(Л. К.) В англомовному виданні вінніпеґського «Поступу», ч. 35 (735), із 14 вересня 1975 р., трибуни митр. Максима, появилась коротка, стаття на тему «Більшість є льояльна». Після передання слів Папи, які він сказав до українських паломників 16 липня, 1975 р., іменно: ваші відвідини є виразний доказ «вашого прив’язання до віри ваших батьків, іменно до Христа і до цеї Апостольської Столиці», і «Ваша приявність тут вказує, як сильно ви частиною Вселенської Церкви…», стаття у «Поступі» стверджує слідуюче відносно старань утвердити Патріярхат і зберегти українського духа в ПУКЦеркві:
«Останнім часом багато українців настроєних націоналістично висловлюють протипапські і противатиканські погляди. Деякі із їхніх слів поширились дальше, аніж вони на це заслуговують. Дехто посторонній може думати, що ці вискази відзеркалюють опінії і погляди більшости українців католиків у вільному світі. Очевидно, є інакше».
«Нас підбадьорує це, що Святіший Отець є свідомий цього, що велика більшість українців католиків є льояльними до Апостольської Столиці. Це правда, що незнатна меншість вірних, наші недотягнення як Церкви і релігійної установи хоче приписати не нам самим, а Апостольській Столиці. Це, мабуть, є в людській природі приписувати другим свої власні помилки. Одначе, в остаточній аналізі, ми мусимо чесно побачити самі себе, якими справді ми є. Тоді ми зрозуміємо, що марним є винуватити других за наші недотягнення, чи то Папу, чи то Апостольську Столицю».
Із першим відступом треба серйозно не погодитися. Не лиш «націоналістично настроєні» вірні висловлюють критиковані погляди, і скількість їх становить виразну, величезну більшість. Та й не протипапські і не противатиканські є ці погляди. Примату папи, єдності Церкви, доґм, моралі — ніхто не порушує, ніхто тут нічого не критикує. Натомість критиці підпала світська діяльність ватиканської адміністрації: зближення з Московою і недотримання Берестейської Унії. Не лиш українці критикують цей нерелігійний, а світський і політичний стиль діяльности Ватикану. Цитований відступ у «Поступі» витворює інше враження і ми залишаємо читачам почислити, скільки в ньому є неправд.
Із другим відступом треба також не погодитися, але не так, як, мабуть, «Поступ» сподівається. Не оборонцям патріярхальної ідеї треба чесно побачити самих себе, якими справді вони є; це справді є потрібне авторам статті в «Поступі» і їхнім однодумцям. Це не правда, що ця «незнатна меншість» бажає звалити вину за неуспіхи на Святішого Отця, чи Апостольську Столицю. Вірні є розчаровані і пригнічені нехтуванням основ вчення Христа в столиці Християнського Світу, бо пам’ятають псалом «Блаженний муж на лукаву не вступає раду, і не стане на путь злого, і з лютим не сяде» — і як це погодити з «примиренням» з Московою? І ще пам’ятають вірні слова Спасителя про загублену вівцю — чому ж Намісник Христовий залишив нашу Церкву на поталу безбожницькій Москві?
Бог помагає тим, хто сам собі помагає, тому вину за невдачі вірні беруть також і на самих себе. Миряни добре бачать поставу і дії нашої Ієрархії, яка, хоч іменована і поставлена Ватиканом, є частиною українського народу, і коли діє на нашу шкоду, то лиш наша толерантність і потурання злу робить це можливим.
Вірні розуміють, що вони є на суді історії і грядучих поколінь, і що від їхньої теперішньої постави залежить, чи виправдають вони свій відхід із Рідного Краю. Це цілком інша постава від тої, яку інсинуує стаття в «Поступі».
Виглядає, що проти «українців надто націоналістично настроєних» не лише Москва, але й «Поступ» починає виступати, хоч покровитель цього органу митр. Максим ще недавно виголошував націоналістично настроєні доповіді і проповіді.
