Л.К. Св. Климент третій наслідник св. Петра, помер на Україні ок. 97 р. Блаж. Кир Йосиф відновив культ св. Климента і призначив його Покровителем УКУніверситету, а 28 вересня 1969 р. Святіший Отець вніс мощі Святого до храму св. Софії в Римі.
Дня 8 грудня 1974 р. Блаженніший відслужив архиєрейську Службу Божу, а опісля гості Блаженнішого засіли за спільну трапезу. Між гостями були кард. Петро Паренте — професор догматики на папськім університеті, кард Ґверрі, єпископ Вол. Маланчук, і інші єпископи і визначні світські особи.
Підчас тосту Блаженніший Йосиф виголосив слово, в якому представив св. Климента як постать тісно зв’язану з українським народом. Відповідав кард. Петро Паренте. Згадуючи свою працю на університеті, він вирізнив українців:
«Українці були для мене між найкращими студентами задля їхньої здібності, пильності, та особливо задля їхньої зрівноваженості, здисциплінованості, що мене зворушала, і тому я їх завжди любив. Вони мені й пишуть час до часу, хоч порозкидувані по цілому світі, завдяки «великим та подивугідним» переслідувачам Церкви. Українці були для мене симпатичною групою і я їх завжди згадую з великою приємністю.»
І дальше: «Тепер у Кардиналові Сліпому я, а вірю, що й ви, всі бачимо одного з цих славних свідків Церкви Христової, який умів терпіти впродовж стільки років несправедливе переслідування. Тому відчуваю не тільки любов, але й своєрідне набоженство — я радо клякнув би перед ним, щоб привітати в ньому це болюче свідчення, яке не було зв’язане лише з його шановною особою, але яке перейшло й на цілий нарід. У ньому є вся Україна, яка терпіла переслідування від борців за фальшиву свободу, за фальшиву справедливість. Дав би Бог, щоб прийшов кінець переслідуванню. Дав би Бог, щоб зникло з лиця землі це огидне видовище, повне протилежності й непослідовності. Вони представляються як оборонці, хоронителі й борці за свободу, топчуть народи, їхні права, їх гідність, їхню віру. Це доля України й інших народів, нам добре відомих. А відтак написано й оприлюднено права людини в ООН, а все таки існують народи, які не мають права жити, як хочуть. Мають свою історію, мають свою культуру, свою духовість, свою мову, задля чого вони гідні, щоб їх визнано за нації — це права непорушні, шанобливі, недоторкальні. Та натомість вони стогнуть під невблаганною стопою рафінованих переслідувачів, проповідників свободи — свободи народів і людини. І тоді росте любов і пошана для поважаної особи Митрополита, Кардинала Сліпого, бо в ньому ми бачимо терплячий народ.»
