На сьогодні важливою частиною життя західної цивілізації є боротьба за «права людини». Протягом багатьох століть свої права відстоювали то селяни, то аристократія, то робітники; боротьбу намагались звести до встановлення законів і прийняття декларацій суспільного життя, здатних задовольнити певних індивідуумів чи цілі групи людей. Одним із результатів таких активностей стало прийняття лідерами Великої Французької революції у 1789 році Декларації про права людини і громадянина. Пункти щодо таких питань з’являлися в конституціях Англії, Америки, Нідерландів, Швеції, Бельгії. Цей процес продовжили чиновники ООН у XX столітті, прийнявши у 1948 році Загальну Декларацію прав людини.
Кожен християнин повинен усвідомлювати, що час минає, і з ним змінюється світ. Але завжди залишається те, що ніколи не зміниться. На емблемі ордену картузів написані такі слова: «Хрест існує, хоч світ змінюється». Часи змінюються, тоді як Євангеліє незмінне і повинне пов’язуватися з теперішнім часом, незважаючи на те, наскільки складним може видаватись цей синтез. Церква, заснована на служінні святого Петра, завжди була й надалі буде Вчителькою християн, їх турботливою Матір’ю. Завдання Церкви – опікуватись Божими дітьми, дбати про їхнє добро, тому й логічно випливає, що має відстоювати їхні права.
Як наслідок, виникає низка запитань, пов’язаних із ставленням Церкви до всілякого роду декларацій про права людини. Чому Церква впродовж такого довгого часу не мала до них довіри? Чому перша енцикліка Pacem in terris від 1963 р., яка, як здається, приймає їх, містить заувагу: «Насправді не обійшлося без того, аби не зазначити, що деякі глави тієї Декларації інколи породжують деякі правильні заперечення».
Отже, спробуємо пояснити виниклу з деякого часу проблему «прав людини». У своєму сучасному значенні слово «право» не існувало в класичній латині (ius – означало щось інше), воно почало існувати відносно недавно, як вважають деякі дослідники, у XVI-XVII ст. ст.
В основі всієї юдейськохристиянської традиції теж лежить «Декларація»: йдеться про Декалог, про право, яке Бог дав Мойсеєві. Але цікаво те, що Біблія завжди говорить про права людини лише виходячи з її обов’язків.
Ісус Христос не говорить про людські права, але, навпаки, позитивним героєм Його притч є слуга, абсолютно вірний своєму господареві. Одну з найвищих похвал отримує сотник з Капернаума, який втілює образ, побудований на слухняності й покорі, що означає виконання обов’язків, а не вимогу прав: «Бо і я теж підвладний чоловік, маю вояків під собою, і кажу цьому: Іди, – і йде, а тому: Ходи – і приходить; і слузі моєму: Зроби це, – і він робить. Почувши це, Ісус здивувався» (Мт. 8,9-10).
У Посланні св. Павла до римлян написано: «Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим-то, хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, хто противиться, самі на себе суд стягають». (Рим. 13,1-2). Насправді, згідно з порядком, представленим у Біблії, дружина має обов’язки перед чоловіком, раб перед паном, вірний перед Церквою, молодь перед старшими. Всі мають обов’язки один відносно одного, і всі – перед Богом.
У дев’ятій главі І Послання до коринтян Павло описує права апостолів, які для них мали гарантувати їхні учні, але потім продовжує: «Нічого не користав з того і не пишу на те, щоб так було зі мною. Волію бо радше вмерти, ніж щоб хтось знівечив оту славу мою» (1Кор. 9,15). З його слів виходить, що якщо хтось може використовувати якесь «право» і не скористається ним, то цим може «пишатись». Відмову від боротьби за свої права Павло вважав вчинком, гідним похвали, «славою» для людини.
У 1910 році св. Пій X, прагнучи укріпити католицьке вчення, написав лист французьким єпископам: «Ревно учіть як сильних, так і слабких обов’язків, які вони повинні виконувати. Суспільні проблеми будуть близькі до вирішення, якщо одні та інші стануть такими, що менше вимагають у використанні своїх прав, а скрупульозніше почнуть виконувати свої обов’язки». У схожій ситуації, як християнин, перебував Олександр Солженіцин, який у своєму зверненні, зачитаному в Гарварді у 1978 році, просив усіх людей, щоб вони «не користувалися правами», що їм належать, і закликав їх до «добровільно прийнятого самообмеження». Потім він продовжив таким чином: «Для Заходу прийшов час почати признавати більшим обов’язок, ніж права». І ще: «Не бачу іншого порятунку для людства, як тільки через самообмеження прав кожної особи й кожного народу». Вихований у християнській традиції, Солженіцин благав «світ, який думає лише про свої права», аби він «знов відкрив духа пожертвування і честі служіння іншим».
Усі вчителі духовного життя – і це неможливо приховати – говорять нам: «non serviam», що означає «не служитиму» (у зв’язку з чим «не хочу знати своїх обов’язків, а лише вимагаю свої права») є криком сатани, який чинить опір Богові.
Свідомість цього була такою глибокою серед вірних, що один священик, який спочатку був вірним революціонером і голосував за Декларацію прав, попросив народне зібрання (до речі, марно) паралельно розробити Декларацію обов’язків. Навіть на думку Джузеппе Маззіні (італійський політик, який зіграв важливу роль у боротьбі за ліберальні реформи), не може існувати ні свобода, ні організоване й міцне суспільне життя без попереднього виконання обов’язків, з яких лише як наслідок випливають права.
Однак, з іншого боку, аби представити повне християнське вчен‑ ня, не можна забувати (навпаки, потрібно весь час це мати на увазі), що права людини мають бути добре сформульовані: кожна людина – незалежно від її статі, раси, суспільного становища – має певні фундаментальні права. Потрібно усвідомити, що ми є дітьми Божими, створени‑ ми й відкупленими Ним завдяки Його безкорисливій любові. Ми ма‑ ємо також право називати Бога не лише «Батьком», але навіть Авва – «Татком». Це цілком все змінює. Як ми вже звернули увагу, йдеться про право людини, яке треба поважати, оскільки всі люди є дітьми Бога, моїми братами, й це важливіше, ніж вимога власних прав.
Або, як сказав великий представник католицької науки Етьєн Жільсон: «Для християн права людини є важливішими, ніж для тих, шо не вірять, оскільки останні вбачають їх фундамент лише в людині, яка має коротку пам’ять, а християнин будує їх на фундаменті прав божественного походження, який не дозволяє, щоб про них забували».
Чому Святе Письмо не говорить про боротьбу за права? Біблія описує стосунки між Богом і людиною як союз. Як наслідок життя в союзі з Богом (вертикальний вимір) християнин вступає у взаємини союзу з братами й сестрами (горизонтальний вимір). Існування зв’язку лише одного виміру неможливе. Характерним для стосунків союзу є те, що один із його учасників має якесь «право» лише за умови, що він є вірним союзником, тобто якщо виконує всі обов’язки, добровільно взяті на себе в момент укладення союзу. Лише тоді, коли людина перебуває в союзі, якщо вершить і добре виконує свої обов’язки, вона може претендувати на якісь права.
Чому це саме так? В духовному світі не існує нейтральної території. Для того, щоб перебувати на якійсь території, на чиємусь боці, людина зобов’язана щось робити або чогось не робити. На чиєму боці бути не належить до прав людини, це її власний вибір, який передбачає низку обов’язків, виконання яких уможливлює перебування людини на вибраній території. Нема прав, є лише обов’язки. Тому в Біблії ніде не говориться про якісь права, вони є лише наслідком перебування в союзі з Богом. Лише Божий союзник може на щось претендувати (а значить може мати якесь право).
Сучасне суспільство постійно наголошує на тому, на що має право людина, але майже нічого не говорить про її обов’язки. Існує Декларація прав, але досі нема Декларації обов’язків. Основний документ кожної країни – Конституція – гарантія прав людини, але чи хоча б в одній з них йде мова про обов’язки, які покликаний вершити громадянин?
Сучасну людину привчили до того, що вона має права. Багато галасу про права дітей, різних меншин, релігійних громад тощо, але для нас неочевидно, що передовсім ми маємо обов’язки. Про них де-не-де згадують у школах, але коли теперішні батьки вказують дитині на потребу виконувати її обов’язки, в очах сучасних педагогів вони виглядають тиранами й узурпаторами. Як наслідок – маємо тотальну більшість безвідповідальних індивідуумів. Людина росте без усвідомлення своїх обов’язків перед іншими, вона формується безвідповідальною, це стає частиною її думання. Крайній індивідуалізм, вихований у таких умовах, не дає людині можливості думати про наслідки її дій, які відображаються на інших людях.
Наслідки такої безвідповідальності викликали реакцію моральних теологів сучасності, які в попередніх поколіннях не мали потреби пояснювати такі речі, бо вони і так були зрозумілими всім. Теперішній людині треба пояснювати, що її гріх не є лише справою її стосунків з Богом, бо він впливає на життя інших. Навіть якщо гріх таємний і не приносить якоїсь видимої соціальної шкоди, він обов’язково впливає на ситуацію, на атмосферу, в якій живе людина та її оточення. Тому Біблія для багатьох сучасних людей є незрозумілою, бо говорить не лише про індивідуальну, а й про колективну відповідальність, говорить про обов’язки, про вплив нашої поведінки на інших. Світ, побудований на боротьбі за права, не може сприймати біблійну правду.
Якщо людина не має розуміння своїх обов’язків, вона не здатна жити під авторитетом, але й не здатна бути авторитетом для інших. Як наслідок, в світі втрачено розуміння ієрархії та авторитету як Богом встановленого порядку. Світ тяжіє до нівеляції, до зрівняння всіх перед законом і перед суспільними уявленнями про матеріальні блага. Рівність перед законом може бути лише як наслідок того, що кожен живе за Богом влаштованим порядком і добре виконує свої обов’язки на своєму місці.
Тому щоразу, коли прагнемо задоволення свого права на щось, ми повинні усвідомлювати, що воно може бути осягнене лише нашою відповідальністю. Зрозуміти це – конче необхідно, для нашого добра маємо усвідомити своє місце в Богом встановленій ієрархії Церкви (Христос – Папа – єпископ – священик – чоловік – дружина – діти), добре розуміти і виконувати свої обов’язки. Тоді зможемо розуміти функціонування духовного світу, зможемо сприймати себе як члена Христового Тіла, бути вірними со‑ юзниками Бога й прийняти в насліддя те, що Він хоче дати своїм дітям; про наші права та потреби дбатиме наш небесний Отець, а ми матимемо задоволення у служінні іншим.
MilitiesChristiImperatoris
