в цьому його підтримали єпископи Будка та Сліпий. Митрополит Шептицький відверто висловив своє невдоволення Лабою, котрий у проповіді порівняв есесівців з хрестоносцями. Дивлячись на напис «Бог з нами» на пряжці ременя німецького солдата, він сказав, що будь-яка війна — справа брудна і не може бути мила Богові.
У 1939-1941 pp., як і після вигнання німецьких загарбників із Західньої України, органи радянської влади ставилися до особи митрополита Шептицького з належною увагою аж до його смерти. Гітлерівці зробили в нього обшук, на що ніколи не відважилися радянські органи. У них не було жодних підстав підозрювати Шептицького в колабораціоналізмі, тим більше в «шпигунській діяльності». Для створення версій, аби бездоказово зганьбити Шептицького, необхіден був час.
Після смерти в листопаді 1944 року з болем і сумом хоронили Великого Митрополита багато тисяч українців, поляків і євреїв усіх клясів і усіх верств, від найвищих представників цих народів до простого люду, при участі почесного взводу радянської армії, рух транспорту у Львові було на цей час зупинено. Так йому віддали останню шану!
«Після смерти Владики — настала коротка тиша. Про нього нічого не говорили. А потім витягнули важку артилерію, котра зливою вогню критики прикрила все, що було добре або неоднозначне в житті й діяльності Шептицького. Хлинув потік публікацій правди вперемішку з вигадками» (стор. 306 книги Пруса).
Так пише про митрополита Шептицького не його прихильник чи приятель, навпаки, його ідеологічний противник. У книжці Пруса багато говориться не лише про Шептицького, а й про уніятську Церкву взагалі, про арешти гітлерівцями і греко-католицьких священиків, про масові арешти під час німецької окупації бандерівців, які, за відомостями автора, навіть створили спеціяльний штаб для конспіративної боротьби з німецькими загарбниками. Торкнувся автор і візиту адмірала Канаріса, нанесеного митрополитові Шептицькому, і назвав абсурдом нічим не обгрунтоване твердження, що митрополит був німецьким шпигуном, «як це хочуть бачити деякі».
Ніхто не гарантований від помилок у науковому дослідженні. Але свідоме спотворення істини і публікація пасквілю найгіршого гатунку в органі президії Верховної Ради СРСР дискредитує «Известия» в очах читачів і викликає обурення усіх чесних людей.
Г. Будзинський
член Комітету захисту УКЦ
