Високопреосвященнішим Митрополитам і Архиєпископам,
Преосвященним Єпископам, Всесвітлішому Духовенству, Монашеству,
Дорогим в Христі Братам і Сестрам
Мир і Благословення!
Серед нашого лихоліття, важких часів, переслідувань, страждань і терпінь Церкви і Народу, виринають перед очима нашої душі хвилини і літа, річниці і ювілеї — спомини, які пригадують нам великі подвиги і геройські діла велетнів духа минулих літ, щоб не унивати і нам, їх потомкам та наслідникам, не попадати в зневіру, але набирати бодрості, витривалості й відваги в несенні хрестів і в дальших змаганнях за кращу долю.
Такими були недавно 500-річчя смерти Кард. Виссаріона з Флорентійської Унії, товариша Кард. Митр. Ісидора, 375-річчя Берестейської Унії, 350-річчя мученичої смерти св. Йосафата. І ось 1-го листопада — це найсвітліша пам’ять відновлення і проголошення незалежної Української Держави після її упадку перед століттями та пам’ять про всіх тих, що полягли за її волю. Справді переломова історична подія. Водночас 1-ий листопад цього року — то 30-ліття смерти Сл. Б. Андрея, Митрополита Київського і Галицького. Велетень в змаганнях за єдність Церков і за державність Українського Народу, геній і найвизначніша постать нашого століття, що в неменш лютих часах як теперішні, звиж 40 років вміло, славно, жертвенно і свято кермував нашою Церквою і нашим Народом.
Від дитячих літ його душа зверталася до Бога в щирій молитві і духовних практиках, у св. Сповідях і Причастях. Як студент він виявив бажання посвятитися духовному і монашому життю. Не зважаючи на свою важку недугу легенів, він ні на хвилину не тратив надії і не вагався у своїх постановах щодо священства. Найперше він дав приклад на Галицькій землі спольщеним боярським і шляхетським родам повороту до традицій предків — дідів. Вчитуючись в історію свойого роду і народу, він бачив своїх предків на митрополичому і єпископських престолах та на високих, провідних світських становищах. Та на жаль вся наша провідна боярська і шляхетська верства спольщилась або змосковщилась, а народ лишився без інтелігентного проводу. Тому й поворот Сл. Б. Андрея до свого народу — це великий і переломовий крок в новітній нашій історії.
Як місіонар-василіянин, провідник і редактор «Місіонаря» він взявся до двигнення простолюддя на релігійному і національному полі — під оглядом моралі й освіти. Цю акцію він розвинув ще інтенсивніше як Станиславівський Єпископ, опісля, як Київсько-Галицький Митрополит. Він відвідував парохії, безпосередньо стрічався з народом, розмовляв і поучував його, проповідував, сповідав і причащав їх, усував надужиття і непорядки. Його візитації розбурхали спокійне плесо і розбуджували свідомість в народі. До нього мав доступ кожний духовний і кожний вірний, шукаючий поради і помочі. Тому то народ всюди витав його величаво і вдячно та з одушевленням. Його політичні виступи в обороні українського народу перед цісарем у Відні, в Палаті Панів і на Соймі у Львові значно скріпили українське політичне становище.
Призбиравши різнородного старовинного матеріялу нашої культури: наших риз, ікон, книг, актів, він оснував Національний Музей, що своїм надбанням мав збуджувати, воскресати і піддержувати українську державницьку традицію. Відбута подорож до Св. Землі теж поглибила Христову віру в народі. Створення Богословської Академії піднесло високо образування духовенства. Піднесення монашого духа матеріяльним вивінуванням монастирів Василіян і Василіянок, відновлення Правил з Печерської Лаври Студитів і Студиток, скріплення Сестер Служебниць, оснування східньої вітки Редемптористів, Йосифіток, Мироносиць, Йосафаток, Пресвятої Родини й ін. звершене життя в нашій Церкві набрало великої сили і розмаху. Народна Лічниця, опіка сиріт , Сільський Господар, поширення шкільництва, бібліотеки і малярства, іконографії — це все ділянки, яких дотикалася цілюща рука Митрополита.
Він затіснив зв’язки з Великою Україною, куди їздив як молодий студент, а пізніше як Митрополит. При тій нагоді відвідав він і Москву і Петербург та й зібрав і утворив православну-католицьку Церкву. А на Синоді в Петербурзі 1917 р. оснував російський православний-католицький Екзархат під проводом о. Леоніда Фйодорова, Студита. Його змагання і Велеградські З’їзди та унійні змагання в Росії, а так само ініціятива при помочі о. Бенедиктинця Бодуена й інших розмов з Кард. Мерсіє і англіканами в Малін, дали початок і основу екуменізмові ІІ-го Ватиканського Собору. Своїм далекосяглим умом і щирою любов’ю до православних і англіканів, він вказав напрям на майбутнє. Обороною православних церков в Польщі перед злочинним зруйнуванням дав він цьому найкращий доказ.
Та не тільки Церква в Україні і в Росії тривожила його душу! Він глядів далеко ширше, поза європейські кордони, його непокоїла доля наших вірних в Америці, полишених самим собі. Тому він став посилати їм священиків, будувати церкви, заосмотрювати їх в церковну утвар. А водночас бажав особисто і на місці приглянутись їхньому життю і буттю, вислухати їхніх жалів і болів та допомогти їм в їхніх труднощах. Міжнародній Євхаристійний Конгрес в Монтреалі 1910 р. був дуже відповідною нагодою до таких відвідин. Знання французької і англійської мов не то що не робили перепон, але були дуже допоміжні. По Конгресі Митрополит відбув довгі подорожі в Канаді і З’єдинених Державах Америки, злагіднив відносини з латинським духовенством і підготовив там утворення українського єпископства. Це доповнили подорожі в 1920 р. до країн Південної Америки, зокрема Аргентини і Бразилії.
Світова війна 1914 р., царська тюрма, спинила цей всесвітній розмах апостольства Митрополита. Нераз приходили йому на думку слова Псальмопівця: «Я готовий на рани і болізнь моя завжди перед мною» (Пс. 37) та «Скинь на Господа печаль твою і він тебе прокормить і не дасть праведникові захитатися во вік» (Пс. 54). Освободжений в часі революції, на волі, він сейчас взявся продовжувати працю з’єдинення Синодами в Україні і в Росії в Петербурзі. Вернувши до Австрії, він освободив наших збігців в Ґмінді, а приїхавши до Львова упорядкував розхитану війною адміністрацію Митрополії.
На короткий час наступає відродження української державности та проголошення незалежности і соборности України, але наїзди військ польських, німецьких-гітлерівських і большевицьких спричинили розвал Самостійної України. Вони підкосили його завжди слабе здоровля і недуга звалила його на ложе болізни і смерти.
Здається, що не було в його многогранній діяльності на церковному, громадському, політичному і культурному та науковому життю ділянки, до розвитку якої Митр. Андрей не приложив би своєї цілющої руки. Навіть серед катастроф і розвалу, він зберіг рівновагу духа і глядів тверезо в майбутнє. Він зробив все, навіть в неможливих умовинах, що можна було ще зробити і рятувати. Створення Екзархатів то його останній великий твір.
Безпереривна довголітня недуга, всякі клопоти і гризоти тернистого шляху не прибивали його, але навпаки скріплювали його віру, побожність і святість. Молитва ніколи не сходила з його уст. 1-го листопада 1944 р. (біля 14 год.) прийшла смерть і закінчила це святе і творче життя на землі.
Та після смерти розпочинається ще світліший період. На вид святости життя вскорі піднято думку канонізації і зачислення Митр. Андрея до лику святих. Вона викликала як стій сильний відгомін на Україні і на поселеннях. Молитва за його прославу, про поміч в потребах і чуда в уздоровленнях розбудили глибоке почитання Митрополита серед своїх і чужих. Внесення прохання до Апост. Престолу про переведення канонізації закінчилося успішно.
На другому етапі ходу до беатифікації підноситься домагання і зазив до всіх: духовенства, монашества і вірних — в тридцяті роковини смерти Митрополита — ще більше посилити молитви і старання, щоб проголошенням його блаженним і святим, доповнити лик українських святих: Володимира, Ольги, Бориса і Гліба, Антонія і Теодозія Печерських, Евфрозини, Параскевії і Пракседи і Йосафата.
Стоячи нині перед його духом, ми мусимо в покорі і зі стидом визнати наші великі промахи і недомагання в змаганнях нашої Церкви і Народу. Не зважаючи на важке, впродовж 35-років, переслідування, всякі гнети нашої Церкви і української національності, ще живе там в Україні неустрашима Христова віра і національна свідомість. А їх молитва, як молодців в огненній печі, не устає. Та на жаль, на поселеннях, мимо всіх надлюдських зусиль, не можна довести до єдности нашої Церкви, ні нашого Народу. Відпір всім намаганням розчленувати нашу Церкву і Народ та змести їх з лиця землі, може дати тільки з’єдинена сила в боєвій лаві. А тимчасом і чужі і, на превеликий жаль, свої явно і по крийому ведуть боротьбу дальше на зборах, в часописах, відозвах і заявах, покликуючись навіть на компетенції, — торощуть всі дотеперішні досягнення на полі єдности, і то від найвищих верхів до найнижчих верств. Всевладно розпаношилися і дальше у нас своя амбіція, свої користи і вигоди понад все. І висьмівана іронічна пословиця «сам собі пан і удільний князь» — стала правилом і не дає підчинитися та прилучитися до здорового ядра, зосередженого в Товариствах Патріярхальників, щоб вести справу помісности і патріярхату до успішного завершення нашої помісности Церкви і закріплення єдности Народу. Тому то Слуга Божий Андрей взиває дрожачим голосом до спам’ятання! Аж страх, як легкодушно поступають майже всі наші провідні українські духовні і світські одиниці та стягають на себе проклін потомства!
Одно з найбільших наших сучасних завдань до проголошення блаженним Митр. Андрея — це розбудження і плекання покликань до духовного стану серед нашої молоді. За заступництвом Слуги Божого Андрея, молоде, свіже духовенство дасть найсильніше запевнення розвою нашої Церкви і закріплення національної свідомости, зростом шкільництва і оживленням нашої славної традиції.
Ось з цими думками станьмо, ми розбиваюча себе спільнота, монолітом і під проводом Слуги Божого Андрея і за його прикладом змагаймо в Бозі за здійснення наших належних нам прав і створення для нас людських умовин.
Благословення Господнє на Вас!
Дано в Римі, при храмі Жировицької Божої Матері й святих мучеників Сергія і Вакха,
у празник Всемірного Воздвиження Чесного Хреста, дня 27-го вересня 1974 р. Б.
