(Щойно вийшла друком книжка Володимира Рожка під назвою
«Чудові ікони Волині і Полісся», Луцьк 1998 р. 356 ст.)
Ідіте на Вкраїну,
заходьте в кожну хату —
а чей вам там покажуть
хоч тінь його розп’яту.
Павло Тичина.
… То правда, навіть у пікові часи роботи радянської ідеологічної машини у хаті моєї бабусі в селі Ужова на Волині і в хатах подруг її сивих — таких же переселенок із Холмщини у результаті сумновідомої «акції Вісла» — були ікони. Церкву у селі зруйнували. Бабуся їздила, доки могла, молитися до райцентру. Стара чешка, яку у свою чергу висиляли з хати, де я народився, подарувала моїй прабабусі Ганні ікону, образок (як говорили у нас), «Трійцю» — Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий у вигляді голуба. В різьбленій рамі, небесно безмежний, він досі стоїть переді мною і стоятиме завжди, бо під ним гойдалася моя колиска. І це було моє перше пошанування перед таким відчутним і лише серцем видимим Всевишнім. І світ сприймався як Чудо.
І тому мені здається, що ікони (від грецького еікоп – образ, живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Бога, Богородиці, святих) найбільше потрібні дітям. Бо ж сказано – царство небесне для дітей («будьте як діти»).
Воістину, нема нічого нового під сонцем. Історія знає рухи іконоборців ще з II ст. н.е., постанови Ельвірського собору, який забороняв мати зображення в храмі. Проти ікон були й деякі отці Церкви. А оскільки святе місце порожнім не буває, то місце ікон (спілкування світу людини зі світом Бога через посередництво справді високого мистецтва) займали ідоли. У радянський час — портрети вождів: від Леніна, Сталіна, Хрущова — до Брежнєва й т. п., й т. д.
І були рамки дорожчі від зображуваного в них — як форма від змісту. А, між іншим, першим іконописцем, творцем ікони Богоматері типу Одигітрії-Провідниці вважається євангелист Лука.
Кажуть, колись іконописці (богомази) довго постили перед початком писання. Довго «постив», доки видав у світ книжку «Чудотворні ікони Волині й Полісся», шановний Володимир Рожко — історик-архивіст, дійсний член Інституту дослідів Волині й Полісся», почесний доктор історії Української Православної Церкви, учасник дисидентського руху на Волині в 60-80-роках.
«В мого читача, напевно, виникне питання: «Як же, вихований на атеїстичних і комуністичних догмах, випускник історичного факультету Луцького педінституту імені Лесі Українки став дисидентом, якого звільняли з роботи, не дозволяли навчатися в аспірантурі, всіляко забороняли писати і друкувати, чіпляли ярлики «антисовєтчик» і «націоналіст», не полишив свій задум, укладав «Хроніку…», збирав документи і фотодокументи про понищені храми і душі», — пише Володимир у статті «Від автора». — Приступаючи до її написання, я переглянув списки, копії документів власного архіву, який почав комплектувати ще на початку 70-их років, збираючи і переховуючи заборонені на ті часи відомості про понищені храми, ікони, заарештованих і переслідуваних українських патріотів».
Перед написанням рецензії на книжку, у змісті якої є розділи «Я проводжу незрячих дорогою, якої не знають», «Чудотворні та благодатні ікони історичної Волині і Полісся (10-поч. 20 ст.)», «Обновлені образи західної Волині і Полісся (20-40-х pp.)», «Невичерпне джерело Божої благодаті», «Документи», теж потрібно відпостити, адже маємо справу з матеріялом, в роботі над яким лише одних знань замало, потрібні Віра, Надія, Любов… і Софія.
На третій сторінці книжки «Карта Великої Волині», на четвертій — фотографія «Патріярх Мстислав біля Хрестовоздвиженської церкви, Луцьк, 1990 рік», далі — чорно-білі світлини храмів, ікон, іконостасів, манастирів, прочанських груп, як от: «Благодатна ікона Богородиці у церкві Преображення Господнє в с. Нуйно, Камінь-Каширського району (с. 8), «Внутрішній вигляд храму в с. Піддубці. Ліворуч благодатний образ Богородиці» (с. 46), «Хресний хід з обновленим образом Богородиці с. Забороль до Свято-Троїцького собору в Луцьку. Вхід до святині з обновленою іконою» (с. 191).
І якщо про ранній період волинської і загалом української ікони вже писали (правда, в дещо іншому стилі) Святослав Гординський («Українська ікона 12-18 сторіччя. — Філядельфія, 1973. — 212 с.). Василь Пуцко «Волинські ікони Богородиці Одигітрії (Краківські Українознавчі зошити, т. 3/4, 1994-95. — С. 413-44»). І тут шановний автор особливо прислужився нашій гуманітарній науці, яка пам’ятає, що ще за півтора століття до хрещення Києва слов’янський апостол св. Кирило бачив у Херсонесі св. Письмо, написане «руськими письменами». Все це свідчить про те, що ранньохристиянське мистецтво має своє коріння в Україні ще в глибині першого тисячоліття нашої ери, хоча власне ікони з того часу до нас не дійшли — за винятком мідяних енколпіонів. Загалом у християнстві культ ікони був прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 р. в місті Нікеї.
Матеріяли, зібрані Володимиром Рожком, виразно фіксують стан існування української церкви між вогнями польського шовінізму та російського більшовизму. Страждали люди, страждали й ікони. Народжувалось чудо: оновлювались ікони, воскресав людський, національний дух.
Релігійні часописи цього часопростору, серед яких «Мир» (1918), «Православна Волинь» (1922), «На варті» (1925-26), «Рідна церква» (1927), «Духовний сіяч» (1927-31), «Наше братство» (1929), «За собірність» (1932-35), Волинські дзвони» (1934), «Новая правдивая дорога життя» (1935), «Церква і нарід» (1935-38), «Будівничий Церкви Божої» (1935-36), «Друг» (1934-37), «Євангельський голос» (1936-38), «Шлях» (1937-39), рясніли матеріялами на захист українського слова в богослужінні, барокових традицій в духовній архітектурі, національних — в іконописі.
На Волині та Холмщині діяли гуртки свідомих українських православних священиків та інтелігенції, які й протистояли обмосковленню православної церкви. Це робили церковні братства, а також церковні діячі, як от І. Власовський, Н. Кибалюк, А. Річинський — в Луцьку, на Холмщині — В. Косоноцький, С. Любарський, Є. Пастернак, єпископ Полікарп. Захищали Українську Православну Церкву також Передсоборна Комісія, перекладаючи українською мовою богословські книги, Український Науковий Інститут у Варшаві, товариство ім. Петра Могили в Луцьку. Так його періодичний орган «За соборність» (1932-1935) розпочинається публікацією «Благословенства для органу «За соборність» Його Блаженства, Блаженнішого Митрополита Діонісія». У передовій статті відзначається: «До кінця наближається друге тисячоліття Христової віри на землі, християнської культури. Цивілізоване людство, горде своєю наукою та великим організаційним досвідом, стоїть нині якось безсило перед руїнницьким процесом матеріяльно-економічного життя. Надпродукція матеріяльних благ у цивілізованому світі і рядом — мільйони безробітних, нужда, голод… Велику катострофу духову переживає повоєнний світ. Тільки її не так помічають, як ту, економічну, що сама жорстоко дає себе відчути. А Схід Европи, так званий СРСР, той просто оголосив всякий ідеалізм, «капіталістичною гнилизною», «передісторією людства», там проголошено «новий світ соціялізму». Цілком матеріялістичне розуміння людини й світу є там державною наукою по школах: офіційним символом віри правлячої партії, суперечність котрому кваліфікується як державна зрада, контреволюція. Обов’язком пастиря в наші дні, як каже протопресвітер Г. Шавельський, є «не тільки Служби Божі відправляти та вчити, а й пророком, може й мучеником бути».
Такий от, «плавний», перехід від боротьби за віру до боротьби з безвір’ям пережило населення досліджуваних Володимиром Рожком споконвічно українських земель — Волині й Полісся.
Цей історико-краєзнавчий нарис побудований за географічно детермінованим принципом у середині розділів: повіти, містечка, села, де розташований той чи інший прикметний храм, іконостас, чудотворна ікона з описом останніх, розповіді очевидців, історії, «витягнуто» з архівів і опубліковано багато офіційних звітів-реагувань представників місцевої радянської влади на те чи інше обновлення, зцілення, одне слово, Чудо Божої Благодаті. Наприклад: «26 листопада 1948 року на хуторі Новина Білицької парафії Іваничівського району в будинку Надії Пауль розпочався процес обновлення образу Божої Матері. Ікона ця належала брату Надії — Івану Маляшку, але про її походження і вік нічого не відомо. На прохання Надії Пауль ікону люди перенесли 19 листопада 1948 року до Свято-Михайлівської церкви в Біличах, де вона знаходиться до сьогодні», — знаходимо в рапорті отця-настоятеля А. Роботинського (Держархів Волинської області). У тому ж році відбулось обновлення святого образу в селі Горбаків Гощанського району Рівенської області. Обновлення ікони відбулось у хаті селянина Козлярчука І… Щоб не надавати розголосу чудесному обновленню, на місце події вже 10 липня прибув благочинний Рівенського району протоієрей А. Корнійчук… (с. 181).
Або от (з розділу «Документи»): «Інформація про порушення духовенством радянського законодавства про культи»: «…слід відмітити, що ця нерішучість приводить до рецидивів. Наприклад, у минулому році ряд заходів, проведених Кременецьким райкомом і райвиконкомом, допомогли ліквідації прощ на «Божу Гору», але Крем’янецький райвиконком не вжив заходів по остаточній ліквідації «святого місця», а саме:
а) не розібрав каплиці;
б) не зруйнував колодязь-чан з «святою водою»;
в) не ліквідував печери і стопи «Божої матері».
Як встановлено на місці, в даний час відбуваються обновлення на горі, повішено велику ікону в малій каплиці. Тому: зобов’язати Кременецький райвиконком найближчими днями ліквідувати т.з. «святе» місце на «Божій горі», розібрати обидві каплички і зруйнувати колодязьчан, «печеру» і стопу «Божої Матері». У. Краглик, уповноважений Ради (Державний архів Тернопільської області).
В дослідженні подаються списки населених пунктів, в яких церкви зняті з реєстрації у різних районах Волинської області (Рожищенському, Локачинському і т. д.), рапорти каґебістів своєму начальству, прохання (волання) священиків до того ж начальства.
Поважна бібліографія видання — «Основні документальні та історичні джерела, використані автором», де крім суто фондових, архівних матеріялів згадується «Монументальний живопис на Україні 17-18 ст.» П. М. Жолтовського. «Українське мистецтво другої половини XIX століття» Д. В. Степовика, «Українська церква за час руїни» Митрополита Іларіона, «Нарис історії Холмщини і Підляшшя» Євгена Пастернака, «Стара Волинь і Волинське Полісся» Олександра Цинкаловського.
Теоретичну об’єктивну сухість наукового викладу книги розбавляють сердечно-емоційні ліричні авторські пасажі, серед яких навіть вірш Володимира Рожка «Ікона Волинської Богоматері (пам’яті сестри Анни)», де є такі рядки:
Її забрали для музею в Київ,
Скрутивши руки болем полотна.
Ікона Богоматері Волині
Застигла сумом залу край вікна,
їй сім віків відміряв час жорстокий,
Пережила орду, кривавих яничар,
Наполеона, сталінів стооких
І біль в очах, і невигойний жаль…
Тепер ти вже картина — не ікона.
І більше ніхто не вклониться тобі.
Вам у музеї все роз’яснять точно,
Звідки вона і що то за одна.
Мовчить ікона Богоматері Волині
Така прекрасна й, справді, неземна.
* * *
Чуда не пояснити.
Володимир Рожко й не претендує на це. Він просто вірить. І це вище за знання, адже відомо, що малюються ікони яйцевою темперою. Для цього використовуються лише жовтки яйця (фарба з білком тріскається), змішаного наполовину з водою та з додатком кількох крапель оцту для довшого консервування яйця. Цю емульсію розтирано з порошковими фарбами, особливо мінеральними, які найвитриваліші — охри, сієни, умбри і зелена земля. Такі фарби швидко підсихають і мають блідо-матовий вигляд…
А як оновлюється ікона — не знає ніхто: ні експерти КДБ, ні священики, ні сам автор, ні рецензент… Просто одним дано вірити, а іншим…
А кому більше дано, від того й більше спитається.
Шановний автор свою місію перед совістю, пам’яттю предків, своєю землею виконав.
У кінці поліграфічно високоякісної книжки він щиро дякує всім, хто фінансував видання цієї праці: держадміністрації Волинської області, владиці Серафіму — архиєпископу Рівенському і Острозькому УПЦ Київського Патріярхату… представникам української діяспори, серед яких товариство волинян ім. Лесі Українки в Сіднеї, Об’єднання Українських Православних сестрицтв в США…
Щиро бажаю знайти шановному авторові вдячного читача для цієї іконної книги, яка змушує задуматись над тим, що ми і хто ми у цьому світі, куди йдемо, ще раз подумки звернутися до Того, хто, як писав Шекспір, не такий великий… але більш Великий.
Ігор Павлюк, Львів
