Заклик, написаний поряд на стенді, – «бути собою» – сьогодні, може, більш актуальний, аніж будь-коли. Для сучасної людини найбільші страхи, втілені у відомому фільмі «Матриця», – жити у матриці, в замкненому світі, не бачити реального довкілля. Чи не найбільше лякає пересічну людину, пересічного українця Церква саме тим, що вона нібито існує як гетто: відокремлена від реального світу, керується своїми незрозумілими законами, які називаються канонами, має свій архаїчний устрій і т. д.
Заклик «бути собою» означає для нас шукати ідентичність Церкви попри суспільні стереотипи. Цей заклик має дуже різні виміри. Я абсолютно погоджуюся з Блаженнішим у його пафосі й заохоті до пошуку правди в патріаршому устрої Церкви. Ми були з різних причин трагічно поділені. Еклезіальна повнота і для грекокатолицької, і для інших поділених частин української Церкви настане тоді, коли вони відновлять сопричастя на засадах спільної Київської традиції. Це та перспектива, яка допомагає нам відчути майбутнє в пізнанні себе.
Але самопізнання – це не тільки пізнання власної традиції і відновлення її. Це також вміння звільнитися з лещат часу. Я завжди повторюю своїм парафіянам: Церква є найбільш модерною інституцією з усіх, які існують у світі, бо вона ніколи не узалежнюється від часу, вона завжди спрямовується у майбутнє. Але це твердження потребує нашого втілення в життя.
Неподалік від нас (Київський центр УКУ розташований недалеко від Києво-Печерської лаври. – Ред.) є цікава інституція, яка, здається, ще й досі називається заповідником, – «Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник». І це дуже прикметно. Комуністи по Другій світовій війні вже не нищили церкву цілком – хотіли перетворити її на заповідник, заповідник старовини. Досить часто ми сьогодні стаємо заручниками цієї дуже підступної стратегії. Надто часто церковні люди бавляться в старовину: стараються відновити старовинний внутрішній устрій, архаїзувати свою зовнішність, інтер’єр храму, форми спілкування. Я знаю парафії, де люди навмисне надягають хусточки, довгі спідниці, щоб бути схожими на «баришень» ХІХ століття чи навіть середньовічних селянок. Перебування в церковній спільноті перетворюється для них на рольову гру. Звільнити Церкву від цього виокремлення, алієнації від суспільства – це теж означає «бути собою», пізнати свою ідентичність. А відтак це передбачає вміння Церкви говорити зрозумілою для суспільства мовою. Мовою не тільки етнічною (сучасною українською), а й мовою технологічних засобів, які існують сьогодні, сучасних інформаційних мереж. Оприявнювати свою присутність у суспільстві переконливо, видовищно, сприйнятно.
Може, найбільшим викликом для Церкви в Україні є Революція Гідності, яка почалася на Майдані, згодом пригасла, але аж ніяк не завершилася. Покликання Церкви – боронити людську гідність, відкривати для кожного з нас присутність у собі самому та в наших ближніх образу і подоби Божої. Коли Церква втрачає це покликання, коли слово «раб Божий» вона усвідомлює у зовсім іншому сенсі, тоді вона перестає бути Церквою.
Я часто пригадую Христові слова про розчину, яка квасить ціле тісто, і про жменьку солі, яка робить смачною всю страву. Це і є покликання Церкви. Вона не може бути сьогодні в нашому суспільстві Церквою більшості. На жаль чи на щастя – це предмет для полеміки. Але вона може і мусить бути тою «розчиною», «дріжджами». Для цього треба виробляти у собі механізми дистанціювання від світових впливів і в той же час – захисту від усування Церкви із суспільного простору.
Церква має бути вільною сама з себе і має нести свободу іншим. Даючи взірець внутрішньої свободи, вона несе досвід свободи в публічний простір. Канонічне право необхідно відкривати собі самим і загалові як механізм реалізації свободи в Христі, постійний стимул до духовного пошуку, а не архаїчні тенета, що заважають рухатися. Це особливо істотно для Церков візантійської традиції, які живляться мудрістю патристичної епохи, але й зазнають інерції середньовічного тлумачення канонів.
Церква покликана допомогти знайти відповідь на делікатне й водночас завжди актуальне питання: що таке любов? Ми наближаємось до одного дуже цікавого дня – Дня святого Валентина (семінар відбувався напередодні 14 лютого – прим. Ред.). Його відзначення в Україні стає щодалі галасливішим, цілком у дусі рекламної кампанії. Тільки що це реклама не лише вигаданого квазіжитійного сюжету, але й штучного, несправжнього кохання. Свято перетворюється на гру в кохання, з якої так легко вийти на другий день.
А свято це вже трансформує навіть наш життєвий простір. У Харкові після декомунізації на місці колишньої вулиці Блюхера з’явилася вулиця Валентинівська. Адже колишній ректор Харківського фармацевтичного університету, розташованого на цій вулиці, Валентин Черних, подбав про надання університетському храмові імені свого небесного покровителя, а за ним і назвали вулицю. Але хотів би я знати, чи хоч хтось зі студентів Фармацевтичного університету або жителів вулиці Валентинівської сумнівається в тотожності патрона церкви й персонажа сентиментальної історії про мученика, страченого за те, що він вінчав усіх охочих, не корячись імператорському указу?
І це тільки один із прикладів симулякрів, що спотворюють розуміння любові, зводячи його як не до фізіологічного акту, то до публічних обіймів або футболки, де замість слова love намальоване сердечко. Як же легко ця публічно маніфестована любов виявляє свою яловість при зустрічі з реальною дійсністю… Церква покликана повертати ідентичність цьому багатовимірному креативному почуттю. Для всіх нас, християн різних юрисдикцій, має лунати як виклик Господня настанова: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Ін. 13:35).
Наскільки зріло прочитується в наших громадах заповідь любові? Мені доводилося мати справу з різними людьми, які йшли зі своєї парафії, бо їм нібито бракувало там любові. Коли ж починаєш із ними спілкуватися, з’ясовувати, що сталося, то виявляється, що їм бракувало не справжньої братньої любові, а її ілюзії. Бракувало святенницьких посмішок, за якими ховаються зовсім інші почуття, масок, які надягаються в присутності інших, обтічних сентиментальних фраз, штучних сліз замість проповіді священика. Церква повинна допомагати позбавлятися гри в любов, допомагати любити реального ближнього, а не вироблений власною уявою імідж. Відтак «бути собою», цінувати власну ідентичність, породжену тринітарною любов’ю й воплочену в містичному тілі Христовому.
Мені досить часто доводиться у сповідальниці чи в приватних бесідах говорити про необхідність позбутися масок, які людина надягає на себе. Для нас, старшого покоління, яке вийшло із Совєтського Союзу, імітація була, на жаль, повсякденною справою. Ти мусив носити маску, якщо хотів вижити в совєтському суспільстві – жорстокому світі, повному «стукачів» і шпигунів. Але ситуація змінилася, а маски важко відриваються від облич. Тому сьогодні завдання Церкви – допомогти позбутися цих захисних механізмів, навчитися не соромитися себе.
Лякає мене й розгорнута в ЗМІ кампанія дифамації Московського Патріархату. Симпатії до нього, як ви розумієте, у мене немає. Важко йому симпатизувати, коли служиш в УАПЦ на сході України. Але коли кампанія дискредитації обертається войовничим виразним антиклерикалізмом – це вже небезпечно. Мотиви ліберальних ЗМІ, котрі таврують представників чужої і неприхильної до нас Церкви, можуть виглядати суто гуманними й патріотичними. Чому ж тоді суспільний резонанс, що здіймає каламутну хвилю в соціальних мережах, обертається брутальним звинуваченням у користолюбстві й самовдоволенні всього священства, незалежно від конфесії?
Патріарх Йосиф навчав нас бути мужніми. Неподалік Святодмитрівського храму в Харкові збереглася будівля пересильної тюрми, яка пам’ятає сивобородого зека із величною архиєрейською поставою. Сумнозвісна Холодна Гора, яку пройшли ледь не всі українські дисиденти, також за кількасот метрів від нашого храму. Все це місця, які нагадують про недавнє минуле, про систему нищення людської гідності. Але вони ж і спонукають захоплюватися винятковою мужністю людини, здатної протистояти всій цій системі. Я не можу собі уявити, як це – в’язневі писати історію Церкви, щодня відправляти Службу Божу, зберігати виняткову гідність у стосунках зі слідчими? І як це – людині, стримуваній домовленостями з Хрущовим вищої церковної влади, сміливо говорити про необхідність патріархату, збирати синоди єпископів, їздити по цілому світу і говорити правду про СРСР? Що це, як не виняткова мужність?
Нам же іноді заважають бути мужніми хибне розуміння політкоректності та схильність до дипломатії. Надто часто Церква схиляється до компромісів. Не якась окрема конфесія, а Церква як цілість. А вона, власне, мала б давати приклад мужньої та відвертої відповіді на виклики часу. Сьогоднішні суспільні конфлікти в Україні є для нас неабияким випробуванням. Суспільство спостерігає, чи потуратиме Церква неправді, а чи, не беручи на себе ролі судді, стане понад політичними поділами й говоритиме правду навіть там, де ця правда здасться неприємною високопосадовцям. Це також означатиме «бути собою».
Додавати щось до слів Блаженнішого про суто інструментальні спроби створення єдиної помісної Церкви нема чого. Це політичні експерименти, які завжди закінчувалися провалом, або ще гірше – створенням якихось штучних інституцій. Тепер же ми маємо дуже цікавий проект, розпочатий у Харкові на єпархіальному Соборі 2015 року не з доброго життя, а через те, що вичерпалися всі інші можливості виходу УАПЦ з кризи. Уже перші роки діалогу Харківсько-Полтавської єпархії із Українською Греко-Католицькою Церквою засвідчили його неймовірну плідність. Наша єпархія пережила між 2000 і 2015 роками важкий час, котрий усім нам, клирикам і мирянам, дався взнаки. Гнітила мимовільна причетність до розколів і внутрішніх конфліктів. Бракувало динамічного розвитку – реального, а не зведеного до статистичних цифр. Доводилося наштовхуватися на ворожість, обман, прагнення маніпулювати церковною громадою. Мене переслідувало питання: ми в Церкві чи де? Бо ж хіба такою мала б бути Церква?
Та ось тепер, у ці роки розгортання об’єднавчого діалогу, я можу спати спокійно, бо вже не переживаю гризот сумління. Витворюється здорова атмосфера братніх взаємин, без якої годі говорити про духовне відродження і здійснення Церквою її апостольської місії. На черзі вже кілька важливих проектів, стратегічна мета яких – не так адміністративна єдність, як утвердження нас усіх в автентичній місії Церкви Київської традиції. Місії «бути собою».
А цієї місії гостро потребує українське суспільство. Руйнівною для його духовного здоров’я після Майдану стала ілюзія реформ. Відкриття її облудності деморалізує і десоціалізує суспільство. Це сприяє замиканню молоді в собі, загалом властивого для «генерації Z». Коли я їду в метро на першу пару до університету Каразіна, бачу, як принаймні двоє з трьох молодих супутників сидять у навушниках або втупилися у смартфони, занурені в соціальні мережі або якусь гру, відгороджуючись від світу. Це промовистий вияв реального ставлення до того, що відбувається довкола. Молодь обирає втечу за кордон, у віртуальний світ, кудись іще, аби це була втеча від реального світу. І місія Церкви – повернути людину в реальну дійсність, виявити для неї гідне місце у себе вдома. Допомогти відстояти власну ідентичність.
Варто пригадати ще одне. Для Греко-Католицької Церкви, яка розвивалася в статусі релігійної меншини, а згодом і за умов переслідувань, залучення парафіян до активного життя в громаді не є аж такою актуальною проблемою. Православна ж Церква в Російській імперії була державною. Після Другої світової війни, як це абсурдно не виглядає, вона була фактично державною і в атеїстичному Совєтському Союзі. До неї й звикли ставитися як до державної інституції.
Східний українець почувається в церкві гостем. Невипадковим є розрізнення семантики слів: українського «парафіянин» і російського «прихожанин». «Парафіянин» – це повноправний член церковної громади, який бере на себе частину відповідальності за її життя. «Прихожанин» – прагматик, який не відчуває себе частиною Церкви. Він часом прийде помолитися, щось посвятити, але не братиме на себе жодної відповідальності за повсякденне життя громади.
Повернути людині відчуття особистої причетності до Церкви, відчуття того, що від кожного парафіянина в ній щось залежить, є ще однією стратегічною метою, яка єднає всі Церкви Київської традиції. Бо, скажімо, на сході України абсолютно у всіх селах і містах, де створюють парафії, психологія людей однакова: «Ви збудуйте церкву, хай якийсь спонсор дасть гроші, а тоді ми прийдемо, подивимося, може, ще й ходитимемо». Я говорю це без перебільшення. Доки Церква не стане спільнотою, яка живе як родина, доти ми не можемо говорити про ідентичність Церкви, Київської чи не Київської – інша річ. Якраз пізнання і захист цієї ідентичності – це також той проект, який має допомагати нам об’єднатися. В ньому й уречевлюється заклик Патріарха Йосифа – «бути собою». Чому в еклезіальному вимірі рівнозначне «бути Церквою».
Архиєпископ Ігор Ісіченко, проф., д-р філологічних наук, Харків
