У червні 2005 року з благословення владики Гліба Лончини, тодішнього Апостольського візитатора для українців-греко-католиків у Іспанії, було зібрано в духовну спільноту наших вірян, що оселилися у Валенсії та містечках Денія, Гандія, Гвадассуар. Щойно закінчивши навчання в римському Латеранському університеті, пасторальну працю тут розпочав отець Василь Бойко. Від того часу він іде зі своїми вірними дорогою спільного планування, реалізації мрії про спільноту як родину, досягнення успіхів і спільного усунення помилок.
Ще до офіційного заснування громади до українців у цю місцевість по декілька разів на рік приїжджав уже покійний отець Йосип Казанова – іспанець, який вивчив українську мову і служив нашим землякам у візантійському обряді. Згодом єпископ Діонісій Ляхович частими відвідинами, простотою в служінні та в розмовах з вірними, власним прикладом показуючи єпископа, який турбується і є близьким та доступним у спілкуванні, сповіді, науках, доклав багато зусиль до згуртування людей. Чимало підтримки отримують українці і від місцевого кардинала, архиєпископа Антоніо Канісарса, який дбає про те, щоб наші вірні мали храми, а священики – матеріальне забезпечення.
Церква Пресвятої Трійці, де молиться українська громада Валенсії, є частиною історичної пам’ятки. Колись тут був королівський монастир, яким опікувалося згромадження святої Клари, а зараз обитель належить молодому жіночому згромадженню «Дім Матері».
Цей храм у недільні дні збирає дві-три сотні українців. На літургію серед тижня, Вечірню чи під час Великого посту на Літургію Передосвячених Дарів молитися приходить близько 50 осіб. Вони долають значні відстані (іноді близько ста кілометрів), втому робочого дня, побутові перешкоди, щоб не пропустити нагоди стати перед Богом у храмі. Тут ніколи не буває такого, що моляться тільки священик і дяк! У такій спільноті приємно служити. І цей приклад став можливим завдяки значному труду: перші роки душпастирювання отець Василь присвятив тому, щоб донести до людей основи літургійного богослов’я, пояснити суть і символіку божественної літургії, Вечірні, Літургії Передосвячених Дарів, залишаючи вірним право зберігати традиції, яких вони звикли дотримуватися вдома. Адже в Іспанії, зокрема у Валенсії, зібралися люди з багатьох куточків України, різних конфесій і звичаїв – не можна змушувати їх різко змінюватися, спершу треба докладно й аргументовано пояснити, залишивши право вибору.
Активна та осмислена участь у молитві Церкви робить греко-католицьку громаду Валенсії щедрим благодійником. Отець Василь розповідає про харитативне служіння своєї пастви: «Люди допомагають ближнім у хворобах, важких життєвих обставинах, підтримують будівництво храмів в Україні. А таке лихо, як війна на сході України, зумовило ще активнішу позицію вірян – вони зібрали кошти, за які придбали не один автомобіль швидкої допомоги, апарат УЗД, взуття та одяг для військових, бронежилети, інші необхідні на фронті речі».
Окрім загальних збірок у храмі, вірні роблять приватні збірки серед своїх знайомих, друзів чи родини. Коли знають, що в якійсь конкретній потребі можуть допомогти самі, без залучення всієї громади, радо це роблять.
«Звичайно, маємо і жертводавців, які дають десятину чи просто якусь суму щомісяця або декілька разів на рік. При цьому додержуємо настанови Христа «хай ліва рука не знає про те, що робить права». Завжди даємо чіткий звіт щодо пожертв, щоб кожна людина бачила, як живе громада, на що витрачає гроші, які потреби має. Така практика збільшує довіру людей і їхню щедрість», – веде далі священик.
У Валенсії та прилеглих містечках є багато українських дітей. Хочеться, щоб вони знали своє коріння через навчання, пізнання звичаїв та участь у святкуванні національних свят. Хочеться, щоб громада могла берегти свою українську ідентичність на іспанській землі. Задля цього вірні заснували школу, яка тісно співпрацює з місцевою монастирською школою. Остання надає українцям приміщення для проведення занять.
Отець Василь акцентує на одній важливій рисі своєї спільноти: люди, у більшості, змогли свою конфесійність «залишити» в Україні. І тут, у Іспанії, куди їх закинуло життя, спромагаються бути одним народом, однією громадою, яка намагається мати спільність у всьому. Зі слів Блаженнішого Любомира, її можна назвати постконфесійною Церквою. Звісно, не обходилося в історії цієї громади без проблем, які, що природно, виникали на ґрунті різноманітності світоглядів, відмінностей у способах молитви, співу, традицій. Але з часом вдалося все привести до спільного погляду, до буття Церквою, яка об’єднує всіх спраглих за живим Христом.
