Століття російської окупації та колонізації суттєво вплинули і далі впливають на церковнорелігійне середовище України, особливо на Православну Церкву в усіх її сучасних інституційних виявах. Наслідки колоніалізму значною мірою витворили сучасний конфесійний ландшафт уже незалежної держави, що зумовлює перспективність залучення для його аналізу методики постколоніальних студій. Дійсно, найбільша за кількістю громад, але не за кількістю вірних (для цього достатньо поглянути на низку останніх соціологічних опитувань в Україні) православна конфесія, УПЦ (МП), залишається тісно афілійованою із домінантною Церквою Росії – країни-колонізатора щодо України. Дії численних, у тому числі офіційних представників УПЦ (МП) під час Революції Гідності та гібридної війни Російської Федерації проти України, коли друга зі значними труднощами щораз більше позбувається підвладності першій, продемонстрували значний ступінь залежності вказаної конфесії від РПЦ. Адже не тільки миряни, а й священики УПЦ (МП) стали в лави проросійських терористів. За свідченнями ЗМІ, взяли до рук зброю, а один із виразно проросійськи налаштованих діячів – Каллінік (Чернишов) – після окупації Криму навіть був обраний синодом вікарним єпископом Сімферопольської єпархії. Його висвячення запланували провести в Києві… І це на тлі повідомлень про обміни священиків-сепаратистів з Московського Патріархату на українських священиків-капеланів, затриманих бойовиками.
Апофеозом одіозності позиції УПЦ (МП) як Церкви російської орієнтації стало навіть не закріплення її офіційної позиції в «Конституції ДНР» – воно було передбачуваним, а показове сидіння керівників конфесії у момент вшанування імен Героїв України під час виконання Гімну України в травні 2015 року, а також заява її предстоятеля – Митрополита Онуфрія Березовського – про недопустимість богослужінь українською мовою в грудні 2015го. Мовляв, хто хоче спастися, має вчити церковнослов’янську мову (в практикованій УПЦ (МП) російській редакції, звісно). Такі дії породили масове суспільне невдоволення в Україні і, вочевидь, стали причиною чергової після спричиненої Революцією Гідності хвилі переходів громад із УПЦ (МП) до УПЦ КП. При цьому приблизно половина громад, у яких почався відповідний рух, цілковито перейшла до УПЦ КП, а решта розкололася. Очікуваною є й реакція українського суспільства та експертних середовищ, які асоціюють позицію УПЦ (МП) з російським спротивом самостійному розвиткові України.
Помітна тепер суспільна настанова УПЦ (МП) цілком може бути описана в рамках поняття «культурне плазування» – терміна, запровадженого в 1950-их роках австралійським критиком Артуром Філіпсом, що виражає комплекс меншовартості людей і спільнот, закладений на основі колоніальної ментальності; оцінку власної культури у категоріях іншої – «вищої» категорії. В українських реаліях розгортання окресленого процесу чітко описав журналіст, публіцист, літератор і політолог Микола Рябчук, зокрема, в книзі «Постколоніальний синдром. Спостереження»:
«Поневолена нація переймає зневагу і зверхність колонізаторів до себе як свою внутрішню якість, чужа негативна оцінка стає самооцінкою, безсила ненависть до гнобителів обертається ненавистю до самого себе і своїх жалюгідних одноплемінників» (с. 21).
Справді, попри значне переважання прихильників УПЦ КП над прихильниками УПЦ (МП), згідно з результатами соціологічних досліджень, остання конфесія таки домінує за кількістю громад. Комплекс меншовартості, для якого характерна зневіра поневоленої мілітарно чи/і ментально спільноти у власні сили, є одним із чинників, здатних пояснити цю двоїстість. Таким чином, справедливими є міркування М. Рябчука про те, що: «реальний вибір для українців полягає в тому, чи захищати національний суверенітет, гідність та ідентичність, а чи віддати все це на поталу Росії та місцевим українофобам «креолам». Перспектива «креолізації» України – залишення її в орбіті культури і політики (у тому числі релігійно-церковної. – Авт.) колишньої метрополії на зразок країн Південної Америки1 стала можливою завдяки «великому українському компромісу», за якого «стара еліта» УРСР залишила за собою домінування в економічній сфері, а «нова еліта» здобула кермо в гуманітарній політиці. Це явище описав український соціолог релігії Віктор Єленський у книзі «Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ століття» (сс. 431, 457). Одначе цей компроміс, як і будь-який інший, став тимчасовим – ідеологія «русского міра» виявилася надто сильною спокусою для УПЦ (МП) як спільноти, зокрема численних представників «старої еліти». Відтак випробування подіями часів президентства Віктора Януковича та Революції Гідності цю Церкву зачепили по-особливому, і поведінка її керівництва, в якій однією з характерних особливостей є відмова від свободи, знову ж таки підпадає під схеми постколоніальних студій:
«Жертва, яку з дня на день ґвалтують протягом десятиліть. . , така жертва не має особливого вибору, крім як (а) збожеволіти, (б) накласти на себе руки, (в) затятися у найглибшій ненависті до ґвалтівника і (г) змиритися зі своєю долею, переконати себе, що нічого страшного не трапилося, всі так живуть, і навіть спробувати полюбити ґвалтівника, визнати цілу систему ґвалту «історичною необхідністю», «прогресивним процесом братського взаємозближення і злиття орди і ясиру», «об’єктивно закономірним торжеством вищої культури (мови, релігії) над нижчою»… Саме так схематично виглядає історичний процес перетворення «ясиру» у «яничарів», ототожнення жертви з ґвалтівником через прийняття його й активна участь – тепер уже на боці «орди» – у дальшому поґвалтуванні «ясиру», – пише М. Рябчук.
Отож, маємо черговий яскравий приклад того, що постколоніалізм, як зазначали в 1997 році Пітер Чайлдс і Патрік Р. -Дж. Вільямс, – не так історичний період, як стан. І стан УПЦ (МП), особливо на тлі загального унезалежнення України від її колишньої метрополії, – ілюстрація такого буття в процесі масштабних суспільних трансформацій. Адже конфесія, яка нещодавно (всього декілька років тому) висловлювала претензії на загальнонаціональний, нехай і креольський характер, втрачає позиції і має шанси перетворитися на «чужорідне тіло» в релігійно-національному дискурсі, на своєрідне «гетто» для росіян і прихильників «русского міра».
Втім виклики постколоніального стану для України не завершуються випадком УПЦ (МП). Річ у тім, що домінувальними за постколоніалізму в різних суспільствах є якраз антиколоніальні настрої, про які говорили Пітер Чайлдс і Патрік Р. -Дж. Вільямс. У цьому відношенні цікавим для нашого аналізу стає відомий сюжет міфології народів Південно-Східної Азії, де переможець дракона сам перетворюється на нього; дракона може перемогти тільки юнак із чистими думками. Цю схему син охрещеного в православ’ї єврея драматург Євгеній Шварц використав у створенні п’єси «Дракон», покладеної в основу знаного у радянські часи фільму «Вбити дракона». Драматург, переосмисливши сюжет, продемонстрував «зворотний бік медалі» визволення від тиранії: люди, які роками були під гнітом дракона, не раді визволенню і пропонують рятівникові вже вакантний трон… Як умовний аверс подібної «медалі» соціальних взаємин – перетворення на дракона, так і її реверс – запрошення на трон від людей – актуалізовані в Україні. Небезпека втілення обох варіантів можливості «перетворення на дракона» зачіпає передусім Церкву, з якою мільйони вірних пов’язують духовну емансипацію від Росії, – УПЦ КП. Йдеться передусім про те, що, звільнившись від колонізатора, будь-яка спільнота (у Церкві це і миряни, і духовенство) не тільки стає господарем визволених теренів власної країни та історії, а й несвідомо залишається спадкоємицею численних колоніальних стереотипів, практик і методів, які надалі втримують її у сфері впливу попереднього «господаря». Згадаймо хоча б стан відчуження Православної Церкви від народу та українських політичних еліт на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Антонієм Храповицьким у часи національно-визвольних змагань, особливо в 1918 – 1919 роках. Тоді дійшло до того, що очільники країни, хоча загалом недооцінювали роль Церкви в емансипації від Росії та проголошували гасла на кшталт «Обійдемося без попів! », таки змушені були інтернувати найбільше антиукраїнськи налаштованих єрархів. Подібно й теперішня українська нація ХХІ століття, позбувшись залежності від РПЦ і отримавши автокефалію для Православної Церкви, постане перед викликом того, щоб навзамін самій не виступити копією колонізатора (хоча уже й внутрішнього) і не почати власними силами будівництво подоби того, що в ЗМІ, публіцистиці та на офіційному сайті УПЦ КП називають «Московська Церква» і чому приписують тотальне несприйняття культурної різноманітності, духовного плюралізму та неповагу до свободи волі людини. На додачу шанси закріплення постколоніального стану в Православній Церкві в Україні посилює ймовірність превентивного кроку РПЦ і надання нею автокефалії УПЦ (МП) до того, як це зробить Константинопольський Вселенський Патріархат на заклик Верховної Ради України від 16 червня 2016 року. Подібним чином прив’язаною до Московського Патріархату є Грузинська Православна Церква, яка пішла у фарватері РПЦ навіть під час Всеправославного Собору і не брала в ньому участі.
Володимир Мороз
-
М. Рябчук зазначає, що слово «креольський» не містить тут жодного пейоративного навантаження, а лише вказує на певну генеалогічну подібність цього феномену до націоналізму іспаномовних чи португаломовних білих у Південній Америці, які погодилися з політичною емансипацією нових держав від колишніх метрополій – але за умови збереження власного політико-економічного та культурного домінування над аборигенами – див. «Постколоніальний синдром. Спостереження», с. 189.
