Закінчення. Початок у попередньому числі «Патріярхату».
Велика кількість мудрих – спасіння світу, і цар розумний – добробут народу (Муд. 6, 24)
Цьогорічна весна принесла Україні нові серйозні виклики. Здається, зовнішня загроза перестала мобілізувати сили та віру народу. Разом із тим ми отримали чітке усвідомлення того, що телебачення має більший вплив на свідомість, аніж релігія чи слова моральних авторитетів. Сучасна людина все більше живе у віртуальному світі та проводить свій час не просто за «компом», а «в компі та в ґаджеті». Зважаючи на це, основною стратегією сучасних комунікацій стало створення політичного «фастфуду», в якому кожен знайде щось для себе. Цим «фастфудом» є не що інше, як маніпулятивні стратегії. І вони спрацьовують.
Водночас потрібно зауважити, що розумні, ерудовані люди теж можуть на таке купитися, бо у величезному потоці інформації, яку отримуємо щохвилини, щораз складніше перевірити її якість і достовірність, а брак часу на обдумування цієї інформації підштовхує нас до нерозумних вчинків.
До маніпуляцій вдавалися всі політичні партії і замість справжньої постійної комунікації з народом вони годують його гаслами. Чи ж не дивно, що віртуальна партія без своїх регіональних осередків стала найбільш популярною? А що інші? Регіональні осередки традиційних реальних партій є активними і діяльними постійно чи лише кілька місяців перед виборами? Ці осередки мертві, бо не проводять системної роботи з людьми! Партії та блоки кожні кілька років змінюють назви, маємо не просто феномен депутатів-«тушок», а й партійблоків-«тушок», котрі перебігають від одного до другого прапора чи гасла.
Президентські вибори 2019 року в Україні цілком можуть стати основою для досліджень і написання дисертацій з політології та медійних комунікацій. Українські експерти можуть викладати і навчати Гарвард, як за допомоги медіа створити «мрію-голограму» і змусити людей повірити в неї, як зробити так, щоби казка стала реальністю. Як бачимо, достатньо правильно змалювати людям Нью-Васюки, які будуть розбудовані сучасними остапами бендерами, і виборці не захочуть чути жодної альтернативи та голосу моральних авторитетів, які сьогодні, до всього, не встигають за швидкістю зміни викликів часу.
На тлі описаного вище чітко видно одну серйозну проблему: в Україні поважні «інтелектуали», які міряються своїми високоморальними ідеями та стратегіями, не бажають об’єднатися заради суспільного і народного добра та розпорошують здорові народні сили. Інші «моральні авторитети», які просто хочуть сидіти збоку, усіх навчати і не брати участі у виборах, так само небезпечні, як і ті, що насичують людей хлібом та видовищами. Вони самі собою є малопродуктивними, а тим, що вважають себе кимось, а народ мають за ніщо, роблять із людей дурнів, бо забувають, що мають служити, а не панувати. Їхня провина в неорганізованості народу така ж велика, як і тих, що обрали тактику перетворення народу в натовп, граючи на людських інстинктах та глупоті.
Ми потерпаємо від загальної кризи інституцій – від культурних та релігійних до правових та політичних. «Інтелектуали» хочуть бавитися у красномовство, але не хочуть чистити авгієві стайні разом із народом. Нема бажання ввійти у реальну боротьбу. Пасивність інтелектуалів у політичному житті, тобто в практичному управлінні народом, призвела до ситуації, коли політика може бути не тільки цинічним театром, а й мандрівним цирком. І це через те, що нема альтернативи. Якщо моральна еліта не бажає об’єднатися та повести за собою народ, то цю нішу займають інші: кращі чи гірші – можна буде судити лише за плодами їхньої праці.
Пасивність «красномовних інтелектуалів» зрівноважує інша крайність – активне невігластво, однією з характеристик та інструментом формування якого є примітивна культура мовлення. Сьогодні остання ледь не тотально заполонила українське суспільство з кількох причин: вкрай низька культура читання, слабка освіта, двомовність як реального, так і медійного простору. До того ж ця двомовність не сприяє підвищенню рівня мовлення пересічного глядача загалом, часто навпаки – поп-споживча медійна псевдокультура отуплює людину: модно бути тупуватим. Психологи зазначають, що дурна людина «німа» – не здатна до дискусії або «глуха», бо не бажає чути аргументів інших.
Мову вважають дзеркалом людської цивілізації, тому низький рівень спілкування – це передумова занепаду суспільних утворень чи ладів. У чому унікальність Тараса Шевченка? Завдяки поезії – мистецтву високого слова – він відродив дух народу! Його слово дієве тому, що сповнене краси та енергії. Те саме з «Руською трійцею»: троє молодих семінаристів почали йти проти загальної течії суспільних настроїв і зробили «революцію».
В Україні сьогодні існує не лише проблема браку освічених провідників (справжню українську еліту впродовж ХХ століття практично винищили), а й проблема відсутності інституцій та систем, які мають формувати благородну творчу еліту – освіти, релігії та родини. Освіта перетворилася в набір інституцій, які формують ерудованих, але не мислячих осіб. Родину знищують заробітчанство і гендерна ідеологія. Релігійні ж провідники нерідко співпрацюють із корумпованими чиновниками або тіньовим бізнесом, а не розвивають мудрого господаря.
Так, у релігійних колах є спроби відновитися. Проте історичні травми, як-от конфіскація майна, тотальне винищення священиків та інфраструктури, поки що сповільнюють ці дії. Ситуації часто вимагають і «пророків» у конкретній релігійній громаді, яка потребує реформ, але релігійні структури, що сформувалися за царя і Сталіна, не бачать потреби в реформах, не розуміють потреби відповідати духові часу та формуванню вільного духу людини. Вони й надалі є «релігійним постсовком».
Таких людей, як Шевченко чи Шашкевич, називають пророками. Вони не мали страху піти проти спотвореного світогляду народу, громади чи родини. Священики, соціальні лідери, культурні діячі, економісти, які несли просвіту, боролися з пияцтвом, теж були свого часу пророками, бо розвивали мудрість народу. Якщо мудрість – це вміння відрізнити добро від зла і обрати добро, то глупота, навпаки, сліпа, штовхає до гріха та злочину.
Без можливості розрізнення добра і зла людина не здатна накопичувати досвід. Відповідно, зіткнувшись із викликами світу, не може діяти і перш за все взаємодіяти з іншими заради ефективних рішень, адже не здатна до солідарності. Мудрість має шанс зростати лише тоді, коли сам народ бажає правди, шукає її. Але чого шукає сьогодні український народ?
Автору статті кілька років тому випало брати участь в дослідженні видатків сільського населення та громад загалом. Із сімейних бюджетів та доходу громад витрачалося 20-30% на різний непотріб – переважно на спиртне, сигарети, розваги. Решта витрат, на жаль, не була пов’язана з інвестуванням у власний розвиток (освіта, спорт, господарка), а з витратами, породженими проблемами, зокрема хворобами. Такий несвідомий і неконтрольований споживацький стиль життя завжди призводить до збагачення тих, що контролюють світогляд. Натомість ті, за рахунок кого відбувається збагачення, постійно невдоволені, постійно нарікають, входять у свого роду депресивний стан.
Подібний підхід спричинений не в останню чергу тим, що родина закладає людині помилкові цінності. До прикладу, орієнтує дитину не на те, як бути щасливою та реалізованою, а як зробити кар’єру. Оскільки батьки самі недооцінюють важку працю, наприклад, простого шкільного учителя, а готують свою дитину виключно для «престижного юридичного/ економічного факультету», то закладають у неї зневагу до інших професій, до правдивої самореалізації. Тоді в суспільстві нема розуміння того, що коли міністр освіти не вийде кілька днів на роботу, цього ніхто не відчує, а якщо двірник кілька днів не прибере довкола будинку, то це одразу відчують усі його мешканці. Проте працю останнього в Україні досі мало хто цінує, радше навпаки.
Світоглядна провина і пересічного громадянина, і громади полягає в бажанні досягти швидкого ефекту. Тому в людей є гроші на пиво, але нема на книжку. Багатьом хочеться «піару», а не реальної жертовної праці. Хрестоматійним є приклад, коли митник або далеко не чесний бізнесмен легко дасть гроші на капличку чи храм, але дуже неохоче на видання книги чи на освіту. Тож суспільству нарешті потрібно зрозуміти, що інвестиція в мудрість вимірюється не швидкими, а «сталими» показниками (sustainable indicators).
На загальнодержавному рівні варто навести простий приклад «математики гріха»: ринок алкогольних напоїв, тютюну, наркотиків, азартних ігор, утримання інституцій, що не дають жодної користі суспільству (невиправдані витрати на силові структури, бюрократію і номенклатуру) – це десятки мільярдів грошового обігу. В той же час влада бере зовнішні позики на речі, які справді необхідні громадянам, заганяючи країну в борги, віддавання яких лягає на плечі людей, що дійсно працюють.
Якщо уважно проаналізувати господарку будь-якої країни, то нескладно збагнути, що кожне суспільство має достатньо засобів, аби вийти з будь-якої кризи. А перешкодою цьому є виключно відсутність розуміння цього закону чи свідоме тримання громадян у незнанні зусиллями правлячих кіл.
Рівень життя народів дуже залежить від якості їхніх еліт. Очевидним є те, що коли до проводу народу належать люди без етичних цінностей, то високим буде рівень корупції та криміналізації суспільства: шарлатани і пройдисвіти стають псевдокумирами. І хоча вони в подібних випадках захоплюють владу і привілеї в суспільстві, їх не можна назвати елітою. Для них підходить слово «знать»: пихата закрита каста, яка тримає народ під контролем, забираючи в нього можливість розуміти, що ж насправді відбувається. Фінансові піраміди, сертифікації, офшори, ліцензії та інші псевдореформи, створені цією псевдоелітою, мали на меті одне: заплутати народ до тієї міри, аби він не орієнтувався в ситуації, не бачив різниці між правдою та брехнею. Отже, не дивно, що в нас і далі керують підлеглими за «совковими» принципами: «не объясняй, не предлагай, не спрашивай».
У 1991 році ми отримали дар незалежності, а разом із ним – новий виклик. Бо якщо раніше було зрозуміло, хто окупант і зовнішній ворог, то зі здобуттям незалежності і окупант, і пересічний українець одержали однакові паспорти. Тому те, що раніше було визиском ззовні, цілком зрозумілим грабунком, стало «реформами». Окупант затвердився в інституціях влади, які стали приватизованими. Удосконалювалися схеми вимивання грошей, але не змінювалася суть: багатства і ресурси й далі працювали на обмежене коло осіб, що звикли жити за рахунок народу. Але не можна вливати нове вино в старі міхи… Ми часто хочемо побудувати вільну економіку через старі постсовєтські установи, які своє віджили, а це призводить до тотальної корупції, визиску та феодалізму.
Загалом поданий екскурс показує, що глупота може бути не тільки індивідуальна, але й суспільна. Її часто накидають нам ззовні у вигляді бацили неповноцінності, меншовартості. Плекання ж і пошук мудрості залежить найбільше від нас самих. Мовиться про усвідомлення її потреби – навернення, покаяння, працю над собою, усамостійнення та критичність мислення. Утім дурити самих себе набагато легше, аніж працювати над собою. Той, хто готовий віддати контроль і планування власного життя іншим, має комплекс меншовартості. Люди, які вірять у політиків, котрі повинні покращити їхній побут, дурять самі себе. І, на жаль, таких багато. Єдиний рецепт успіху в житті – це праця над собою, натхнена мрією і мудрістю, мета якої – пошук істини, що несе свободу і мир, породжений справедливістю. Мудрість дасть свої плоди: продуктивність життя, професійність, довіру і творчість. Мудрість будує, а не руйнує, вона «сповнює хату бажаним, засіки – плодами своїми» (пор. Сир. 1,17).
д-р Зіновій Свереда, президент Українського кооперативного альянсу, доктор соціальної економіки Папського Григоріанського університету
