На підставі праці Фляміні: Папа, Прем’єр, Президент
У видавництві Мекміллан, в Нью-Йорку, в 1980 році з’явилась праця Ролянда Фляміні під заголовком «Папа, прем’єр, президент», на англійській мові, що має 227 стор. В книжці йде мова в основному про Папу Івана XXIII, прем’єра Микиту Хрущова і президента Джана Ф.Кеннеді. Автор книжки — Ролянд Фляміні є кореспондентом журнала Тайм, до якого дописує про Ватикан і Середній Схід, як також є автором інших праць. Його остання праця сперта на таємних документах Державного Департаменту і Сі Ай Ей, інтерв’ю з такими особистостями, як Вілліямом Колбі (колишнім директором Сі Ай Ей) і єп. Льоріс Каповіллою — секретарем Папи Івана. В книжці автор зосереджує увагу на Папу Івана XXIII та Апостольську Столицю, а все інше «кружляє» довкола. В цьому «кружлянні» є також маленький епізод про визволення Патріярха Йосифа.
Фляміні у вступі подає загальне обговорення приходу папів, їх вибір та вплив на формування релігійно-християнського життя. Очевидно, широкий краєвид розвивається на тлі загальної економічної і політичної ситуації в світі. Підкреслено принципове комуністичне становище до Католицької Церкви. З приходом на Апостольський Престіл Івана XXIII це становище змінюється. Поруч цього автор накреслює ситуацію в індустріяльно відсталих країнах, зокрема у Південній Америці, де подекуди Церква володіє великими земельними посілостями при наявності значної кількости вбогих людей. Власне тут стається курьйоз, бо деякі священики стають членами марксівської ідеології і виступають по боці бідних.
Автор підкреслює, що Іван XXIII був перший, який звернув увагу на Африку, зокрема Церкву в Африці, яка не була готова до автономного життя. Папа Іван перший висвятив 13 африканських єпископів і публично засуджував колоніялізм в Африці. Також призначив одного африканського кардинала, проти чого була Римська Курія. Призначування кардиналів належить до особистих справ папи, який в цій справі не потребує жодної консультації чи узгіднення.
Зворот у ватиканських колах у своєрідному спілкуванні на відмінному становищі до комунізму знайшов сильний спротив, серед консервативних кіл Ватикану, зокрема кард. Октав’яні, який говорив перед виїздом Ґранні до Радянського Союзу, підкреслюючи, що Церква не може спілкуватися і толерувати тих, що нас переслідують і б’ють за Христову віру. Такі завваги знайшли широкий розголос у пресі. Але незабаром на доручення Папи Івана кард. Октав’яні дав інтерв’ю до «Обсерваторе Романо», у якому ці самі питання дещо змінив, твердячи, що преса неправильно його зрозуміла, бо він говорив у чисто богословській площині, а не для практичного застосування. Скоро після такого спростування Ґранні поїхав до Радянського Союзу. Папа Іван XXIII закликав і говорив про мир, на що позитивно відгукнувся Хрущов, бо це йшло по його ідеологічній лінії. При цьому виявляється, як викристалізувався діялог Ватикан — Москва. Посередником в цьому був добрий знайомий папи Де Люка, за що Папа Іван його нагородив кардинальським капелюхом. Кард. Де Люка був тим, що контактувався з тодішнім головою комуністичної партії в Італії Толіятті, а цей останній — уже з Москвою. В наслідок цих заходів Папа Іван одержав від Хрущова поздоровлення на його уродини.
В книжці наведено деякі факти, як підготовлявся II Вселенський Ватиканський Собор. В такий спосіб Папа Іван хотів до затхлої ватиканської атмосфери впустити трохи свіжого повітря, обмежити централізацію і бюрократію та дати більше прав для вірних.
Автор називає поодиноких осіб ватиканської машини та Курії, а зокрема їх особистість та вплив на політику папи. З’являються такі імена: Каповілла, Дель Аква, Октав’яні, Тардіні, Чиконіяні, Беа та інші. Найближче стояв до Папи Івана молодий священик Каповілла. В дальшому показаний розвиток процесу — відносин Апостольської Столиці до США. Була поставлена пропозиція Апостольською Столицею, щоб США взяв офіційну участь у відкритті Вселенського Собору Ватиканського II. Від цього Америка відмовлялась. Про ці справи говорилось на найвищому щаблі. Тоді було сказано, якщо б Ватикан звернувся б з таким запрошенням до Радянського Союзу, як до США, то Хрущов сидів би першим у Римі. Папа Іван особисто звернувся до Кеннеді, щоб узгіднити, що США візьме офіційну участь у відкритті Вселенського Собору.
Поруч з тим накреслено політику Івана XXIII з Радянським Союзом. На доручення папи Віллебрандс їздив до Москви, щоб запевнити Кремль, що на II Вселенському Ватиканському Соборі не буде протикомуністичних виступів. Звідси зрозуміло, чому саме виступ Українських єпископів на соборі був зторпедований. Очевидно при цьому папі ходило про те, чи Радянський Союз дозволить «сателітнім» єпископам приїхати на Собор. Очевидно «сателітні» єпископи одержали дозвіл на виїзд. В Москві Віллебрандс бачився з патріярхом Алєксеєм і запропонував йому взяти участь в Соборі. Алєксей відповів, що ще не прийшов час. Перед самим відкриттям Вселенського Собору Ватикан одержав повідомлення з радянської амбасади, що Радянський Союз висилає своїх обсерваторів на собор. З такого обороту подій Папа Іван був задоволений.
Фляміні робить цікаву заввагу, підкреслюючи, що Католицька Церква є демократичною у свойому поступі. Священики, які показують свої здібності, дістаються на провідні місця, не звертаючи уваги на те, з якої соціальної кляси вони походять: кард. Октав’яні був сином римського пекаря, кард. Беа — син столяра в малому німецькому селі, в Шварцвальді, кард. Сірі — виріс в Ґенуї, і рівночасно там була його дієцезія, а на сусідній вулиці жив його батько, що був двірником (дженітором).
Папа Іван XXIII походив з північної частини Італії з селянської родини. Його батьки мали 13 дітей, з яких вижило десятеро. Папа Анджельо Джузеппе був найстаршим сином у родині Ронкалі й за італійською традицією був відданий на священика. Це рішення зробила його мати, якій Папа Іван присвятив своє життя. Тому, що Анджельо Джузеппе був здібним студентом, його прийняли до «Академії деї Нобілі», до якої приймають тільки дітей з аристократичних домів, з яких вибиралось кращих кандидатів для Римської Курії. Спочатку Анджельо Ронкалі був священиком у Римі і все мріяв повернутись до своїх рідних сторін, але сталось щось іншого, бо єп. Тедесчі Радіні з Бергаму вибрав Анджельо Ронкалі, який мав добре реноме, на секретаря. Єп. Радіні, як аристократ і реформатор, мав великий вплив на молодого священика Ронкалі. Від нього він навчився соціальних реформ, які пробував застосовувати у практичному житті.
В Першу світову війну о. Ронкалі був покликаний на капеляна, а пізніше ще був професором університету у Бергамо. Єп. Радіні помер на руках о. Ронкалі. Він написав біографію про єп. Радіні і переслав до Папи Бенедикта ХV. Після перегляду біографії папа наказав о. Ронкалі приїхати до Риму і призначив його президентом Асоціації для «Пропаганди Віри», о. Ронкалі без дипломатичної підготовки був висланий як Апостольський Візитатор до Софії (Болгарія). Там відбувався синод болгарської Церкви, на якому виступив о. Анджельо Ронкалі. Після цього Папа Пій XI відкликав його до Риму, де о. Ронкалі одержав лекцію, як треба діяти далі. З Софії, в 1935 році, о. Ронкалі був перенесений до Туреччини, де він нав’язав широкі знайомства. Під час Другої світової війни о. Ронкалі допомагає спасатись жидам від німецького знищення. Тут він запізнався, а пізніше приятелював з німецьким амбасадором Францом фон Папеном, який одного разу звернувся до о. Ронкалі, щоб через Ватикан одержати з Заходу запевнення співпраці, коли прийде до влади інша орієнтація, ніж гітлерівська. Це було перед атентатом на Гітлера. Про це все о. Ронкалі написав до Папи Пія XII. Останній відкинув всі пропозиції, уважаючи це провокацією. Не помогали в цьому відношенні переконування о. Ронкалі.
По війні о. Ронкалі був перенесений до Франції, до Парижу. Тут зустрівся з французькими священиками-робітниками. В 1952 р. Папа Пій XII призначив о. Ронкалі кардиналом. Кардинал Ронкалі переїжджає з Парижу до Венеції, звідки йому довелось їхати в 1958 р. до Риму на конкляв, на якому він був обраний папою і приняв ім’я Іван XXIII.
В книжці є також маленький епізод — деталь, як відбулося звільнення Митрополита Йосифа Сліпого. Папа Іван старався звести до спільного столу Радянський Союз і США, щоб в такий спосіб мати запевнений мир. Така пропозиція була на руку для Хрущова, і він це зручно використав. Пропозиції Папи Івана не були під смак Джанові Ф. Кеннеді, і він старався їх обходити. Папа Іван це пояснював, що йому, як синові селянина є легше договоритись з сином селянина Хрущовим і знайти спільну розв’язку складних питань, ніж з Кеннеді. Папа Іван старався уможливити існування Католицькій Церкві. Прихильний відгук на поставлене питання миру з сторони більшовиків було показчиком для папи, що так дальше треба продовжувати. Також участь сателітних єпископів у Вселенському Соборі підкреслювала прихильне наставлення кремлівських вождів.
Фляміні твердить, що не відомо, як з’явився на ватиканській арені американський видавець жидівського походження — Норман Коузін. Останній, використовуючи свої особисті зв’язки з радянським амбасадором у Вашінґтоні, від імени Ватикану попросив інтерв’ю з Хрущовим. Його прохання було позитивно принято. Принагідно Коузін також приступив до президента Кеннеді та запропонував йому свої послуги. Кеннеді порадив, щоб у розмові з Хрущовим Коузін старався щось осягнути в напрямі роззброєння. Коузін з такими питаннями звернувся до Папи Івана, де йому сказали, щоб він висував ці самі питання, що йому порадив Кеннеді. Коузін нічого не одержав на письмі. Він сказав, що буде вимагати, щоб Радянський Союз дав більшу свободу для релігії і розповсюдження релігійної літератури. На питання, що можна ще вимагати від Радянського Союзу? На це відповів кард. Беа, щоб Хрущов звільнив уже понад 18 років ув’язненого митр. Йосифа Сліпого.
Під час зустрічі з Хрущовим Коузін все сказав, як його просили. Він згадав ім’я Йосифа Сліпого, яке для Хрущова вже було відоме. Хрущов пояснив, що Сліпий був ув’язнений за «співпрацю» з німцями. «Звичайно, він вже заплатив за свій «злочин»,— сказав Хрущов,— але я спробую дещо зробити для його звільнення».
Після повороту до Риму Коузін подав Папі Іванові комунікат, який складався з п’яти точок: 1. Хрущов погоджується, щоб Папа дальше був посередником у змаганні за мир, 2. Хрущов потверджує відкритий контакт комунікації з Ватиканом приватним шляхом, 3. Хрущов визнає, що Церква респектує відмежування Церкви від держави, що практикується в багатьох країнах, 4. Хрущов визнає, що Церква служить людству для святих цілей життя і це відноситься не тільки до католиків, 5. Хрущов визнає, що Папа діяв з великою відважністю, беручи до уваги, які проблеми його чекають в своїй церкві так, як Хрущова всередині Радянського Союзу, (стор.67).
Слід завважити, що про ці контакти папи з Хрущовим, що відбувались за посередництвом Н. Коузіна у Ватикані, не знав ніхто поза найближчими співробітниками Папи. Через шість тижнів після візити в Москві, щоб контакт був підтвердженим Коузін одержав телефон з радянської амбасади, де йому було сказано, що архиєпископ Сліпий є вільний виїхати з Радянського Союзу. Про це Коузін повідомив папу, а папа доручив кард. Беа привезти українського митроп. до Ватикану. Беа це доручення передав Віллебрандсові. Митроп. Йосиф чекав на Віллебрандса в готелі «Метрополь». Віллебрандс зразу помітив сліди довголітнього ув’язнення митроп. Йосифа, які його робили на 20 років старшим. Цивільна одежа на ньому звисала, але його увага й думки все були насторожені. Таке несподіване звільнення викликало в нього підозріння і недовір’я, навіть тоді, коли приїхав і з ним особисто зустрівся Віллебрандс, який не мав нічого такого, щоб міг довести, що він є тим, за кого себе подає. Це міг також бути трюк КДБ.
Блаженніший Йосиф понад двадцять років не мав безпосереднього контакту з Римом. Для нього ім’я Віллебрандса нічого не означало. Блаженніший не хотів нічого говорити в кімнаті. Він взяв Віллебрандса за руку, повів надвір, де розмовляв з ним латинською мовою. Ця розмова його переконала в тому, що Віллебрандс є той, за кого себе подає. Блаженніший йому заявив, що не збирається покидати Україну, бо це буде дизертирством. Він вважав себе духовним лідером, а Кремль хоче його позбутись. Віллебрандс вживав різних аргументів, щоб переконати Блаженнішого Йосифа їхати до Риму. Блаженніший не поступався, стояв як непорушний камінь на свойому, навіть, якщо він мав би залишитись далі ув’язненим. Наступного ранку митроп. Йосиф прийшов до кімнати Віллебрандса, схилив голову і сказав,— «хай буде так, я повинен зробити, як собі бажає папа».
Вони їхали потягом, і перша зупинка була у Відні в кард. Ф. Кюніґа. Про те, що митроп. Йосиф звільнений, вістка скоро розійшлася. На римському залізничному двірці чекали кореспонденти, але Папа вислав делегацію, яка на зупинці Орте перед Римом забрала Блаженнішого Йосифа до автомобіля, щоб оминути всяких несподіванок в Римі. Це стільки в книжці про нашого Патріярха. Порівняльно мало, але це багато для тих, що думають і спроможні самі все доповнити.
Папа Іван прийняв звільнення митроп. Йосифа позитивно, як добрий показник. Папа все ще наполегливо працював над тим, щоб таки США, себто президента Кеннеді прихилити до своїх плянів, але з цього нічого не вийшло.
Фляміні навів цікавий епізод аудієнції у папи зятя Хрущова — Аджубея — з жінкою Радою. Папа Іван довго думав над тим, поки рішився їх прийняти. Щоб це не дуже впадало в око, він їх прийняв на спільній авдієнції, а пізніше попросив їх, щоб вони залишились. Аджубей сказав папі, що так, як Хрущов був реформатором в комуністичному світі, так папа є новатором католицького світу. Чи папа не відчуває, що час назрів установити дипломатичні стосунки між Ватиканом і Радянським Союзом. На це папа відповідав: «Ви є журналіст і Ви напевно знаєте Біблію. Біблія стверджує, що Господеві в його всемогутності взяло сім днів, щоб створити світ, а ми, що набагато менше сильні, мусимо не спішити. Ми мусимо йти поволі в цій справі, крок за кроком приготовляючи шлях. В даному моменті такий крок був би незрозумілим. Аджубей запевняв папу, що про це він нікому не скаже, тільки самому Хрущову. Папа звернувся до Ради і запитав, скільки вона має дітей. Рада в розмові з папою аж просльозилась. Але, як завважив о. Каулік, який був присутній, сказав, що і в Аджубея очі були вогкі. Папа передав через Аджубея лист і скриньку з медалями для Хрущова. Коли Аджубей прощався, він запитав папy, чи він може написати кілька рядків про авдієнцію. «Як про це довідається преса, то це більше пошкодить, як допоможе»,— відповів папа.
Автор чимало уваги присвятив енцикліці Папи Івана «Пацем ін Терріс» (Мир на землі), яка випливала з політичної ситуації подій, що розвивались у світі. Звичайно були різні застереження до змісту, як також щодо часу її появи. Енцикліка з’явилась кілька тижнів перед виборами в Італії, вона багато допомогла комуністам у виборах. На цей збіг обставин мала також вплив негнучка політика США, а зокрема президента Кеннеді, що було також не на користь Америки. Ось ця негнучкість американської політики часто відштовхує, своїх приятелів. Того не добачив тодішній президент Кеннеді, але також не добачили і після нього. Енцикліка була прихильно прийнята в цілому Радянському Союзі і сателітних державах.
Автор широко описує про авдієнцію президента Кеннеді з Папою Іваном та всі позакулісові події. При цій нагоді було поставлене питання, чому США досьогодні не має офіційних дипломатичних зв’язків з Ватиканом. На це дав гумористичну відповідь президент Кеннеді: «Я, як католик, не можу цього зробити, але зможу це здійснити щойно в другій каденції, як мене виберуть на президента».
Фляміні описує хворобу Папи Івана і агонію його смерти. При смертному ложі Папи були найближчі співробітники. Автор змальовує дуже зворушуючі моменти, подаючи цілу процедуру проголошення смерти папи. Рівночасно подав широкі інформації про заходи для скликання конкляву та вибору нового папи. Автор переповідає, який був уклад сил між кардиналами, хто і кого висували на місце Папи, хто скільки одержав голосів і як нарешті обрано Папою Павла VІ. Автор робить паралелі до минулого, коли були випадки, що папу вибирали на протязі місяців і навіть довше.
Окрему увагу присвячує кард. Мідсценті, що його Ватикан намагався ще раніше визволити з американської амбасади в Будапешті, але він відмовлявся. Нарешті кард. Мінсценті був приневолений покинути американську амбасаду і переїхати на Захід. Це сталось не тільки заходами Ватикану, але й під тиском США, що в тій ситуації не могли здійснювати своїх плянів. Автор книжки завважує, що перед дозволом для Мінсценті на виїзд на Захід Апостольська Столиця «гарантувала його мовчанку, як це було у випадку кард. Берана і архиєпископа Сліпого перед тим — і папа, в своїй короткій зустрічі, просив кардинала гонорово витримати обіцянку, яку зроблено в його справі». (Стор. 214). Пізніше Мінсценті нарікав перед своїми відвідувачами на Ватикан, кажучи, що так само тут я є в’язнем, так само, як в амбасаді у Будапешті. Це гірка правда, що не надто добре свідчить про Апостольську Столицю, як ту, що бореться за правду і проповідує, що краще смерть, чим гріх…?
Автор ні одним реченням не сказав, скільки лиха принесла політика Ватикан-Москва? З цього випливає, що все, що робилось в цій площині, було добре і правильне, але воно далеко не так. Хоч мав також рацію Папа Іван, коли говорив, що політика Папи Пі я XII, який засуджував комунізм і атеїзм на протязі сорок років, нічого не дала, але трудно назвати досягнення з діялогу Ватикан-Москва. Автор підкреслює засудження папою війни у В’єтнамі, але в той же сам час він не бачить, яке страхіття і то без війни діється в Радянському Союзі. Звичайно цього також не бачив, чи радше не бажав бачити папа.
В книжці є багато цікавих і навіть цінних фрагментів, але, на жаль, це все написано у площині не всієї правди. Від автора Фляміні можна було сподіватись значно більше, як він це зробив. Як бачимо з останніх листів московського патріярха до Папи Івана Павла II, то діялог Ватикан — Москва продовжується далі, але ми про це не знаємо.
