Іван Гриньох, Введення до творів Кард. Йосифа, Верховного Архиєпископа, Мюнхен: «Сучасність», 1988. Сторінок 205.
З приводу пам’ятного ювілею 1000-річчя Хрещення Руси-України, що його достойно відсвяткувала українська громада в цілому світі 1988 року, появилося чимало цінних книг, між ними праця о. Івана Гриньоха Введення до творів Кард. Йосифа, Верховного Архиєпископа. Ця книга — це перевидання вступних статтей автора до перших п’ятьох томів Творів Кард. Йосифа, Верховного Архиєпископа (Опера омнія), що вийшли в Українському Католицькому Університеті в Римі в роках 1968- 1971. До книги влучено також наукову розвідку цього ж самого автора п.з. «Послання Патріярха Йосифа про поєднання в Христі», що появилася в Богословії (1977 р.) та має чимало спільного з Введенням.
Введення — це прецінні матеріяли до пізнання життя й творчости Блаженнішого Йосифа. Автор, як пише у «Вступному слові» до рецензованої книги о. Іван Музичка, «Велику частину свого життя провів з Блаженнішим, як його учень, а потім як близький співробітник у Львові, згодом у Римі, в час найбільш напруженої діяльности Блаженнішого». У додаток о. І. Гриньох є відомим вченим-богословом, прекрасним аналітиком, гострим спостерігачем подій життя і розвитку ідей.
У своєму Введенні о. І. Гриньох стверджує, що Блаженніший Йосиф гірко переживав брак рідних українських вогнищ науки, тобто брак своїх університетів, академій тощо. Не можна заперечити, що чужі школи не в силі дати знання й потрібної високої освіти, але їй бракуватиме «власної душі», бо «власну душу, — пише о. Гриньох, — могла народити й виплекати тільки рідна висока школа, а, виплекавши її в провідній верстві Церкви», вона «була в силі відродити й оновити душу самої Церкви й зробити її спроможньою виконати своє євангельське післанництво». «З такого ретроспективного погляду на минуле й сучасне Помісної Української Католицької Церкви, — продовжує о. І. Гриньох, — родилась в о. д-ра Йосифа Коберницького (Блаженнішого Йосифа) ясна візія її майбутнього відродження та шляхів, що ведуть до нього» (стор. 13-14).
З метою здійснення цього, ставши ректором Духовної Семінарії (1925), нав’язуючи до східньохристиянської української традиції і зразків Києво-Могилянської Академії, він заснував Богословське Наукове Товариство (осередок наукової праці) й Богословську Академію (в якій став першим ректором та професором на богословському факультеті).
Перший том творів Верховного Архиєпископа — це в основному його праці богословського змісту. В той час, коли в другий том уже ввійшли праці більш різноманітного змісту. Тут знаходимо студії з ділянки філософських і богословських наук, з історії догм і церковної культури, як також історично-педагогічні й біографічні нариси та статті. На окрему увагу заслуговують його позитивні погляди на візантинізм, який на Заході тоді, до речі, недуже доцінювали. Візантинізм навіть вважався так «чимось ворожим, деструктивним, нищівним і нетворчим», що доводило «до занепаду основ етики, моралі, віри й духовної культури». Блаженніший Йосиф оспорює ці наскрізь негативні оцінки й стверджує, що, на його думку, візантинізм виявився творчим державним чинником, що «цвів і занепадав майже упродовж цілого тисячоліття». Проте він дав культурні цінності іншим народам, тобто наділив їх творами великого «людського духа».
Говорячи про докази «повноцінности Української Церкви, як самобутньої частини у великій християнській родині», він заторкує питання патріярхату Української Церкви. До цього питання, однак, він підходить обережно й наскрізь розумно, вважаючи, що «для здійснення цієї ідеї необхідна власна, оригінальна, богословська думка», як також «інституції, в яких ця думка плекається». Він має на думці тут Богословське Наукове Товариство, що саме тоді почало відроджуватися й плекати українську наукову, богословську думку та здобувати собі гідне місце в сім’ї європейських народів, членів Вселенської Церкви.
У третьому томі Блаженніший Йосиф звертає пильну увагу на «шукання сили в контемпляції». Він пише: «Спасенна школа мовчання! Це ж добра нагода для формування сильної волі і палкої любови та основного приготування до справді животворчих слів і діл». У цьому томі також чимало глибоких студій, в яких викладено досвід минулого, який сьогодні може послужити заохотою, а рівночасно пересторогою перед ілюзіями в праці на екуменічному і обрядовому полі. У цьому томі знаходимо також праці, що вказують на наші здобутки в галузі богословських наук і духовної культури. Вони ж поставили Українську Католицьку Церкву і її духівництво на однаковий інтелектуальний рівень з іншими християнськими культурними народами, зробивши її повноцінною частиною Вселенської Церкви. Цим наша Церква задокументувала своє право на завершення своєї ієрархічної побудови на принципах повної помісности, як невід’ємна частина великої Вселенської Христової Церкви.
Центральне місце в четвертому томі займають праці про «церковне з’єдинення, його догматичні, екуменічні, психологічні, соціологічні та історичні аспекти, його труднощі і майбутні перспективи». Це одна з найбільш актуальних проблем нашого сьогодення — відома під назвою екуменічного руху. Багато уваги присвячено тут Велеградським конгресам (їх започатковано 1907 року), на яких Українська Греко-Католицька Церква зіграла велику ролю у розбудженні екуменічних зацікавлень. Надхненником їх був Митрополит Андрей Шептицький, а Велеградські конгреси були ідейним плодом його апостольського екуменічного духа. Таким чином, Велеград був справжнім передвісником Другого Ватиканського Собору в галузі екуменічних заходів.
У цьому ж томі, зокрема в його другій частині, зібрані подорожні враження Верховного Архиєпископа, а між ними три більші праці: «Паломництво до Св. Землі», «Подорож до Англії» та «Подорож по Сицилії».
П’ятий том обіймає статті й нариси, в яких автор заторкує різні життєві питання, до глибоко соціологічних включно. У них він дає цікаві коментарі, що торкаються росту та сили цілої нації.
У цілому праці, статті й нариси Верховного Архиєпископа, не зважаючи на велику різноманітність тематики та способу обговорення, творять одну гармонійну цілість і є добрим показником розуму однієї творчої людини. У всіх цих творах, як слушно стверджує о. І. Гриньох, проявляється один «незбагненний задум Божої Мудрости».
Введення подано в скороченні латинською мовою та в повному перекладі англійською. Це, до речі, дуже добрий задум для цього наскрізь цікавого й потрібного видання. Цим Ведення стало доступним до широкого кола читачів українського й не-українського походження. А це зараз дуже потрібне для Української Католицької Церкви, яка бореться за свою легалізацію на рідних землях, а на Заході намагається здобути признання й підтримку в боротьбі за своє «бути чи не бути».
Другу частину праці займає «Послання Патріярха Йосифа про поєднання в Христі». У цю частину ввійшла також широка інтерпретація та глибока наукова аналіза «Послання», що їх опрацював о. І. Гриньох. «Послання» має клясичну побудову й складається з чотирьох чітко розмежованих частин: вступ, в якому зображено фактичний стан українського християнства та моральні й етичні основи, на яких зародилось «Послання»; програма поєднання в Христі; її здійснювання; заклик до дії та благословення.
«Послання» за своїм змістом і ідейним наставленням — це наш найсучасніший документ екуменічного характеру, коріння якого лежать в традиційних змаганнях нашого народу до єдности в Христі. Воно, як слушно підкреслює о. І. Гриньох, «є водночас і жалем, і скаргою, і пересторогою, а в аспекті універсально-християнському — апологією змагань за церковне з’єдинення». Ідея цього з’єдинення, до речі, завжди ясніла на історичному горизонті українського християнства й була доказом живого екуменічного руху й невгасимого стремління «всіх віруючих з’єднатися з єдиною Христовою Церквою». Знову ж в аспекті церковно-вселенському цим «Посланням» включено помісну Українську Церкву в світовий екуменічний християнський рух і то не як німого наслідувача, а як «оновлюючий, оздоровлюючий і корегуючий чинник».
Доля цього промовистого «Послання», як пише о. І. Гриньох, «в руках всіх українських християн і тих, які Христа шукають». Вони будуть слухати його слова, їх міцно держати і приносити «овоч у терпінні». «В терпінні за Христа, за Його Святу Церкву і за її єдність».
Цим цінним виданням видавництво «Сучасність» гідно вшанувало 1000-річчя славетного ювілею Хрещення Руси-України й 80-річчя з дня народження Патріяршого Архимандрита о. проф. д-ра Івана Гриньоха, автора рецензованого Введення.
Книга Введення до творів Кард. Йосифа, Верховного Архиєпископа — це грунтовне дослідженя, помітний внесок у нашу богословську науку. Книга наскрізь актуальна, спрямована до всіх українських християн в Україні й в розсіянні сущих. Вона викликає роздуми і якщо в чомусь і спірна, то що ж… Адже так відкривається шлях до обміну думок, до руху вперед.
