Про ліки від пристрастей:

Огляд книги: Rowan Williams. Passions of the Soul. Bloomsbury Publishing. 160 p.

Що таке пристрасті? Чи потрібно з ними боротися? І якщо так, то як це робити? На ці питання шукає відповіді в своїй книзі «Пристрасті душі» Роуен Вільямс – англіканський єпископ, теолог і поет, 104-й архиєпископ Кентерберійський. Пропоную вам підсумок найважливіших тез із цього видання.

Про що книга:

– про духовні пристрасті і те, як вони псують нам життя;

– про те, що Заповіді блаженства є «ліком» від пристрастей;

– про те, чому потрібно перестати оцінювати власні емоції та віддавати їх Богові (і що це означає насправді).

Щоб уникнути труднощів перекладу, відповідні цитати з книги подаю у примітках в оригіналі.

Головне

Роуен Вільямс стверджує, що ключовим елементом якісного і сповненого любові духовного життя є розуміння того, як і чому виникають пристрасті та як із ними боротися. Під пристрастями Вільямс розуміє емоції та психофізіологічні процеси всередині людини: гнів, хіть, жадібність, відчай тощо.

Натомість кінцева мета зростання в духовному житті – апатея (apatheia). Це красиве слово співзвучне з апатією, але геть відмінне від неї за визначенням: означає свободу від страстей. Апатея – постійний процес, у якому наші емоції та природні інстинкти не спотворені страхом, неврозами та егоїзмом. Тоді ми вповні «живемо в Бозі».

Жити в Бозі означає жити в стані правдивого сприйняття (в оригіналі –truthful perception), де наші пристрасті інтегровані й трансформовані Божою благодаттю. Зробити це можна, живучи за Заповідями блаженства, зростаючи від гордості до вбогості духом, від гніву до смирення, від егоцентричності до миротворства тощо. Почати цей шлях потрібно з водночас простої та надскладної практики: споглядання своїх емоцій та імпульсів без будь-якої оцінки. Чисте сприйняття та фіксація, немов вони – хмари в небі чи автівки на дорозі. Це дозволяє збудувати певну духовну дистанцію між нами та пристрастями. Згодом у цій дистанції з’являється місце для Бога та Заповідей блаженства, які поступово інтегруються в наше мислення і процес ухвалення рішень.

У своїй книзі архиєпископ Вільямс посилається на корпус Передання східного християнства, зокрема Євагрія, Йоана Касіяна та ранніх отців Церкви (Климент Александрійський, Ориген, Григорій Ніський).

Коротко про духовні пристрасті

Пристрасті – це емоції, почуття та імпульси, які можуть заважати нам жити з Богом, жити щасливо. Самі пристрасті є невід’ємною частиною життя, але проблеми починаються тоді, коли вони контролюють нас: затьмарюють мислення та спотворюють те, як ми дивимося на світ і людей. Щоби приборкати пристрасті, потрібно не заперечувати чи усувати їх, а радше зважати на те, що вони існують. Ця нейтральна позиція важлива, щоб не впадати в надто глибоку інтроспекцію, заплутуючись у павутинні себе, своєї психіки та підсвідомого. Окрім чесного та прозорого прийняття своїх пристрастей, наша найбільша надія у звільненні від їхнього контролю не в людських, а в Божих діях.

Практичні кроки до прийняття «духовного себе» та відкритості на Божу любов автор окреслює Нагірною проповіддю. На його погляд, саме Заповіді блаженства, дані нам Христом, є антидотами до пристрастей. 

Ось як Вільямс виокремлює вісім головних пристрастей і шляхи їх опрацювання:

• Ненажерливість – надмірне бажання мати більше, ніж нам потрібно: їжі, майна чи навіть духовних переживань. Виникає через відмову визнати нашу залежність від Бога і бажання знайти задоволення в речах, а не в Ньому¹.

Від голоду природного до голоду духовного:

Проблема: вдоволення себе понад міру природно відволікає нас від інших, привчаючи потурати собі та своїм бажанням.

Вирішення: «Блаженні голодні і спраглі правди, бо вони наситяться» – звісно ж, це про прагнення до справедливості та турботи про інших.

Діяння: розрізняти потреби й надмірне: це справді мені потрібно чи я просто не хочу собі в цьому відмовити?

• Хіть – це ставлення до інших як до об’єктів задоволення власного его. Це не лише про сексуальне, а про будь-яку внутрішню оптику, яка бачить людей інструментами для власного задоволення².

Від похоті до чистого серця:

Проблема: ми женемося за швидкоплинними жаданнями, перетворюючи інших на об’єкти задоволення наших потреб.

Вирішення: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога» – налаштовувати тон і частоту своїх бажань на радіохвилю «Божа правда та любов FM». 

Праксис: фіксувати усі вхідні імпульси, оцінювати їх без зайвого завзяття і відпускати навсібіч без зважання.

• Жадібність – бажання постійного контролю й безпеки, зумовлене страхом і невпевненістю. За своєю суттю вона є бажанням забезпечити себе тільки власними силами, ігноруючи Провидіння й не довіряючи себе Богові³.

Від жадібності до милості:

Проблема: жадібність, джерелом якої є страх за себе, призводить до постійного накопичення заради накопичення. 

Вирішення: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» – про щедрість і прощення заради Божого, а не валютного достатку.

Праксис: менше зайвої фіксації на матеріальному і більше щедрості там, де її завжди не вистачає.

• Гнів – потужна внутрішня сила, яка нерідко засліплює нашу свідомість і призводить до деструктивної поведінки. Коли гнів контролює людину, вона не здатна бачити речі такими, якими вони є, з мудрістю та співчуттям⁴.

Від гніву до лагідності:

Проблема: гнів спотворює наші реакції на події навколо, не залишаючи місця співчуттю та життєвій второпності.

Вирішення: «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» – лагідність означає поступово відпускати контроль над своїм життям і намагатися частіше реагувати з милістю.

Праксис: поступово розуміти себе, щоб розуміти ті чинники, певні тригери, які нас провокують, і реагувати на них з максимально можливим терпінням та розумінням.

• Відчай – втрата надії пов’язана з вірою в те, що наші негаразди непереборні, а Бог не здатен пробачити їх. Відчай духовно паралізує людину, нехтуючи довірою Божому милосердю⁵.

Від відчаю до праведної стійкості:

Проблема: відчай позбавляє нас надії на будь-що добре, від чого ми стаємо цинічнішими та ізольованішими від навколишнього світу.

Вирішення: «Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне» – радикальна, але посильна стійкість перед обличчям страждань, певність, що ми перебуваємо в Божій любові попри все.

Праксис: знаходити силу й натхнення вірити в Божу любов на прикладах тих, що переживали страждання з мужністю та благодаттю.

• Млявість – відсутність будь-якої мотивації до дій. Постійне заповнення внутрішньої порожнечі фантазіями про майбутнє, новинами та «корисною інформацією»⁶.

Від млявості до внутрішньої чесності:

Проблема: млявість і нудьга спонукають нас поступово відкладати духовне життя на другий план, особливо коли причиною є страждання.

Вирішення: не цуратися «засмучень», адже «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені».

Праксис: щиро й відкрито працювати з реальністю, особливо коли мовиться про важкі та складні емоції, розраду яким можна знайти тільки в Бозі.

• Егоцентричність – це коли самооцінка повністю базується на схваленні від людей навколо і постійного прагнення довести свою цінність іншим.

Від егоцентричності до миротворства:

Проблема: коли я оцінюю себе за думками і схваленням, отриманими від інших, це неодмінно породить заздрість і чергову непотрібну фіксацію на собі та «своєму».

Вирішення: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» – миротворство, пише Вільямс, полягає в гармонії між поглядами всередину себе й на Божу любов.

Праксис: чесно й критично подивитися на власну залежність від думки інших. Як тільки успіхи інших не псуватимуть вам настрій – це воно.

• Гордість – корінь всіх інших пристрастей. Відмова визнати свою залежність від Бога, яка спотворює наш погляд на себе та світ, перешкоджаючи зростанню в любові та смиренні.

Від гордині до вбогості духом:

Проблема: гординя руйнує наш зв’язок з Богом, спотворюючи уявлення про себе та людей і світ навколо.

Вирішення: цілком прийняти нашу залежність від Божої любові та благодаті.

Праксис: молитва вдячності та служіння іншим як постійне нагадування про те, що правдиво ми можемо спиратися тільки на Бога і Боже.

Підсумок

Із пристрастями можна і потрібно працювати. Робити це треба щиро, але без зайвого завзяття: ми лише даємо їм простір побути, щоб дати легкого копняка і розпрощатися до наступного разу. Щоби цей бій не лишав по собі пустоти, негативні емоції варто узгоджувати з відповідними Заповідями блаженства.

Незважаючи на те, що книга сповнена безлічі покликань та будується навколо складного терміна «апатея», суть її підходу подібна до тренування домашньої тварини. Ви запрошуєте її додому, але вона лише гавкає, невпинно стрибає і дзюрить усюди, де бачить. Та завдяки спокійній і наполегливій праці ця хаотична енергія поступово скеровується в добре русло. В підсумку усі всім друзі, усі всім задоволені, життя триває попри все.

Андрій Сабініч

1. “For Ezekiel, the Sodomites are guilty of all kinds of social injustice – they oppress the poor and abuse the stranger. ‘And why?’ asks Cassian. Because they are slaves to gluttony. They are destroyed, says Cassian, not because of too much wine or too many other indulgences, but because of what the prophet simply calls ‘a surfeit of bread’. Not exactly the sin of Sodom as it has been commonly interpreted. But, leaving aside this tantalizing hermeneutical byway, we can perhaps see how gluttony as understood by Cassian is yet another instance of slavery to passion as a kind of unreality, a failure to recognize what I actually am and what I actually need. And so we return to our basic theme: I rebel against being dependent, and so I resent being invited to think carefully about my needs. In consequence, either I set up a fantasy of myself as a giant of asceticism who can do without the ordinary necessities of life or I stuff myself full of what I don’t actually need and don’t truthfully want. I lose touch with something fundamental about my relationship with the world around me. Gluttony, as the spiritual tradition approaches it, is another way of losing touch with our createdness: so much comes back to this. We lose touch with what it is to be a created being, and so lose touch with the basic truth that we are because God is.” (с. 41)
2. “To love someone else simply as someone who ‘plugs a gap’, whose role is to complete you, is to treat them as less than human, to make their identity serve yours, instead of wondering at their difference, their mystery; and so it never allows your relationship with that mysterious otherness to lead you deeper into the ultimate mystery which is God. ‘Lust’ is something to do with that inhuman or dehumanizing desire that reduces the independent reality around you to mere functionality, a set of characteristics that will slot into the pre-existing space in your heart.” (с. 59)
3. “First, avarice is seen as a longing for control – control over others, control over one’s circumstances (present and future), control over one’s image. You may think, says Cassian (and Evagrius had said much the same), that having many possessions might be a good thing because you would have a lot to give away, but be warned – behind this lies a desire that people will be indebted to you and revere your generosity.1 And what exactly is this except another form of seeking control? I want people to be in my debt; I want to have a hold over them, to be in control of what people think of me.” (с. 49
4. “Anger, indeed, is given to us as a passion so that we may have an energetic and transforming response to the failures of ourselves and our world; it stops us being resigned, being passive in the face of the fact that we are not what we are called to be and are capable of being. So far, so good. But think about the language we sometimes hear, of anger as a ‘red mist before the eyes’, or a ringing in the ear, as a physical pulsation and disturbance. The monastic writers would have recognized this; and one of the important things they have to say about it is that, no matter what provokes it, even when it is aimed at an evil that ought to be combated, anger has a blinding effect. Cassian notes that ‘anger dwells in the heart and blinds the eyes of the heart with somber disorders’. He uses a vivid image about this universal ambivalence about anger: whether a leaf is made of gold or lead, if it’s lying on top of your eye you still can’t see. The ‘gold’ of righteous, transforming anger and the ‘lead’ of self-serving, sullen, resentful anger have the same effect of limiting what you can see. This is why discernment is particularly important here: even the most ‘righteous’ anger must be looked at and thought about, so that it does not become something indulged, enjoyed.” (c. 34)
5. “The connection is not difficult to see: dejection is the absence of hope, the absence of a sense of the possible or the promising. As such, it is something that makes all the other passions impossible to deal with. Cassian – like many other commentators – says that the difference between Peter and Judas in the Gospel story is that Peter repents of his betrayal and Judas despairs. There is all the difference between the aching, tearing sorrow we may feel for our failures and the lethal absence of hope, the literally deadening despair that drives Judas to his tragic end. Despair of this kind is ultimately a matter of looking at our sins without any sense of God’s perspective on sin: we have failed, we have once again demonstrated our worthlessness and our inability to change.” (c. 71)
6. “When we look at the analysis of listlessness and apathy in the monastic literature, what we see described is both boredom and the wrong kind of detachment, both a sort of exhaustion and a shrugging off of things, a hardening of the heart. It’s analysed with great skill in some of the early texts: Evagrius has a fine passage on why this passion is called the ‘noon-day demon’, imagining the solitary in the desert as the sun rises higher in the sky and there’s nothing really to do until bedtime except weave baskets and say Psalms. Frankly, it’s proving pretty unrewarding, and the monk says to himself, ‘I could be so much more useful, I could be leading such a fruitful life. I’m sure someone needs to hear from me. I know – I’ll visit a neighbor and give them good advice. I have so much to give, I’m wasted in this solitude.’ A steady expansion of the ego and its fantasies becomes a way of concealing from yourself the poverty that you have to live with. You’re trying to fill the void with fantasies about who you might be, and, because you’re just trying to fill the void, you are avoiding the underlying poverty, and the basic necessity of just ‘parking’ the ego and its business. This is why indulging the noonday demon will eventually produce more lassitude not less, more self-disgust and impatience and resentment.” (с. 28)

Поділитися: