Слава Ісусу Христу!
Йосиф
Божою Милістю Патріярх Києво-Галицький і всієї Руси
Братам і Сестрам в Україні і на поселеннях сущим Мир у Господі й Архиєрейське Благословення!
Дорогі Браття і Сестри!
Ще недавно, з нагоди мого 90-ліття звернувся я до Вас з Посланням, висловлюючи в ньому свій подив для Вас та своє сострадання з Вами і прохаючи Вас витривати в вірі батьків та у вірності нашій святій Церкві.
Сьогодні, наближаючись до закінчення — фіналу спільної з Вами моєї життєвої симфонії, унаглядненої в ювілейних святкуваннях 90-річчя з дня мого народження, «сидячи на санях, помисливши в душі своїй і хвалу віддавши Богу», як це читаємо в древньому пам’ятнику нашої християнської літератури, «Поученні Володимира Мономаха дітям», — бажаю скерувати Ваші духовні очі на Нерушимий Знак нашої сили і нашої надії на перемогу. Цим Непорушним Знаком у днях нашої всенародньої скорби є Пресвята, Пречиста, Преблагословенна, Славна Владичиця наша Богородиця і Приснодіва Марія.
В жовтні кожного року святкуємо Її празник Покрови. Цей наш рідний український празник стався виявом збірної української душі, проникнутої благодаттю Христової Істини. Це празник, в якому діти і Мати, вірні та їхня небесна Заступниця і Владичиця, з’єднані разом у молитві й любові, в горі, терпінні й радості. Цей празник для нас тим цінніший, що він спільний для нас усіх християн; що більше для всіх синів і дочок Української Землі, що Бога шукають, історичною недолею ще роз’єднаних, хоч усі ми по суті одне в ісповіді Христа Богочоловіка, Єдинородного Божого Сина, в своєму житті з благодаті всім нам спільних тайн і в своєму бажанні та віковічному змаганні — бути дітьми Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви. Всі ми одне у своїй вірі та в своїй тузі за всенародньою єдністю. Пресвята Богородиця, під якої чесним і чудесним Покровом всі ми, як діти під охороною Матері, перебуваємо в бідах та нуждах наших, під Її Покров прибігаємо, була і є оцим непорушним Пристанищем, знаменем і запорукою єдности нашої української християнської родини. Вона ж бо як «Діва десь предстоїть у Церкві і з хорами святих за нас молиться Богу…». І тому благаємо Її словами вечірніх стихир: «Великим заступництвом для печальних Ти є, Богородице чиста, скора Помічнице, Спасення світу й утвердження, милости Глибино, Божої Мудрости Джерело, світу Покрове…, бо «…Ти для мучеників Добриво і для всього світу предивний Покров. Покрий, Владичице, омофором милости Твоєї нарід наш увесь…».
Цьогорічний Празник Святої Покрови ще тим цінний та особливий, що він співпадає з великою всенаціональною річницею в останній, ще не завершеній, історичній добі змагань українського народу за свою національно-державну суверенність, що випливає з любови до своєї батьківщини. Та любов батьківщини є природнім обов’язком кожної людини. У християн є вона чимсь вищим, святішим, а саме надприродньою релігійною повинністю, що опирається на об’явленій науці. Та релігійна повинність походить з заповіді Божої — пошани і любови батьків, а остаточно виростає з великої і загальної заповіді любови до ближнього, яка домагається, щоб ми любили всіх людей; одначе, щоб особливою любов’ю любили найближчих ближніх, яким найбільше завдячуємо матеріяльні, духовні і моральні добра, а такими найближчими ближніми є наші батьки і батьківщина. Батьківщина – це наш рідний край, наша мова, наша історія, наша віра, всі наші предки, що продовж століть будували свою державу. Любов батьківщини є приказом розуму, серця і віри. Вона є найбільшим багатством, найвищою моральною силою народу, найбільше плодовитою землею, на якій росте культура. Тільки в батьківщині і через законну рідну державу нарід вповні заспокоює свої духовні, моральні й суспільні потреби та й осягає найвищий степень ладу, безпеки і добробуту.
Совершенний християнин повинен бути досконалим патріотом. Не є досконалим християнином той, хто по думці Божій не любить всеціло свого народу. Свята Церква поручає чесноту любови батьківщини своїм вірним, заохочуючи їх до жертвенного сповнювання обов’язків супроти свого народу й держави та даючи поодиноким народам кровноспоріднених покровителів у небі.
Християнин як все інше, так і свою батьківщину має любити в Бозі і для Бога. Це значить радо і щиро завжди і всюди думкою, серцем і ділами давати перше місце Богові, тобто любити Бога і Його найсвятішу волю у своїй батьківщині. Без Бога ми були б нічим, а без батьків і батьківщини ми не були б тим, чим ми є. Ми не мали б духовної і моральної вартости і краси, які ми набули і маємо. І тому по Богові людина найбільше довжна і зобов’язана своїм батькам і батьківщині. Господу Богові сплачуємо наш довг віданням Йому найвищої релігійної пошани актами віри, надії, любови і послуху. А батькам і батьківщині, як заступникам і знаряддям Творця і найбільшим по Бозі добродіям, сплачуємо належний їм довг виявами пошани, вдячности і помочі, та тими ділами звертаємо їм бодай частинно добра, які ми від них одержали.
Після Бога першество має любов до батьківщини. Це значить, коли батьківщина в небезпеці й закликає своїх дітей до оборони, вони повинні залишити батька й матір для неї, а ніколи противно. Це залишення батьків для батьківщини є мниме, бо діти, обороняючи батьківщину, обороняють одночасно батьків. Жертвуючи своє життя за батьківщину, дають найбільший доказ любови своїх батьків.
Любов до батьківщини оперта на любові до Бога і з нею злита в одну велику любов, повинна бути діяльна-активна. Любов без діл, подібно як віра без діл, є мертва. Слова св. ап. Йоана: «Дітоньки! Не любімо словом, ані язиком, лише ділом і правдою» (ІІ Послання Йоана 3,18) відноситься і до кожної любови, отже і до любови до батьківщини. Тому, що доля батьківщини основується на діяльній любові кожної одиниці; а вартість діл одиниці залежить від її внутрішньої моральної вартости, то перша і найважливіша праця для добра батьківщини — це внутрішнє моральне удосконалення, ушляхетнення одиниць,бо батьківщина буде такою, якою будуть її діти. Добрий патріот — це людина передусім праведна, шляхетна, жертвенна і безінтересовна. Праця над ушляхетненням свого духа і серця повинна тісно в’язати любов до батьківщини із сповненням своїх обов’язків. Щоб любити свою батьківщину, треба пізнати красу рідної мови та історію свого народу, і така любов має бути жертвенною. З тої жертвеної любови до своєї батьківщини-України зродилась Українська Повстанська Армія, що стала живим оплотом, наявним символом і вогненним знаменем на майбутнє для прийдешніх поколінь. Народилася вона перед 40 роками, коли здригалася Українська Земля під полчищами ворожих військ. Народилась вона із свідомости молодого покоління і готовности зі зброєю в руках і жертвою свого життя боронити свій нарід перед смертю.
І хоч як нелюдяною є кожна війна, то шануючий себе народ і свідома своєї приналежности до нього людина мають не тільки право, але обов’язок в обороні найшляхетніших вартостей людства — волі, справедливости, національної незалежности, ісповіді віри в Бога, своєї рідної Христової Церкви і Божого миру між народами світу зробити все, щоб відкрити шлях для встановлення Божого закону на своїй землі.
Отож Українська Повстанська Армія народилася з християнської свідомости про конечність боротьби проти сатани і його земних служителів, бо написано: «Іди від мене, сатано!»… «Господу Богу твоєму поклонишся і Йому єдиному послужиш!» (Мт. 4,10), а також готов ости принести в жертву життя своє за друзів своїх, по взору і заповіді Христа, що «ніхто не має більшої любови, як той, хто віддає життя своє за друзів своїх». (Йо. 15, 13).
Не маючи помочі сторонніх сил, український нарід «на сторожі своєї волі… поставив від карпатських верхів по Дон і Кавказ збройні кадри своїх синів — Українську Повстанську Армію» і віру в перемогу поклав на двох тривких фундаментах, на зрілості й силі рідного народу й на довір’ї до помочі Єдиного Всемогучого Бога.
Це тривкі й незнищимі фундаменти, які дали в дари українському народові, а то й народам всього світу, дотепер небувалий і нерозгаданий феномен: на землі, опанованій варварською ворожою системою, жорстоко пригнічений народ творить власним зусиллям основи свого рідного, єдиного всенаціонального керівництва. І коли після закінчення війни світові потуги браталися на руїнах і горах трупів, коли ділилися сферами впливів, коли безбожницька імперія почала відбудовувати свою розхитану невільницьку систему національного і соціяльного поневолення, Українська Повстанська Армія ще довгі роки бореться, рятуючи несплямлене ім’я свого народу і право визнавати і прославляти Бога-Творця. Вона жертвою свого життя та крови освятила Українську Землю і стала її добривом та заповітом для майбутніх поколінь.
* * *
І хоч багато воїнів Української Повстанської Армії ворог загнав у в’язниці й табори смерти, як це він зробив з ієрархією, священиками й вірними українських Церков; хоч ворог намагався знеславити воїнів і мучеників, нищив намогильні хрести і заорював танками могили воїнів Української Повстанської Армії, він не зумів знищити її. Вона існує як жива легенда, бо віддає себе під Пречистий Покров Пресвятої Богородиці.
Бувши в’язнем Христа ради в цьому часі та свідком глибокої віри в Бога й довір’я до заступництва Пресвятої Богородиці моїх співв’язнів і каторжників і не маючи можливости довести до відома свого благословення для цього рішення, роблю це тепер. Як Глава і Батько Української Церкви потверджую і благословлю шляхетну постанову Української Повстанської Армії.
Зокрема, в 40-ліття народження Української Повстанської Армії, що припадає на осінь цього року, кличу і благаю всіх українців в Україні і на поселеннях, без різниці релігійних і політичних переконань, по Божому, гідно, в єдності, у взаємному прощенні й братській любові відмітити ці роковини і тим дати доказ нашої християнської і національної зрілости.
І якщо моя просьба і моє благання не траплять до Ваших сердець, щоб зрушити Ваше сумління, тоді нехай до Вас усіх промовлять голосом грому море крови Ваших братів і сестер, їхнє мучеництво та ісповідництво, могили поляглих за волю Батьківщини, тайги Сибіру, засіяні їхніми кістками, замучені, померлі й живі свідки боротьби за те, щоб напередодні Ювілею Тисячоліття християнства в Україні знову засяяв хрест св. ап. Андрея в престольному граді Києві. Почуйте цей голос, Брате й Сестро! «Чи чуєш? Відізвися! Рідна Мати Україна плаче». Прошу всіх Владик, священиків і мирян з’єднатися в молитвах у Празник Святої Покрови, відслужити молебні та в літургічних молитвах пом’янути спочилих воїнів.
Погляньте, мої дорогі Браття і Сестри, на видіння, яке супроводить нас до воскресення, і благайте Пресвяту Богородицю Її заступництва, бо «Днесь благовірний народе, світло празнуємо, отінювані Твоїм, Богомати, пришестям і споглядаючи на Твій пречистий образ, покірно мовимо: Покрий нас чесним Твоїм Покровом і вирятуй нас від усякого зла».
Благословення Господнє на Вас!
+ Йосиф, Патріярх
Дано в Празник Покрова Пресвятої Богородиці
при Соборі Святої Софії в Римі, 1/14 жовтня 1982.
