Нижче друкуємо з деякими скороченнями Апостольське Послання
Папи Івана-Павла II з 15 листопада 1994 p., звернене до єпископів,
священиків і вірних Католицької Церкви. Це послання було надруковане
в офіціозі Католицької Церкви в Америці, журналі «Ріпорт»
за грудень 1994 р. Вважаємо за доцільне, щоб наші читачі запізнались
з думками згаданого Послання…, напередодні двотисячного року.
Подаємо у перекладі Богдана Кондри з англійської на українську мову.
Ісус родився серед вибраного народу, щоб сповнити заповіт, даний Авраамові і часто згадуваний пророками. Вони промовляли в імені Бога і замість нього. На ділі, ціла економія Старого Завіту була в своїй суті так заплянована, щоб приготувати і передбачити прихід Христа-Відкупителя всесвіту і Його месіяністичне царство. Таким чином, книги Старого Завіту є перманентним свідком обережної божественної педагогіки. В Христі це вчення досягає своєї цілі. Тут, на ділі, Ісус не лише говорить в імені Бога, як пророки, але Він виступає, як сам Бог, що промовляє своїм відвічним словом, яке сталося тілом.
Тут ми натрапляємо на особливу річ, із-за якої християнство різниться від усіх інших релігій, у яких проявлялося шукання людини за Богом від найдавніших часів. Християнство має свій початок в інкарнації, себто у втіленні Божого Слова. Тут не тільки є просто випадок шукання людини за Богом, але тут сам Бог у власній особі приходить до людини, щоб говорити людині про себе і щоб показати людині дорогу, якою вона може дійти до Бога. Це якраз є сказане у пролозі до Євангелії св. Івана: «Ніхто ніколи не бачив Бога, лише Син, що є в лоні Отця — він Його об’явив». Втілене слово є якраз сповненням з тугою очікуваної обітниці, яка знаходиться у всіх релігіях світу. Це предсказане сповнення довершив сам Бог, що перевершило всі людські сподівання.
В Ісусі Христі Бог не лише говорить до людини, але і шукає за нею. Втілення Божого Сина свідчить, що Бог йде шукати людину. Ісус говорить про те шукання в притчі про загублену овечку. Це шукання має свій початок у серці Бога, що звершується у воплоченні Слова. Якщо Бог йде шукати за людиною, створеною на Його власний образ і подобу, то це тому, що Він любить її вічно у Слові і бажає піднести її в Христі до гідности адоптованого Сина. Тому Бог іде шукати за людиною, бо вона є Його особливою цінністю, як ніяке інше створіння. Людина є власністю Бога із-за чесноти вибору з любови: Бог шукає за людиною, бо любить її своїм батьківським серцем. Чому Бог має шукати за людиною? Тому, що людина відвернулася від Нього, скриваючись у кущах райського саду. Людина дозволила ворогові Бога звести себе на манівці. Сатана обдурив людину, переконавши її, що вона є також богом, як і він сам Бог, що має змогу знати, що є добро і зло, що може рядити світом по своїй волі, не рахуючись з Божою волею. Шукаючи за людиною через свого Сина, Бог бажає переконати людину, щоб залишила дорогу зла, яка веде її щораз далі й далі у безвість. Переконуючи людину, щоб залишила ту дорогу, Бог старається, щоб людина зрозуміла, що йде злою дорогою, і могла побідити зло, яке всюди можна знайти в історії людства. Побіда над злом — це якраз означає відкуплення. Воно було встановлене через жертву Христа, через яку людина надолужує вину за гріх і стає поєднаною з Богом. Син Божий став чоловіком, приймаючи тіло і душу в лоні Діви докладно задля тої мети, щоб стати совершенною відкупною жертвою. Релігія втілення — це є релігія відкуплення людства через жертву Христа, яка полягає на побіді над злом — над гріхом і над самою смертю. Приймаючи смерть на хресті, Христос рівночасно об’являє і віддає життя тому, що воскресає знову, і смерть більше не має сили над Ним.
Релігія, котра має початок у містерії відкупляючого втілення, є релігією, що має свій осідок у серці Бога і бере участь дійсно в Божому житті. Св. Павло говорить про те в уступі, який вже був цитований, і Бог послав Духа, свого Сина в наші серця, кличучи: «Авва, Отче». Людина кличе, як сам Христос, який звернувся до Бога з голосним плачем і сльозами, особливо в Гетсиманському Саді і на хресті: людина кличе Бога так само, як Христос кликав до Нього і тим Він свідчить, що людина бере участь в Христовому синівстві через силу Св. Духа. Св. Дух, котрого Отець післав в ім’я Сина, дає змогу людині брати участь у найбільше інтимному житті Бога. Він також уможливлює людині бути сином на подобу Христа і спадкоємцем того, що належить синові. На цьому полягає релігія участи в найбільше інтимному житті Бога, яке починається з втілення Божого Сина. Св. Дух, що сягає до глибин Господа Бога, провадить нас і все людство в ці глибини завдяки заслугам жертви Христа.
Іспит совісти
Численні кардинали і єпископи висловили бажання справжнього іспиту совісти, якщо йдеться про Церкву сьогодні. На порозі нового тисячоліття християнам треба стати покірно перед Господом і провірити себе в справі відповідальности, яку вони поносять за всі зла сьогодення. Теперішня доба, на ділі, в парі з великим освідченням несе зі собою не мало тіней. Бо, наприклад,— як ми можемо мовчати в обличчі релігійної обоятности — байдужости, що дозволяє багатьом людям жити так, як би Бог не існував, або вдоволятися неочеркненою релігійністю; люди не спроможні постояти за правду і прийняти консеквенції. До того треба було б додати широко розповсюджене недостатнє відчуття трансцендентности людського життя і розгублення в етичній ділянці, навіть якщо йдеться про основні вартості пошанування для життя і родини. Під тим оглядом сини і дочки Церкви повинні себе перевірити. До якої міри вони дозволили вплинути на свою духовість цій атмосфері секуляризму та етичного релятивізму? Та яку відповідальність поносять вони в обличчі зростаючого браку релігії, за непоказування правдивого Бога — за споневірення себе в їхньому релігійному, моральному або суспільному житті? Тут не можна заперечити, що для багатьох християн духове життя минає в непевності, яка впливає не тільки на їх моральне життя, але також на їхнє життя молитви і на теологічну правдивість (правоту) їхньої віри. Віра вже виставлена на пробу через атаки, що виникли в наших часах. Часами віра дізнає захитання через блудні теологічні погляди, поширення яких є спричинене кризою послуху для науки (маґістеріюм) Церкви. А якщо йдеться про Церкву наших часів, то як ми не можемо не нарікати на брак розсудности, що з часом переходить у погодження багатьох християн з потоптанням основних людських прав тоталітарними режимами? І чи не жаліти нам тих багатьох християн, що серед темряви нашого часу поділяють відповідальність за важкі форми несправедливости і остракізму — виключення? Тут треба запитати, скільки християн знає і застосовує в практиці принципи соціяльної справедливости Церкви? Також при іспиті совісти треба взяти до уваги конечно, як прийнято Синод, той великий дар Св. Духа, даний Церкві при кінці другого тисячоліття. Наскільки більше Слово Боже наповнило душу теології і стало інспірацією цілого людського життя, що було його метою? Чи Літургія існувала, як початок і найвищий прояв церковного життя, згідно із вченням Святішого Синоду? Чи у Вселенській Церкві і помісних Церквах є зміцнена еклезіологія злуки, описана в «Світлові Народів» («Люмен Ґенціюм»)? Чи залишає місце для харизми священства, для різних форм участи в служінні Божого люду, без потреби запозичування ідей від демократії і соціології, у яких не проявляється візія Церкви і автентичний дух 2-го Вселенського Собору Ватиканського? Ще інше поважне питання постає про характер відносин між Церквою і світом. Напрямні Синоду встановлені в «Ґавдіюм ет Спес» («Радість і Надія») та в інших документах у справі відкритого, повного пошани і сердечности, діялогу — але такого діялогу, де уживаємо обережного розсудку і відважного засвідчення правди,— ці напрямні мають дальше свою силу і закликають нас до ще більшої відданости. Церква в першому тисячолітті народилася з крови мучеників, як було сказано: «Кров мучеників — це насіння християн». Історичні події, зв’язані з особою Констинтина Великого, ніколи не змогли б запевнити Церкві розвиток, як то сталось у першому тисячолітті, якби не насіння, засіяне мучениками, та спадкоємство святости, що знаменувало першу генерацію християн. Під кінець другого тисячоліття Церква знову стала Церквою мучеників. Переслідування віруючих — священиків, вірних і Божого люду, спричинило великий засів мучеників в різних частинах світу. Свідоцтво, зложене Христові навіть через пролив крови, стало спільним спадкоємством католиків, православних, анґліканів і протестантів, на що вказав Папа Павло VІ у своїй проповіді про канонізацію мучеників в Уганді. Це свідоцтво не сміло бути забутим. Церква в перших століттях, помимо великих організаційних труднощів, старалася записати в особливих мартирологіях свідоцтво мучеників. Ті мартирології були безперервно контрольовані століттями, і в ті регістри святих і блаженних мали вписані не тільки імена тих, що пролили свою кров за Христа, але також учителів віри, місіонерів, ісповідників, єпископів, священиків, дівиць, подружжя, повдовілих і дітей. У наших часах мученики вернулися — багато з них безіменні, неначе «незнані воїни» за Божу справу. Наскільки це лише можливо, їхнє свідоцтво не повинно бути втраченим для Церкви. Як то було доручене консисторіями — льокальні Церкви повинні зробити все, що лише можливе, щоб запевнити і зберегти пам’ять про тих, що потерпіли мучеництво, і зберегти потрібну документацію. Ті заходи повинні мати екуменічний характер і розголос. Мабуть, найбільше переконливою формою екуменізму є екуменізм святих і мучеників. Спільнота святих говорить голосніше за справи, що нас ділять. Мартирологія перших століть християнства стала основою почитання святих. Через проголошення і почитання святости своїх синів і дочок Церква віддала найвищу честь самому Богові: в мучениках вона почитала Христа, який започаткував їхнє мучеництво і їхню святість. У пізніших часах запроваджено практику канонізації, котра далі продовжується у католицькій і православній Церквах. В останніх роках число канонізацій і беатифікацій побільшилося. Це вказує на живучість льокальних Церков, число яких збільшилося сьогодні в порівнянні з першими століттями та з першим тисячоліттям. Найбільшою пошаною, яку всі Церкви можуть віддати Христові на порозі третього тисячоліття, буде маніфестація всемогучої присутности Спасителя через плоди віри, надії і милосердя, що проявляються в мужів і жінок численних народів і рас, що пішли за Христом в різних проявах християнського покликання. Оце буде завданням Апостольського Престолу, як приготування для 2000-го року, виготовити сучасні мартирології для Вселенської Церкви, присвячуючи особливу увагу святості тих, які своє власне життя пережили в Христовій правді. Тут особливо треба плекати признання для геройських чеснот мужів та жінок, котрі посвятили своє життя християнському покликанню в подружжі. Особливо тому, що подружній стан дає обильні плоди святости, ми повинні знайти найбільше відповідальний спосіб, щоб вирізнити їх і запропонувати як взір для цілої Церкви і як заохочення для інших християнських подруж.
Екуменічний рух
Дальшою потребою, видвигненою кардиналами і єпископами, є потреба континентальних синодів, наслідуючи приклади таких, що вже відбулися для Европи і Африки. Остання загальна конференція Латинсько-Американського єпископату прийняла, за згодою єпископів Північної Америки, пропозицію синоду Америк у справі проблеми нової євангелізації в обох частинах того самого континенту — таких різних своїм початком та своєю історією, та в справах, що відносяться до справедливости і міжнародніх економічних відносин в обличчі величезного провалля між північчю та півднем.
Інший плян для синоду континентального розміру буде займатися Азією, де християнство стоїть віч-на-віч із льокальними старинними культурами і релігіями, що вимагає конечного вгляду.
З іншого боку, якщо йдеться про ділянку релігійної свідомости, кінець 2000-го року дає нам нагоду, особливо з огляду на події в останніх десятиліттях, на міжрелігійні діялоги, згідно із специфічними напрямними, що були прийняті Вселенським Собором Ватиканським II у його деклярації «Наша Доба» («Ностра Етате») у справі відношення Церкви до нехристиянських релігій.
У цьому діялозі жиди і мусульмани мають зайняти промінентне місце. Бог наділяє особливо їх цим привілеєм, як потвердження тих інтенцій, щоб таким чином уможливити спільні зустрічі в місцях, що мають особливе значення для великих монотеїстичних релігій.
У цьому відношенні особливу увагу присвячено методам, щоб знайти дорогу для зорганізування історичних зустрічей у місцях, які мають виняткове символічне значення, як Вифлеєм, Єрусалим, Гора Синай — як шлях до діялогу з жидами і магометанами, як також до подібних зустрічей в інших місцях з провідниками великих світових релігій. Тут одначе є вказана обережність, щоб не дати причини до шкідливих непорозумінь, уникаючи ризику змішання (синкретизму) та легковажного і ошуканського насміху (іронізму).
В цій широкій перспективі заанґажувань Пресвята Марія — найбільше улюблена Дочка Отця, являється перед очима вірних, як досконалий взір любови і до Бога, і до ближнього, коли вона говорить сама про себе в Ірмосі «Велике сотворив мені Всемогучий і Святе Ім’я Його». Отець вибрав Її на унікальне післанництво в історії спасіння, щоб Вона стала Матір’ю довгоочікуваного Спасителя. Діва Марія відповіла на заклик Бога з повною одвертістю: «Ось я слугиня Господа». Її материнство, що зачалося в Назареті і перетривало найбільше інтенсивно в Єрусалимі у підніжжі хреста,— дасть відчути себе впродовж цього року як повне любови і гарячого почуття запрошення, звернене до всіх дітей Бога, щоб вони повернулись до дому Отця, коли почують Її материнський зов: «Робіть, що Христос вам каже!».
Святкування, що наближається
Окрему частину ювілею буде становити саме святкування, котре буде відбуватися рівночасно — у Святій Землі, в Римі та у місцевих церквах по цілому світі. У цій першій фазі святкування особливим завданням буде віддати хвалу Пресвятій Трійці, від котрої все на світі та від історії походить і до котрої все повертається. Містерією стає огнище безпосередніх трирічних приготувань, які мають проходити під гаслом: «Від Христа, в святому Дусі, до Отця». В тому сенсі участь у ювілейних святкуваннях має виявити, що ціль життя і його повнота кожного християнина і цілої Церкви є в Триєдиному Бозі.
Однак для того, що Христос є одинокою дорогою до Отця та щоб належно висвітлити Його життя та Його спасаючу присутність у Церкві й у світі, з нагоди цього великого ювілею в Римі відбудеться міжнародній Евхаристійний Конгрес. 2000-ий рік буде інтенсивно евхаристійний: у таїнстві Евхаристії Спаситель, котрий прийняв тіло в лоні Марії перед 20-ма століттями, продовжує жертвувати себе людству за джерело божественного життя.
Екуменічний і універсальний характер святого ювілею належно проявить себе у зборах усіх християн. Це буде подією величезного значення, і тому, щоб обминути непорозуміння, такі збори повинні бути відповідно переведені й дбайливо приготовані в дусі братньої співпраці християн із іншими деномінаціями і традиціями, як також із ласкавою одвертістю до тих релігій, представники яких могли б бажати прилучитися до радости, що її поділяють всі учні Христа.
Одно є певне: кожний є прошений робити стільки, скільки тільки стане сил, щоб ті величезні вимоги, які ставить перед нами 2000-ий рік, не були переочені, бо ті вимоги напевно залежать від особливої Божої ласки для Його Церкви і для цілого людства. Майбутність світу і Церкви належить молодій генерації — тим, що хоч народились у цьому столітті, але осягнуть свою зрілість у наступному — себто в першому столітті нового тисячоліття. Христос очікує великих діл від молодих людей, як то Він сказав молодій людині, що Його запитала: «Що мені робити, щоб унаслідити вічне життя?». Я покликався на ту чудову відповідь, яку йому дав Ісус, в останній енцикліці «Верітатіс Сплендор» («Світло Правди»), як це я зробив раніше, в 1985 p., у моєму апостольському посланні до молоді світу. Молодь у кожній ситуації в кожній частині світу не перестає ставити Христові ці питання. Вона зустрічає Його і не перестає шукати за Ним, щоб далі питати Його. Якщо їм пощастить піти тією дорогою, яку Він їм вказує,— вони будуть радіти, що вони своїми пожертвами причинилися до Його присутности в наступному столітті й у століттях, що прийдуть, аж по кінець віку, бо «Христос все той самий сьогодні, вчора і по вік». В заключенні корисно пригадати слова із пасторальної конституції «Ґавдіюм ет спес» («Радість і надія»): Церква вірить, що Христос, котрий помер і був піднесений за всіх, може через Свого Духа наділити людину світлом і силою, щоб вона піднеслася до свого найвищого призначення. Ніяке інше ім’я під небом не було дане людині, що ним вона могла б стати гідною спасіння. Подібно і Церква уважає, що в її найлагіднішому Господеві і Вчителеві знайдеться ключ і фокус, і ціль історії всього людства. Церква також твердить, що мимо всяких змін є вартості, що не підлягають змінам і які мають кінцеву основу в Христі,Котрий є такий самий учора, і сьогодні, і по вік. Для того, що в світлі Христа, вперше народженого за всі сотворіння, є праобраз Невидимого Бога, тому Синод бажає говорити до всіх людей і співпрацювати у знайденні розв’язки пекучих проблем нашого часу.
Запрошуючи вірних до гарячих молитов до Господа, щоб отримати світло та поміч у приготуванні й святкуванні грядучого ювілею, я напоминаю моїм шановним братам у єпископаті й повіреним їм церковним громадам, щоб піднесли свої серця в благаннях до Святого Духа. Він не відмовить у тому, щоб збудити ентузіязм (захоплення) і попровадити людей у святкуванні ювілею з відновленою вірою і шляхетною участю. Я поручаю відповідальність цілої Церкви материнському заступництву Марії — Матері Спасителя.
Переклав Богдан Кондра
