(«Патріярхат» ч. 11, 1977)
Декрет Католицької Церкви про перехід Літургій на живі національні мови не має нічого спільного з тією анархією, що створилася у висліді рішень Ватиканського Собору Другого. У Декреті виразно підкреслюється, що Церква глибоко шанує духові скарби і питоменності народів і рас (Про Літургію, 37), а в Декреті про Східні Церкви увесь Декрет дуже ясно ставить цю справу. Соборовий Декрет має на увазі твердо встановлені Помісні Церкви і коли впроваджує у них живі мови, то в кожну з тих Церков одну тільки національну мову, не більше. Всякі, отже, ніби-то-виправдані, а в дійсності ніяк і ніколи не виправдані, спроби впроваджувати в даний обряд іншу мову, як приписана Літургійна мова, є анархією і диверсією, що розрахована хіба на знищення даної Церкви і ніякою прислугою для панівного обряду даної території. Бо коли перекладемо нашу св. Літургію на англійську мову, то в висліді не матимемо ні рідного обряду, ні латинської меси. Це буде тільки нікому непотрібний гібрид. Хто призвичаєний з англійською Службою Божою відразу відкриє, що це якесь штучне чудовище. Та й навіщо взагалі на цій самій мові аж така відмінність? Кому взагалі якась користь з цього? Значить, ті священики, які не знають своєї Літургійної мови, мусять вийти з цієї Церкви, у якій їх інстальовано і переключитися на обряд їм рідніший. Для вірних зовсім не потрібно такого переключення. Тим, які почувають себе українцями-католиками, а не знають мови, можна облекшити розуміння Богослужб відповідніми перекладами, але це зовсім не означає, що вони мають право голосно рецитувати текст іншої мови або, щоб Служба Божа була офіційно відправлювана за таким же текстом. Хто йде до Української Католицької Церкви тому, що почуває себе українцем, мусить вислухати Службу Божу на українській Літургійній мові. В Українській Церкві українська мова для своїх вірних, а не для чужинців! Те, що відноситься до св. Літургії, відноситься також до всіх богослужб, що приписані даним обрядом. Вносити якінебудь зміни, хоч би й найменші, в даний обряд не є в компетенції священика. На це треба авторизації вищої церковної власти. Коли ж це діється без відома цієї власті, то це кричуще і каригідне беззаконня, а коли за відомом, то це явний саботаж супроти цього якраз обряду, над яким сторожем заприсяжено цю саме власть. Взагалі ж в Українській Церкві інша мова поза українською кричущий парадокс.
Власне незвичайно дивно, що питання Літургійної мови у нас, українців, прибрало аж такий оборот, якого йому хочуть надати деякі пастирі у вовчій кожі. ТИСЯЧА СТО років тому назад Українська Церква була першою Церквою, якій признано її національну мову (що звалась тоді слов’янською, або церковно-слов’янською) Літургійною мовою. У супереч гострій реакції, що допускала тільки три мови до гідності священних мов (на цій основі, що написи на хрестному дереві Господа нашого Ісуса Христа були в єврейській, латинській (римській і грецькій), Папа Адріян II визнав нашу староукраїнську мову ЛІТУРГІЙНОЮ МОВОЮ, а святі Книги, перекладені на цю ж мову, наказав зберігати в Апостольській Столиці. Ми, українці, випередили німців (перших новаторів) на повних 800 років під цим оглядом. Понад тисяча років з того часу ця мова була мовою нашої Церкви. І хоча за цих же тисяча років розговірна мова наших вірних відбігла аж так далеко, що вже тієї церковно-слов’янської мови не всі розуміли повністю, то таки ця мова продовжувала по всі часи виняткову віру і безпаралєльне християнське життя. Як українці ми можемо тільки бути гордими із колишньої староукраїнської, а тепер із живої нашої української мови. Ніяких виправдань не можуть мати ті, які покликаються, що її не розуміють. Якщо не розуміють, то хай її вивчать. Але ж дійсність доводить, що трудність не з сторони вірних; найбільше лихо зі сторони священиків. Щоб усунути трудність треба позбутись таких священиків. Хай вони обдарують своєю достойністю інші Церкви, не нашу!
