(Нарис з історії давньоруського чернецтва)
(Продовження з травневого числа 1995 р.)
Але й крім Іларіона, за свідоцтвом літописця, у Антонія було достатньо послідовників: «И уведан бысть всеми великий Антоний й чтим, и начаша приходити к нему братия, и нача приймати й постригати я».[1] Згодом зформувався чернечий колектив, який знаменує нову ступінь у розвитку Печерського манастиря. Відсутність централізованого керівництва (нагадаю, що Антоній ніколи не був настоятелем), нереґламентованість чернечого побуту ніяким статутом свідчать про колективне відлюдництво — своєрідне «келіотство», що відповідає вищезгаданим ранньохристиянським «лаврам». Далі літописець зазначує: «И собрася братии к нему числом 12, ископаша печеру велику и церковь, и келии…».[2] У літописному тексті нема й згадки про трапезну-їдальню — обов’язковий атрибут усякого гуртожитного манастиря. Це одне вже вказує на практичну роз’єднаність братії, що, можливо, й збиралася разом лише для проведення рідкісних святкових богослужінь.
Залишається додати, що дослідження києво-лаврських печер свідчать: на початку вони уявляли собою групу ізольованих приміщень — «келій» з окремими виходами на поверхню, лише пізніше (мабуть, за часів літописця) об’єднаних між собою земними галереями в один лябіринт. Таким чином, ми маємо клясичний «келіотський квартал», що виник на місці самотнього печерного житла пустельника Антонія.
Втім, у вигляді відлюдницької «лаври» печерська обитель проіснувала недовго: консолідуючі тенденції у чернецькому середовищі кінець-кінцем перемогли, і десь на початку 60-х pp. XI ст. Антоній залишає братію з словами: «Живите же собе, и поставлю ви игумена, а сам хочю в ону гору ити един, яко же и преже бях обыкл, уединився»,[3] за цим обитель поступово набуває клясичної форми гуртожитного манастиря, переживаючи складну перехідну ступінь, коли поєднувалися деякі риси відживаючого «келіотства» (наприклад життя у печерах) та наступаючого «кіновіотства» (ігуменське керівництво та спільні послухи). У цей час Антоній живе за межами чернечого колективу (у печері на сусідньому пагорбі), хоча й пов’язаний з ними, як і раніше, міцними узами: братія та ігумен постійно звертаються до нього за порадами та благословенням в найурочистіших випадках, як то спорудження соборної церкви та наземних келій, призначення ігумена тощо. Втім, духовне напуття Антонія до братії незабаром закінчується (чи не перетинається?) з приходом до ігуменства Теодосія.
Постать преподобного Теодосія Печерського, безсумнівно, видатна, хоча й неоднозначна — по суті прямо протилежна Антонію та й усьому відлюдництву взагалі. І хоч він ще за юних літ задля чернечого подвигу покинув свою вельможну родину та втік з дому, прийняв постриг у Антонія і тривалий час пустельничав серед першої печерської братії, саме при Теодосії лаврська обитель остаточно перетворюється на гуртожитний манастир. Його ігуменство, що почалося близько середини 60х pp. XI ст., позначилося спорудженням наземного манастирського комплексу, припиненням печерного життя, заснуванням величного Успенського собору, нарешті, введенням у манастирі статуту, який реґляментував увесь чернечий побут (взірцем, за ініціятивою Теодосія, слугував т.зв. Студійський статут — найсуворіший з існувавших у Візантії).[4] Останнім кроком до згуртування численної братії (за Теодосія у манастирі налічувалося вже понад 100 осіб) було скасування особистої (або келійної) власности чорноризців та заборона популярного серед ченців «затворництва» (або тимчасового усамітнення у печері). Втім, введення суворих внутрішньоманастирських порядків одночасно поєднувалося з пожвавленням зовнішніх відносин Печерської обителі та активізації її контактів з давньокиївським суспільством, врешті-решт — з позначенням дещо раціоналістичного підходу до духовної місії чернецтва.
Величезний авторитет манастиря, створений головним чином подвижництвом перших його чорноризців-самітників, практика «духовного напуття» печерських старців були справно використані Теодосієм для забезпечення морального та матеріяльного благополуччя обителі, збагачення її за рахунок всіляких пожертвувань та привілеїв. Більше того, створений Теодосієм манастир був здатний конкурувати з іншими духовними та навіть світськими інститутами давньоруської держави (добре відома роля Печерської обителі як своєрідної «кузні» руських єпископів, а також місце її у політичних інтригах 70-80 pp. XI ст.[5] Сам Теодосій після «віддалення» Антонія стає духівником київських князів; але духівництво його — досить своєрідне й помітно відрізняється від сердечних напучувань старця-анахорета. Головні жанри Теодосієвих звернень до своїх послухів — палка проповідь та разюча публіцистика — навіть стилістично протилежні співчутливим і в той же час дещо відстороненим порадам старців — «керманичів» (див., наприклад, послання Теодосія до князя Ізяслава «О латынех» — дошкульний памфлет проти католицької віри).[6] На жаль, нам майже нічого не відомо про стосунки між Антонієм та Теодосієм, особливо в останні роки їх життя (померли вони майже разом, відповідно у 1073 та 1074 pp.). Діяльне ігуменство останнього надовго затінює постать відлюдника і, звичайно, не випадково, канонізація першого руського ченця відбувається за 100-150 років після канонізації Теодосія. Діяльна вдача проповідника або навіть ченця-політика куди більше імпонувала молодій руській державі та її Церкві, ніж відчужене, пасивне місіонерство пустельника. Втім, віддамо належне, Теодосій не був би загальновизнаним «батьком руських ченців» та прославленим після смерти святим — преподобним отцем, якби тільки займався політикою та суспільною діяльністю. У його житті, навіть за часів ігуменства, знаходилося й значне місце для суто чернечого подвижництва: він не цурався важкої, марудної праці; у дні Великого посту — пустельничав (таємно, у печері!), проводячи час у стриманні, молитві, мордуванні себе різними вправами та боротьбі із спокусами; його характеру були притаманні скромність та смиренність. Але віддаючи належне Богові, Теодосій повертався до активної діяльности, що й стала взірцем для усього пізнішого офіційного руськоправославного чернецтва. Так чи інакше, завдяки Теодосію та його послідовникам чи в силу об’єктивних обставин, але з кінця XI ст. самотницьке подвижництво Антонія немов би забувається, відроджуючись, як приклад благочестя, лише у XIII, ХІV ст. Втім, забування зовсім не означає викорінювання: ідеї самотнього подвизання зберігаються у середовищі руського чернецтва, трансформуючись у т. зв. «затвірництво», яке не заохочувалося і навіть заборонялося, але вижило й дало рясні сходи: печерне життя передувало розвою багатьох манастирів XII-ХІV ст. на Київщині (наприклад, Гнилецького, Микільського, Кирилівського, Межигірського, Звіринецького, Жорнівського, Зарубського та ін.).[7] Напевно, навіть у Печерській обителі існувала певна консервативна опозиція Теодосію, яка після смерти ігумена домоглася повернення практики затворництва та «келійної» власносте.[8] Крім того, можна здогадатися, що внутрішньоманастирське протистояння якоюсь мірою визначалося й політичними симпатіями різних угрупувань. Так, наприклад, у «Патериці» задокументовано неодноразові гоніння, що їх зазнала частина печерської братії від князя Ізяслава, при цьому лояльних до влади прихильників Теодосія князівський гнів щасливо обминув, зате добряче перепало найстарішому чернечому осередку — Антонію та вищезгаданому Никону, які були примушені навіть рятуватися втечею відповідно у Чернигів та Тмуторокань.[9] І це не єдиний факт розмежування києво-печерської братії, особливо її новітньої поствідлюдницької генерації у питаннях духовного подвижництва, чернечого побуту та відношень до світського оточення. Аналогічна ситуація складалася і в багатьох інших манастирях давньої Руси, але то предмет особливої розмови; я ж на закінчення зазначу деякі підсумки.
На прикладі початкової історії Києво-Печерського манастиря спостерігається декілька типів чернечих громад, цілком ідентичних різним ступеням розвитку ранньохристиянських та візантійських манастирів. Ці типи: самотнє та «лаврське» келіотство, з одного боку, та кіновіотство у різних його виявах, — з іншого, репрезентують дві головні духовні течії руського (та й загальноправославного) чернецтва: відлюдницьку, що полягала у зосередженому виконанні особливих релігійних вправ-ритуалів у практично повній самотній ізоляції (преп. Антоній) та гуртожитку, яка передбачала спільне життя та виконання послухів ченцями під керівництвом ігумена, а також — досить активну взаємодію чернечого колективу з оточуючим світом з метою зростання прибутків та авторитету (впливовости) манастиря на широкі верстви населення (преп. Теодосій). При цьому, на відміну від проповідництва та розвитку наукового богослов’я у манастирях самоусунених відлюдників значною мірою компенсувалося мимовільним уславленням їх релігійних подвигів та практикуванням життєво-філософічного «духовного напуття». Зараз важко визначити, яка з двох течій виконувала переважну ролю в історії нашої держави. На перший погляд, пріоритет, завдяки видимій та активній діяльності, належить «організованому», гуртожитному чернецтву; достатньо лише зазначити, що саме манастирське середовище виключно сприяло культурному відродженню слов’янських народів після монгольської навали. Але, з іншого боку, саме відлюдники на власному прикладі численними своїми подвигами як ніхто пропагували чернечий спосіб життя, цим самим поповнюючи кількість манастирських братій; нарешті, саме пустельництво подарувало християнському світові величних та мудрих старців Ніла Сорського, Паїсія Величківського та Серафима Саровського.
Залишається додати, що подібність руського та грецького шляхів розвитку чернецтва, що відбувався у досить різних соціяльно-економічних умовах, неможливо пояснити лише диктуванням однієї з сторін (у даному випадку — впливом Візантії на Русь). Втім, не розкривається ця схожість повністю і схоластичною тезою «боговиявлення». Напевно, лише на межах політекономії, метафізики, містичної та раціоналістичної філософій, а також — аналізи загальноісторичних подій у християнській ойкумені — можливе рішення цієї проблеми. Але то перспектива майбутніх досліджень.
[1] Очерки истории…, с. 11-12, 22-23.
[2] Абрамович Дм. Вказ. праця, с. 196.
[3] Там же, с. 196.
[4] Там же, с. 196-197.
[5] Там же, с. 198, 205-206.
[6] Очерки истории…, с. 11-12, 15-17.
[7] Абрамович Дм., Вказ. праця, с. 190-192.
[8] Бобровский Т. А., Вказ. праця, с. 72.
[9] Абрамович Дм., Вказ. праця, с. 119-122, 127, 138-141
