Друкуємо другу частину доповіді проф. Погана Мадея,
виголошену на семінарі в Нью-Йорку в червні, 1972 року.
Переклад з англійського — др. Євген Ґіль.
Як згадано, вибір єпископа належить до Синоду. Українська Церква, згідно з порядком в Східних Церквах, приєднується до цієї засади, що її внесли перші Екуменічні Собори. Виборчий Синод, покликаний Митрополитом має також право висвячувати вибраного кандидата на протязі трьох місяців.
Зайвим є з’ясовувати вибір єпископів у Київській Церкві на протязі історії. За Митрополита Теоґноста (1323-1358) усталено порядок вибору: єпископи вибирали трьох кандидатів, а митрополит мав вибрати з поміж тих найкращого кандидата і його висвятити в сан єпископа. Участь владик у виборі була надзвичайно важливою функцією; неоправдана неприсутність загрожувала позбавленням престолу. Хворі єпископи мусіли дати свою згоду на письмі, що вони будуть згідні з ухвалами синоду. Кожний присутній владика міг висувати одного або більше кандидатів. З-поміж усіх кандидатів вибрано лиш трьох, що були відомі протонотареві. Найстарший єпископ підписував список кандидатів, і окремим листом пересилав через архіваріюса до Митрополита. Митрополит клав листа перед царськими воротами іконостасу, виголошуючи слова молитви. Опісля він відкривав листа та вибирав одного з поміж трьох кандидатів. Цей порядок відповідає Постановам II. Нікейського Собору (3, канон), IV. Константинопольського Синоду (22. Канон, що визнає лише вибір єпископа єпископами, та постановам Нікейського Собору (4. канон) в справі затвердження вибору митрополитом.
Цього порядку не можна було зберегти за польського панування, хоча деякі владики, як Митрополит Йосиф III, Йона III, та Михайло Рогоза, свідомі відповідальности, докладали всіх зусиль, щоб відновити цей порядок.
На Синоді в Бересті (1561) обговорювано саме справу королівського втручання в справи Церкви. Цього королівського привілею не можна було відібрати раптом, тому підібрано підхід, що був більш згідний з порядком в Східних Церквах: коли єпархія не мала єпископа,то адміністрація переходила в руки ради консультаторів — крилос — подібно, як це було в Латинській Церкві. Голова крилоса повідомляв про це Митрополита, а Митрополит знову скликав єпископів до Берестя з метою вибору чотирьох кандидатів. З-поміж них вибрано єпископа, а вибір затверджував польський король, що таким чином брав на себе ролю Митрополита. Це було огидне надужиття.
В 1596 році Берестейська Унія відновила давній порядок. Енцикліка папи Климента Vili Decet Romanum Pontificem — це найважливіший документ цього часу. А це тому, що Римська Курія того періоду знала лиш одне латинське канонічне право. А в світлі документів II Ватиканського Собору ці події пояснюються інакше. В 16-му столітті латинський Захід знав єпископів лиш встановлених Римським Престолом, тому, що в загальній опінії вся єпископська влада походила від наслідника Св. Петра.
У вище згаданому документі стверджується, що єпископів Київської Митрополії — після призначення їх або вибрання, стверджує, святить і вводить на престол — Митрополит в ім’я Римського Престолу. Тим самим дії Митрополита мали такі самі значення, якби були довершені самим Папою. Цей самий документ признає Українській Церкві право зберігати своє існування згідно з традиціями, включно з вибором ієрархів. Митрополитові забезпечено право й обов’язок висвячувати нових єпископів. Цей документ — з’ясовує історично — правдивий порядок в Українській Церкві, а не той, що був накинений польськими королями, коли вони самі призначали митрополитів і єпископів.
Всі права, привілеї, а особливо привілеї Первоієрарха й української Церкви, ще раз святочно ствердив своєю буллею In universalis Ecclesiae Regimine папа Пій Vili 22. лютого 1807, коли відновлено Митрополію в Галичі — як продовження Київської. Лиш з огляду на політичні обставини толеровано, а не визнавано призначення митрополитів та єпископів польськими королями та австрійськими цісарями.
Одною з прикмет Української Церкви є встановлення «куріяльного єпископа» або вікарія, що відповідає подібній функції в Латинській Церкві.
З огляду на величину території Київської Митрополії, недалеко Києва, створено нові в Юр’єві (10. століття) та Білгороді (II. ст.) єпархії на те, щоб Київський Митрополит міг користуватися поміччю владик, в разі потреби.
Першим вікарним єпископом — себто законно висвяченим єпископом — але без юрисдикції — був Олексій, єпископ Володимира, об’єднаного з митрополичим престолом. Його єпархіяльним Єпископом був сам Митрополит Теогност. Коли Галицький Митрополичий Престол приєднався до Києва, протоієрархи Києва рядили Галичем за поміччю уповноважнених вікаріїв без єпископської влади. А тому, що віддаль до Києва була велика, священиків висвячували молдавські ієрархи. Тому українці попросили польського короля, щоб той призначив їм власного єпископа української національности й обряду. Король наказав Митрополитові Києва призначити Макарія Тучапського своїм вікарієм для Галичини. Єпископ Макарій в цьому документі підписався так: «Я, Макарій Тучапський, куріяльний єпископ Галича, Львова, Кам’янця, Снятина, Рогатина, Теребовлі і всіх земель Руси й Поділля — з ласки Найсвітлішого Архиєпископа-Митрополита Києва, Галича та всеї Руси.» Митрополит Михайло Рогоза називав своєго вікарія «єпископом Митрополії», або «нашим вікарієм». В інших єпархіях наслідувано цей приклад Митрополичого Престолу. З огляду на те, що нові єпархії творено чи більше давніше існуючих, титулів було багато. Так, приміром, єпископ Володимира й Берестя міг мати вікарія з титулом єпископа Берестя. Інші єпархіяльні єпископи були в Луцьку і Острозі, в Туреві і Пинську, в Холмі й Белзі, у Львові і Кам’янці, Перемишлі, Самборі, Полоцьку, Вітебську, Могилеві, Смоленську, Мстиславі й Орші. Вікарій мав право наслідства, спадковости і це вияснює чому єпархіяльний єпископ відступив йому титул приналежного престола. Перед Берестейською Унією вікарних єпископів було обмаль. Тому, що східна традиція не згадує про «вікарних єпископів», митрополит не мав обов’язку скликати синодів для тої цілі, але синод вибирав «вікаріїв», коли до цього була нагода.
Українська Церква не мала звичайних допоміжних єпископів без права спадковости, які появились пізніше (та й навіть сьогодні ще існує у Філядельфії). Не було якогось особливого закону для вікаріїв, а вони слухались єпархіяльних єпископів та були звичайно їхніми наслідниками.
II Ватиканський Собор підтверджує в 9-тій статті Декрету про Східні Церкви — право патріярхів і їхніх Синодів творити нові єпархії та призначати єпископів свого обряду в межах патріяршої території за вийнятком Римського Архиєрея який втручався в поодиноких випадках. Митрополит Неофит Едельби з Алеппо в Сирії, ясно заявив, що «немає ніяких обмежень для папи», папа має право втручання, якщо цього вимагає добро Церкви. Іншими словами: II Ватиканський Собор стверджує автономію поодиноких Східних Церков. Папа буде лише найвищим «суддею в міжцерковних справах.»
Треба поставити питання: як було організоване життя Київської Церкви? Які були права митрополита в єпархії?
Нові єпархії творено рідко. Пасторальні права були визнавані митрополитом згідно з канонами перших синодів. Часто князі чи люди домагалися творення нових єпархій. Якщо роля митрополита була вирішальна, то він міг ділити єпархії. Поділ та опис меж нових єпархій належав Митрополитові і його Синодові. Ця сама установа також полагоджувала непорозуміння між владиками. З самої природи речі ясно, що Синод мав компетенцію також в справах ліквідації єпархії, як була потреба, і мав право територію ліквідованої єпархії приділити якійсь інший єпархії, або кільком єпархіям.
Обов’язком митрополита, що мав понадєпископську владу було візитувати приналежні йому єпархії. Ці візити були дійсно актами юрисдикції, а не куртуазії, чи виявом батьківської любови до Божих людей. Спочатку митрополит був зобов’язаний звітувати перед екуменічним патріярхом, а опісля перед папою. Лиш після Собору в Тренті — цей звичай, як відомо, Собор в Тренті змінив ролю митрополита на архиєпископа-митрополита, як це було в латинському звичаю.
Вкінці, треба з’ясувати, які були права Київського Митрополита перед Берестейською Унією.
Насамперед, право нести патріярший хрест попереду Митрополита — вказує на особливу ролю Київського Митрополита в своїй митрополії, що дорівнювався ролі давніх патріярхів. Почавши з 14. століття, Київські Митрополити самі благословляли миро, а не одержували його з Константинополя. Навіть після включення Української Церкви в Московський Патріярхат, це право таки залишилось, хоч інші передано Московському Синодові.
В 1591 році, Берестейський Синод дав це право благословення мира єпархіяльним єпископам. Це можна вважати відновленням 6-го канону Собору в Картаґені. З точки погляду Східних Церков, одначе треба вважати, що Митрополит доконує благословення мира завдяки своїй владі, а єпископи на основі привілею, наданого їм Синодом з 1591 року. Важливість Київського Митрополичого престола підкреслює той факт, що на протязі певного часу — його первоієрарх — був єдиним, крім патріярхів Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалиму, що користувався таким правом.
В святій Літургії митрополита поминали всі підлеглі йому єпископи і священики. Це поминання відноситься до уряду, а не до особи. Коли хтось не поминає своєго церковного голову, то він зриває церковний зв’язок і залежність. З цього бачимо, яке велике значення має поминання Голови Церкви в Східній традиції.
Інше право, що його має український митрополит, нарівні з патріярхами й автокефальними архиєпископами, є право несення двох свічників попереду митрополита підчас процесії.
Почавши з 14-ого століття, підчас Літургії, Митрополит Києва був зодягнений у поліставрійон, що довгий час прислуговував патріярхам. Саккос є пізнішого походження і заступає поліставрійон — в 15-ому столітті. Треба підтвердити, що Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий уживає саккос прикрашений багатьмома, а це є продовження давнього поліставрійона.
Оце й деякі права Української Церкви й її Первоієрарха, які доводять, що Київська Церква була повністю Помісною Церквою ще перед Унією в Бересті. Не було потреби визнати цей факт спеціяльним фактом, тому, що Київ, віддалений від Візантії, вже мав автономію в початках, коли предки Київських митрополитів, ієрархи Тьмуторокані, звались католікос (попередники верховних архиєпископів). Ситуацію в Українській Церкві можна порівняти до Церкви в Грузії, яка проголосила ще в 5-тому столітті, хоча католікоси цеї Церкви були висвячувані в цей сан патріярхами Антіохії аж до 8-ого століття на честь Матері-Церкві.
Що залишилось з давньої слави?
В Берестейській Унії — Українська Церква урочисто визнала Римського Папу найвищим Пастирем Церкви «пастир і голова». Це діялось в 1590-ому, році, одначе під умовою, що церемонії і всі функції, включно з Богопочитанням і церковним управлінням, згідно зі засадами нашої Східної Церкви, ніколи не будуть змінені.» Таким способом об’єднані єпископи висловили свої переконання, що права й привілеї їхньої Церкви будуть ґарантовані в структурі Вселенської Церкви, в злуці з Апостольським Престолом св. Петра. Від самого початку цієї злуки відповідальні ієрархи були свідомі, що унія не рівнозначна з підпорядкуванням Церкви звичаям Латинської Церкви. В документі від 1594 року, що був підписаний в Сокалі, ієрархи заявили, що вони визнають Римського Папу своїм архипастирем, і першим ієрархом у Божій Церкві, що вони будуть коритися йому в усьому, «крім церемоній й обрядів Богопочитання й Богослужб згідно зі звичаями Східної Церкви, які повинні бути в цілості збережені; та, що все повинно відбуватися згідно зі старими звичаями так, як у ті часи, коли існувала єдність.»
В статтях Берестейської Унії — Артикули до Об’єднання з Римською Церквою — виразно підкреслений вибір єпископів, включно з митрополитом. Йде мова про те, що після вибору митрополита, останній повинен звернутися з проханням до папи затвердити його вибір, що є виявом церковної злуки. По одержанні призначення, два владики могли висвятити його, якщо він не був єпископом. А якщо він уже був єпископом, то він повинен переслати посередньо листа через Примаса Польщі до Римського папи із заявою послуху. Якщо йдеться про єпископів, то після вибору й призначення королем, сам митрополит міг висвячувати згідно зі звичаєм в Церкві на Русі, себто на основі його власного авторитету.
В буллі Magnus Dominus (23. грудня 1595) виразно стверджено, що будуть Гарантовані права і церемонії Божого Престола, уділювання св. Тайн, та всі інші функції, що були введені згідно з грецькими Отцями Церкви. А те, що дозволив Флорентійський Собор, буде дозволене нині й завжди. В згаданій вище буллі Decet Romanum
Pontificem, затверджено понад-єпіскопську владу митрополита, що має право висвячувати вибраного або призначеного єпископа «згідно з їхнім звичаєм», затвердити та впровадити на престол. Булля визнає, що діяльність митрополита опирається на його власному авторитеті рівночасно виконуваній з уповноважнення та в ім’я Апостольського Престола в Римі. Тому кожний єпископ з правом на Київський Престол зобов’язаний просити підтвердження вибору, а якщо він не є єпископом мусить просити про дозвіл прийняти свячення. Митрополит Михайло Рогоза міг сказати на Берестейському Синоді в 1596-ому році, що папа прийняв домагання Української Церкви, стверджуючи, що «ніщо не змінилось у наших церквах і це буде гарантоване згідно з традиціями, що їх передали грецькі святі Отці.»
Доходимо до висновку, що Римська Церква, приймаючи Українську Церкву в зв’язок, в принципі не бажала зміняти східну дисципліну, що нею користувалася Українська Церква. І тому то права й привілеї Митрополитів Києва, що були майже нарівні з привілеями патріярхів, та церковна автономія Української Церкви залишались незмінені після Берестейської Унії.
Знецінення цих прав та привілеїв почалось з 1624-ого року, коли Українську Церкву підкорили Конгрегації Пропаганди Віри, місійного апостольства для поган Цим способом Українська Церква та інші Східні Церкви — внутрі і назовні Римської Церкви стали об’єктом дій латинських місіонерів.
(Закінчення в наступному числі)
