Моя розповідь не матиме характеру аналітичного дослідження, я хочу лише поділитися тим, що бачив, про що читав у рідній Україні на теми нашої християнської віри, її переслідування, її відродження. Почну з того, що спеціяльний дитячий будинок імені Сталіна, у якому я зростав після арешту й засудження у 1944 році моєї матері на десять сибірських літ за вірш про Україну, містився у старовинному манастирі серед глухого лісу біля села Головчинці на Поділлі. Вже тепер я прочитав, що той манастир був православним, заснованим 1640 року, мав дві церкви й збирав прочан з далеких околиць. Я жив у старих стінах до 1952 року, коли скінчив семирічну школу, то ж встиг полюбити це місце. Манастир стояв на високому березі Південного Бугу, на узліссі, оточений грубими цегляними стінами, всередині яких містилися спальний корпус на два поверхи, інші будівлі й серед них церква, яку ми впродовж літа вщерть завантажували торфом на зиму. Був також розкішний яблуневий сад. Ніхто нам й слова не говорив про давно зачинений манастир, релігійної теми взагалі не порушували, але, мабуть, не тільки з генами, а й через старі стіни передалася мені повага до манастиря. Відтоді кожна руїна церкви мені боліла і я намагався бодай привернути до неї людську увагу. Тимчасом у серпні 1996 року дорогою до Львова я побував у місцях дитинства і щиро зрадів новині про відродження у старих стінах манастиря Української Автокефальної Православної Церкви.
У місті Черкасах, над Дніпром, де я прожив останні 36 років, не збереглося жодного храму. Надто запобігливими були місцеві більшовики, бо останні будівлі — Миколаївську та Успенську православні церкви зруйнували вже після Другої світової війни. Минулу зиму, з 1995 на 1996 рік, я просидів над архівами КДБ, з яких Україна зняла позначку секретності, і тепер значно більше знаю про жахливий розгром Христової Церкви в Шевченковім краї, як називають Черкащину. А за комуністичного часу я міг лише вболівати за руїни церков. Моїм наставником став православний священик о. Іван Ткаченко. Уродженець села Петропавлівки біля Городища, він змалку встиг прилучитися до церковного життя, вчився і співав у Мошнівському манастирі. Мошни лежать поблизу Черкас, серед лісу… Там збереглися напрочуд гарні церкви, споруджені з волі Новоросійського губернатора графа Михайла Воронцова, якому передали ці землі Браницькі з Білої Церкви на посаг за своєю донькою Єлисаветою. Зараз у православному храмі править службу о. Андрій і створений ним та регентом Ольгою пречудовий хор, лавреат Міжнародного фестивалю церковної музики в польській Гайнівці. Поблизу височить гарний католицький костел, але в ньому… ремонтують двигуни.
Тридцять років тому я познайомився з о. Іваном у аеропорті, де працював механіком, а він, траплялося, чекав літака до Канева, де був тоді священиком. Іван Ткаченко у роки війни був радянським солдатом, потрапив у полон, разом з іншими українцями був відпущений з горезвісного табору полонених «Уманська яма», прийшов до рідної Петропавлівки і був поставлений людьми на сільського священика. Пізніше, з архіву КДБ, я дізнався, чому це наше українське село залишилося без священиків, а 30 років тому цієї теми ми з о. Іваном не торкалися. Зате я дізнався від нього, що поблизу Золотоноші, на Лівобережжі, у Красногірському манастирі, є руїни напрочуд славної церкви, зведеної тут за почином святителя Софронія, архиєпископа Іркутського, який провів на Красній Гірці роки послушництва. У далекому Сибіру святитель думав про Україну і замовив проект церкви славному київському будівничому Іванові Григоровичу-Барському. Зведено її 1762 року в стилі українського барокко. До тієї церкви я поїхав з фоторепортером Володимиром Роговим і почав розсилати знімки руїни в різні редакції. Мабуть, не тільки мені боліла та церква, бо відбудували її серед найперших, на зорі відродження України.
Моя приязнь з о. Іваном тривала до його недавньої смерти і саме він став першою духовною особою, яка звернулася до людей Черкащини через радіо, де я став працювати на хвилі змін 1986 року. Місцеві цензори (зокрема, тодішній головний редактор Віктор Сироватський та інші) ще пильнували, аби о. Іван не цитував Святого Письма, бо це називали релігійною пропагандою, але він і своїми словами міг передати Слово Господнє, бо був натхнений Святим Духом. Отець Іван був свідком, але не став учасником сумнозвісної акції православної церкви Московського патріярхату на Тарасовій горі 22 травня 1991 року (про це я розповім далі). У Черкасах о. Іван першим освячував українське воїнство й міліцію, які присягали на вірність Україні.
Так докладно розповідаю про о. Івана, бо саме він став для мене містком до Храму, зачиненого не тільки у манастирі мого дитинства. Другим містком стала ще царського видання Біблія, успадкована від вдови розстріляного в 1938 році дідового брата — Настасії Іванівни, яка останні роки життя мила посуд у ресторані на черкаській пристані й щонеділі вчащала до церкви, до її тимчасового приміщення.
Читаючи архіви КДБ, я дізнався про два періоди масових страт священства на Черкащині. Першими були замордовані в 1928-1930 роках служителі Української автокефальної православної церкви. Якщо комусь з них і пощастило тоді врятуватися, то куля ката досягла в 1937-му. Тоді ж, на межі 1930 року, не стало й римо-католицьких служителів (мені не вдалося зустріти на Черкащині якогось сліду Української Католицької Церкви, неможливої тут після Першої світової війни) і протестантів. Серед страчених першими були такі світлі діячі Української Автокефальної Православної Церкви як митрополит Іван Павловський, о. Микита Кохно та інші, знані й у США. Водночас переді мною поставали з архівних розповідей про останні дні їхнього життя й менш знані священики.
Священика УАПЦ о. Віктора Колосовського з села Ксаверового звинувачували в участі у війську Симона Петлюри. Він і справді після гімназії добровільно став козаком Холодноярського полку імені Байди Вишневецького, потім закінчив у Кам’янці-Подільському юнкерське училище, але на тому його військова кар’єра скінчилася, бо українське військо було інтерноване в Польщі. До осени 1923 року хорунжий Віктор Колосовський перебував у таборах, а тоді за амнестією повернувся до радянської України, вчителював, далі став священиком УАПЦ. Його арештували 17 травня 1929 року. Проти о. Віктора свідчив член комуни «Комінтерн» Семен Олійник, який запам’ятав, що священик відмовився намовляти селян до позики СРСР і навіть сказав: «Я дам Сталіну гроші на галіфе, але не буду ходити по хатах і дерти людям очі». Машина «пролетарського суду» в 1929 році ще не набрала страшної інерції тридцять сьомого року, тому навіть більшовицька «особлива нарада» визнала звинувачення проти Колосовського недостатніми й вважала, що вистачило б заслати його на Північ. Тимчасово виконуючий обов’язки уповноваженого ДПУ (попередника КДБ) Шевченківської округи Грінштейн подав клопотання про ув’язнення Колосовського в концтаборі, але 30 січня 1930 року на справі Віктора Колосовського якийсь можновладець синім чорнилом написав: «Колосовского расстрелять» і поставив карлючку підпису. Тридцятирічного священика разом з іншими «ворогами народу — Автономом Чучупакою, Семеном Куліничем, Яковом Калиною, Миколою Лаптєвим, Кирилом Кравченком — розстріляв у Черкасах
о 23.30 комендант ДПУ Стрельцов. Уже через 50 хвилин, пишеться у протоколі, трупи були закопані на міському цвинтарі.
У селі Лебедині Шполянського району на Черкащині досліджує історію розгрому УАПЦ в Шевченковім краї п. Іван Єлинецький і я маю надію, що йому вдасться завершити цю справу.
У архіві КДБ я прочитав також справу Жахківсько-Городищанської общини євангельських християн-баптистів та її пресвітера Петра Метелиці, який приїхав служити на селі з Києва. Протестанти теж зазнали нищівного удару: не тільки Петро Метелиця, а й багато простих селян загинули в таборах за віру в Христа.
Одночасно з УАПЦ знищувалася й Католицька Церква, у якій переважну більшість прихожан складали місцеві поляки. Фізичне знищення прошарку польського населення у Шевченковім краї мало статися у 1937 році, але спершу комуністи заходилися зачиняти костели й вбивати ксьондзів. Я читав про опір населення цим діям у селах довкола Манастирища на Черкащині. До села Шуляків приїхав з Умані Богдан Хмелевський, уповноважений до створення гуртка «Войовничий безбожник». Проти такого гуртка, проти закриття костела гаряче протестували Антоніна та Ілля, Степан та Іван Стахневичі, Цезар Врочинський, Мар’ян Чайківський та інші. Коли у грудні 1929 року комсомольці заходилися закривати костел, Антоніна Стахневич виявила такий опір, що її посадили у «холодну» при сільській раді, але були змушені випустити на вимогу сільських жінок. У 1930 році Антоніну Стахневич та її чоловіка Іллю заслали на три роки на Північ. Востаннє її арештувало ДПУ в серпні 1937 року, вилучивши при обшуку дві польських книги і 13 листів. Її звинувачували в передаванні ксьондзу Олександру Савицькому відомостей «шпигунського характеру» про настрої селян у районі й збиранні пожертв для церкви, які ДПУ визнало матеріяльною допомогою «контрреволюціонерам». Вона була засуджена до 10-річного ув’язнення. Особливу нетерпимість влада мала до кс. Олександра Савицького, близько 50-річного на той час уродженця Литви. У заяві ДПУ свідок Павловський називав священика «аферистом», «якому не повинно бути місця у нашому Союзі». До його вимоги прислухалися, о. Олександра в лютому 1930 року арештували й слід його пропав у таборах ГУЛАГу.
Отже, в 1929-1930 роках комуністи остаточно зліквідували в Шевченковім краї, а також в Україні, всі церкви, крім православної, й зробили собі перепочинок перед наступом на наймасовішу й найвпливовішу Російську Православну Церкву в Україні. Наближалася чорна осінь 1937 року.
В Православній Церкві того часу теж не було згоди: вона поділилася на ворогуючі табори вірних традиції «тихонівців», які, хоч й мляво, суперечили режимові й «обновленців», котрі намагалися реформувати православ’я за більшовицькими вказівками. Десь у підпіллі була й катакомбна Церква, на Черкащині навряд чи представлена. Чимало православних священиків, українців за походженням, дореволюційних випускників Київської семінарії, усе ж співчували українській національній ідеї, хоч і не поспішали оприлюднювати такі симпатії із зрозумілих причин.
Таким був, зокрема, благовісник Шполянського округу о. Володимир Кальницький. У 1918 році, коли військо Центральної Ради ввійшло до Канева, о. Володимир, який там служив, поблагословив вояків, які визволяють український народ від гніту, дають йому справжню свободу розвитку багатств і культури, закінчив словами «Ще не вмерла Україна!» (я цитую архівну справу священика). Після Канева о. Володимир служив у Черкасах, з 1930 року — в Шполі, але, маючи вже похилий вік, з серпня 1934 року відійшов від активної служби, волів просто допомагати в місцевій дерев’яній церкві. Його заарештували 1 серпня 1937 року й розстріляли о 2.40 ночі 10 жовтня того ж року. Осиротіли паніматка Олена й троє дітей, паства втратила духівника. Йому було 62 роки.
Ще більше віку, бо 64 роки, мав о. Михайло Загайкевич з села Цибулева Манастирищенського району. В 1930 році він уже засилався до Архангельської губернії на три роки, але вижив і повернувся до зачиненої церкви. Коли 27 жовтня 1937 року його знову заарештували, о. Михайло на допиті сказав слідчому (а той записав) усе, що думав про радянську владу. Він сказав, що ця влада не утримається, кращого життя людям не дасть, що комуністів не стане, вони вже почали знищувати своїх, а іншим треба молитися і просити в Бога прощення. Йому ж, старому, смерть не страшна й він зустріне її з гідністю священика. Отця Михайла розстріляли у Вінниці серед ночі 13 листопада 1937 року.
Церковний староста Самсін Лаврега з села Почапинців не витримав пограбування церкви сільськими «активістами», запротестував, за що й був засуджений на тривалий строк. Повернувся немічним дідом і його дочка Марія сповідалася мені про те, що не могла назвати Самсона Ларіоновича батьком, називала дідом, а це мучило нещасного.
На час тих репресій Церкви були вже давно зачинені, священики перебивалися випадковими заробітками, а опублікована в 1936 році так звана «Сталінська конституція», маючи запис про свободу совісті, стала жахливим обманом передовсім саме священиків, які повірили обіцяному, але були масово вбиті в 1937 році. Настав час торжества антихриста, навальної деморалізації суспільства.
Маю надію, що моя книжка про ці події, написана за матеріялами КДБ, побачить світ.
Я прийшов у свідоме життя, не знаючи Бога. Не знали його й численні мої ровесники, крім деяких вийнятків. Але в багатьох з нас, далеко захована, жевріла жаринка Божої любові, готовності прийняти її. По-різному це виявлялося. Так, був нестримний потяг до книжок, у яких ішла мова про Бога, але таких книг було мало, то ж читав антирелігійні памфлети Лео Таксиля. запобігливо перекладені росіянами з французької (автор щедро цитував Святе Письмо), «Біблійні оповіді» Зенона Косидовського, археологічні нариси М. Керама, інші книги, з яких можна було довідатися про Біблію. Думаю, що багато радянської молоді пройшло цей шлях. Пізніше мені дісталася Біблія Настасії Іванівни й саме її найперше вилучив серед інших книжок при обшуку в 1974 році працівник КДБ Павленко. Але Біблія була старого видання і він залишив її мені, поцікавившись лише, навіщо я її зберігаю. Мені було зрозуміле його розчарування: КДБ цікавили передовсім шляхи доставки християнської літератури з-за кордону. Такий канал я освоїв з допомогою свого приятеля Стефана Пастушевського в Польщі. При зустрічах він давав мені видання Біблії російською мовою, «Добротолюбие», часописи, які я перевозив через кордон серед книг історичного характеру, а газети й плакати загортав у килимки з соломи, які виробляли на продаж черниці й народні майстри.
Але це було пізніше, а в 60-ті роки московський лідер Микита Хрущов розпочав новий і, на його думку, остаточний наступ на православну церкву в Україні. І, зокрема, на книги, які звозилися із зачинених знову церков (багато їх почало діяти ще за німців і збереглося після відновлення радянської влади, яка в роки війни створила Церкві певну свободу в обмін на її підтримку в боротьбі проти німецького агресора). Я вже був вигнаний з редакції обласної газети й працював у хімічному інституті, коли туди прийшов впорядковувати папери архіваріус Володимир Косцов. Він похвалився, що має Біблію з часів Полтавської битви. Мені закортіло побачити таке диво й Володимир приніс важкий фоліянт, на якому й справді значилося, що він був разом з таким-то полком у битві під Полтавою. Наступного дня Косцов приніс ще більшу книгу — зведення мирських законів «Кормчу». Я не втримався і почав розпитувати, де це він дістає такі коштовності. Косцов розповів, що впорядковував архів у Драбові й у гаражі районного комітету партії побачив купу старих книжок. Зацікавлений, він запитав про них у шоферів, які охоче пояснили, шо старі книги звозять з сільських церков для спалення, але водіям бракує часу для такої роботи, бо вогонь треба пильнувати. Парубки дозволили Косцову взяти з купи стільки книжок, скільки йому заманеться, то ж він і скористався з нагоди, узяв кілька, зустрівши вдома критичне зауваження власної дружини, заклопотаної ненайкращим станом книг з гаражу.
Далі буде
