(Коментар, виголошений на радіопрограмі Патріярхального Товариства
в Боффало в неділю дня 4 грудня 1988 року)
Ювілейний рік 1000-ліття християнства в Україні добігає до кінця. За нами вже важніші вияви святкувань загального і льокального характеру. Величаво провела ці святкування українська еміграція на всіх місцях свого поселення. Не менше величаво відсвяткували ювілей українці в Польщі, насильно відірвані від свого материка та ще й насильно вирвані з різних земель — так званого Закерзоння і розсіяні дослівно по цілій Польщі. Правда, центром цих святкувань не був Перемишль, Ярослав, Холм чи інший пункт західніх окраїн України, а польська Ченстохова, але на вибір центру для святкувань їх організатори — треба сподіватись — не мали впливу. Одначе і вибір Ченстохови не позбавлений доцільности.
Коли мова про святкування в Ченстохові, не можемо не звернути уваги на інший аспект, а саме на піднесення, якого зазнали українці під Польщею. Ці святкування допомогли їм, кажучи образно, випростувати спину.
Скромніше, але не менш гідно, відбулися святкування 1000-ліття хрещення України в самій Україні. Маю на увазі не святкування, організовані режимною православною Церквою, бо вони мали накинений імперський характер, а ті, що їх відбуто поза контролею режимної Церкви, от хоч би, для прикладу, взяти святкування у Зарваниці, організовані катакомбною Українською Католицькою Церквою.
На підставі всіх відбутих святкувань — як у діяспорі, так і на Україні — вже сьогодні можна було б поробити певні підсумки, прийти до певних висновків, а саме: основну мету ми осягнули, а основним нашим завданням було протиставитися Москві, яка 1000-ліття хрещення Руси-України намагалася зробити своїм ювілеєм. Наше право на ювілей ми оборонили! Хоч Москва, руками режимного патріярха Пімена, осередком святкувань призначила Загорськ, то світ не дав себе зловити на московські хитрощі й обман. Світ знає, що центром таких святкувань мав бути КИЇВ!
Ювілей хрещення України насуває ще й інші міркування. З ювілейним роком зв’язували ми надії на визнання Ватиканом Патріярхату Української Католицької Церкви. Надії, на жаль, не здійснилися. Правда, на це склалися — у великій мірі — незалежні від нас причини, але не бракує теж причин, яких треба дошукуватись таки у нас самих. Чи всі ми визнаємо свого Верховного Архиєпископа Мирослава-Івана Любачівського ПАТРІЯРХОМ? Рідко коли й рідко де можна по церквах в часі Св. Літургії почути слово «патріярх». Маймо відвагу все, всюди і всі величати свого Верховного Архиєпископа ПАТРІЯРХОМ, а тоді нашу рішучу, тверду поставу респектуватиме теж і Ватикан!
