(Закінчення з попереднього числа)
З бігом часу, особливо після Синоду в Замості, вибір митрополитів, а також єпархіяльних та допоміжних єпископів — був неможливий. За уряду Австрії, імператор призначав ієрархів Української Церкви так як і латинських владик на території своєго цісарства. Поміж І. і II. світовими війнами призначень не було. Теперішнього Верховного Архиєпископа призначив Рим на прохання його попередника Митрополита Андрея Шептицького. Ієрархи, призначені після II Ватиканського Собору, одержали призначення без порозуміння з Верховним Архиєпископом чи Синодом. Це сталося з двома помічниками у Філядельфії й в Бразілії, а Апостольський Візитатор для українців у Західній Европі, монсіньйор Мирослав С. Марусин, дістав призначення безпосередньо від Апостольського Престола.
Усі ці призначення були зроблені після запровадження в життя декрету Конгрегації для Східних Церков від 25 березня 1970 року, що уточнює призначування владик поза властивими територіями патріярхатів. Тому що первоієрарх Української Церкви користується як Верховний Архиєпископ — патріяршою владою, і тому, що «те, що сказано про патріярхів стосується також, згідно з законом, верховних архиєпископів, що є головами Церкви чи Обряду» — то вище згаданий документ Східної Конгрегації повинен був знайти застосування також щодо призначень, про які сказано таке:
Вибір ієрархів поодиноких обрядів для східних вірних, що живуть поза патріярхатом — відбувається згідно з такою процедурою: патріярх і його синод мають право запропонувати Апостольській столиці список щонайменше з трьома кандидатами, а Папа Римський має вибрати одного.
Як це можливо, що Українській Католицькій Церкві з Верховним Архиєпископом на чолі відмовляють права «запропонувати Апостольській столиці список з трьома кандидатами»? Причина в тому, що Східна Конгрегація і далі не визнає існування Архиєпископського Синоду, а ще сильніше заперечує можливість «створення патріяршого синоду», як про це читаємо в листі кардинала де Фюрстенберґа до Верховного Архиєпископа від 10. квітня 1970 року. Монсіньор Віктор Поспішил, аналізуючи листа, що його одержали українські владики напередодні останнього Синоду в Римі, в листопаді 1971-ого року, стверджує:
2. Згадка про «Деклярацію» з 25-ого березня 1970 звучить дивно. Чи вона стосується також Української Католицької Церкви, як повинно бути згідно з нашим поглядом? Чому ж тоді не застосовано її при виборі двох владик-помічників у Філядельфії? Виглядає, що було зайвим згадати про це лише на те, щоб доказати територіяльне обмеження патріярхатів, а також Верховної Архиєпископії тому, що це з’ясовано в основному законі Cleri Sanctitati.
3. Знову… відкинуто прохання, щоб пропонованому Українському Патріярхатові надати ширшу юрисдикцію, ніж та, що нею користуються тепер Східні Католицькі Патріярхати. Одначе, це викликає відразу запитання: Чому тоді не надати Верховному Архиєпископові також юрисдикції, як її мають патріярхи?
4. Відмову патріярхату виправдано канонічними, духовними та історичними причинами. Що як що, але саме історія Української Католицької Церкви підтримує домагання створити патріярхат…
5. Поняття патріярха (чи Верховного Архиєпископа з владою поза власною територією знову відкинено. Про це ми говорили, маючи на увазі цей погляд. Одначе це виглядає дивно і несправедливо: бо, чи означає це, що Голова Церкви тратить церковну владу, якщо вороги Бога й Католицької Церкви змусять його покинути територію своєї Церкви? Чи він перестає також бути символом єдности поміж людьми, як їхній духовий батько і пастир?
6. Не дозволено скликання «канонічного» синоду. Згідно з листом, синод можна назвати «канонічним» лише тоді, коли в ньому візьмуть участь усі владики, себто ті, що живуть за Залізною Завісою. Це також дивне міркування. Чи це означає, що Церква може бути без труднощів паралізована ворогами Бога, до тої міри що її владик не допустять до участи?
7. Згідно з сучасними законами, українським владикам ще не признано права відбувати архиєпископських синодів на те, щоб провадити свої власні справи згідно з вимогами Східних Католицьких патріярхатів.[1]
В додатку до 6-го пункту виникає питання: Чи Східна Конгрегація й інші декастерії Римської Курії визнають дальші зустрічі Українських Владик — як Архиєпископський Синод, якщо теперішній єпископ Луцька, Кир Василь Величковський, що його недавно випущено з Радянського Союзу, візьме участь? Тоді будуть присутні два ієрархи з української території: Верховний Архиєпископ Києва-Галича й єпископ Луцька. Сумніваємося. Дотепер, Апостольська Столиця діяла так, наче б цього мученика було висвячено неправильно; єпископа Луцька Ватикан навіть не визнав католицьким єпископом, а офіційоз L’Osservatore Romano називає його ігуменом. Те, що сказано на початку, залишається гіркою правдою. Римські власті ще не готові визнати, що часи змінилися не тільки з політичного але і з церковного погляду. Цілі нації, або їхні частини змінили місце свого перебування. На територіях, що ще вчора вважалися східними чи західними, тепер живуть люди, що прибули сюди з усіх кінців землі. Чи їхня власна Церква має їх забути, чи йти за своїми вірними? Що тоді означає слово «пастир»? Якщо обмежити юрисдикцію виключно поняттям території, то це означає затримати час і історію. Українська Церква, як одиниця Вселенської Церкви, мусить залишитися тим, чим вона є, розкиненою по цілому світі. Якщо її включити в Латинську Церкву, то Католицька Церква потерпить велику шкоду.
II Ватиканський Собор відкрив шлях для многогранної юрисдикції. Хай мені буде вільно закінчити, користуючись цитатою на цю тему. Її автором є сирійсько-малябарський священик, що йому Церква чимало завдячує, отець Плякид Й. Подіпара, колишній професор Орієнтального Інституту та дорадник Східної Конґреґації. В своїй книзі, п.н. «Індивідуальність Малябарської Церкви» (1971), він заяавляє:
Заперечення вище згаданої юрисдикції відділить емігрантів від своєї Матері-Церкви і одночасно пошкодить її природному розвиткові і послабить її сили. Тепер малябарці навіть не мають своїх священиків!
Мульти-юрисдикції не слід боятись. Передовсім така юрисдикція існує тепер всюди в світі і є єдиною запорукою інтересів помісних Церков під сучасну пору.
Мульти-юрисдикція противиться переконанню, що може існувати лише одна юрисдикція на даній території.
Церква — це збір людей для Богопочитання; це не територія, не держава. Тому й церковна юрисдикція повинна стосуватися особисто особи, а не території. Важливо, щоб особу, окреслити як приналежну до обряду або до спільности. Територія не береться до уваги тоді, коли люди розсіяні, розкинені, а через те їх тяжко охопити одній людині.
Підтримувати територіяльну юрисдикцію означає дотримуватися 9-ого канона 4-ого Лятеранського Собору. Цей канон нині не дійсний тому, що він спричинив чимало спустошення серед східних віруючих, поширюючи схизму. Якби цей канон ще мав силу, то Східні Церкви не мали б юрисдикції ні в Західній Европі, ні в Австралії, ні в Америці, ні в Англії, а ІІ-гий Ватиканський Собор не приймав таких рішень, які були ним стверджені. Дев’ятий канон 4-ого Лятеранського Собору, помимо всього сказаного, був рішенням більшости і зводиться ось до чого: коли на даній території існує побіч себе кілька обрядів, то тоді той обряд, що має найчисленніших прихильників повинен мати свого єпископа, а інші повинні йому підлягати. Іншими словами, членам меншости відмовляється права на самоуправу їхніми власними владиками Мульти-юрисдикція має також свої труднощі й їх передбачали автори вищезгаданих документів. Ці труднощі можна поборювати успішно шляхом приязного діялогу і добродійсности. І дійсно, напруження відносин поміж різними спільностями багатьох обрядів в тій самій юрисдикції може бути більше ніж поміж двома юрисдикціями на тій самій території. Мульти-юрисдикція може злагіднити ситуацію. Пам’ятаймо, що живемо в добі екуменізму.
Проблема, що заторкує Українську Католицьку Церкву, стосується також інших Східних Церков. Її вірні, священики та ієрархи повинні продискутувати заходи для повного відновлення Її правного положення. Створено нову Комісію для перевірки Східного Канонічного Права і це зобов’язує нас серйозно слідкувати за її працею. Головою цієї Комісії є ієрарх Східної Церкви (Сирійсько-Малябарської), що докладає усіх зусиль, щоб якнайбільше уподібнити свою Церкву до Латинської (вдаючи, одначе, що він її «індіянізує»). Над цим треба уболівати, але працю Комісії будуть оцінювати відповідно до наслідків праці її членів, а це означає чи йти вперед в дусі II Ватиканського Собору, чи завернути до давньої ганебної практики. Покищо, це питання залишається відкритим.
Проф. Йоган Мадей Переклад з англійського — др. Євген Ґіль.
