Справді, попробуйте замкнути на хвилинку очі й так пройти хоч би через кімнату, що в ній живете роками, все там знайоме Вам усе «з замкненими очима». Зовсім певно заблудите — і тоді застановитеся на хвилинку, як багато значить для людини оцей дар Божий — «світло очей».
Зір — це ж можливість зв’язку із нашим оточенням, можливість слідкувати за подіями в ньому, брати активну участь у житті, сприймати красу природи та різноманітність людських облич, милуватися творами малярства, скульптури, архітектури. І, чи не найважливіше, можливість читати все, що нам залишили в письмі чи друку наші предки від неозорих поколінь.
Та ми свідомі, що є й люди, які такого щастя не мають. Замість різнородности форм та барв, які ми сприймаємо самозрозуміло, в кожну хвилину, у цих людей перед очима — безперервна, безпросвітна ніч: вони сліпі.
Вони — не лише тема сентиментальних фільмів та романів. Ми зустрічаємо їх живих на вулиці чи в автобусі, з білою паличкою в руках чи з невідступним собакою-провідником. І… даремно намагаємося уявити собі, як може виглядати світ їх почувань, їх думок. Зрештою свідомість здорової, видючої людини старається відсахнутися від таких питань. А, одначе, всі люди, позбавлені зору, якось живуть, якось мусять жити.
Існують вони і в нашій, українській, як і в кожній іншій спільноті. Тим більше, що наше, діяспорне громадянство, природнім порядком, старіється: люди, які прибули на поселення у силі віку, сьогодні вже досягають старости. А з таким віком приходить послаблення зору, частіють очні недуги, а то й наступає повна сліпота. Зрештою, бувають і молодші, а то й зовсім молоді люди з такими самими труднощами. Бувають і сліпороджені, які ніколи не бачили світа Божого.
У спільноті країн, що нас оточують, у пляні уважливости до всякого роду упосліджених людей, знають численні засоби, щоб теж покращати тим, невеселу долю сліпих. Вже в 1877 році відомий винахідник Томас Едісон винайшов процедуру, що звалась: «говорить книжка». Голос диктора, який читав, закріплювали на восковому ціліндрі і так могли його опісля переслухувати сліпі. Цей винахід був попередником уліпшених та значно дешевших сьогодні — магнітофонних лент.
У першій половині минулого століття француз Люіс Брейл винайшов азбуку для сліпих. Вона дає змогу «читати» дотиком пальців і досі принесла незрячим неоцінені прислуги. В нашому неукраїнському оточенні діють теж численні агенції, звичайно урядові, які удоступнюють сліпим всі ці винаходи та вчать їх, як давати собі раду із невидимим їм світом. Дбають теж про відповідну літературу, щоб ті, хто не бачить, могли хоч слухом та дотиком брати участь у різноманітності та цікавості життя.
Одначе багато із цього добра доступне тільки тим, хто опановує мову країн поселення. А власне між старшими людьми таких небагато. Та навіть тому, хто знає мову, може користати з усіх удогіднень, особливо мило та заспокійливо — почути рідну мову у своєму відчуженні та самоті.
І саме такі можливості існують —і для українців. Хтось зрозумів усі міркування та турботи, висловлені на початку цього допису — і подбав про допомогу. Вже майже сім років займається українськими «говорячими книжками» фахівець в цій ділянці, Мирослава Оришкевич у Клівленді, в США.
В цьому місті діє «Клівлендське Товариство для незрячих», пов’язане із Конгресовою Бібліотекою США у Вашінгтоні. Саме український його відділ створила та веде довгі роки п-і Оришкевич, відома пластова й громадська діячка. Під її проводом диктори-добровольці начитують на звукові ленти українські книжки. Опісля ці ленти розмножується та висилається-випозичається касетки потребуючим. Сліпі слухачі користуються ними безплатно, бо навіть пошта в США та в Канаді пересилає такі матеріяли без оплати. Для англомовної програми кошти касеток та їх копіювання покриває уряд, одначе українська програма, як звичайно буває, залишена на добру волю щедрих жертводавців нашої громади. А ціль — безумовно глибоко гуманна й пожиточна.
Ось один із листів суспільної працівниці у Філядельфії: «Між іншими пан Іван Яремчук вже кілька разів говорив з нами, який він радий і як він віджив після одержання Ваших посилок. Він сказав, що слухає Ваших книжок від десятої ранку до дванадцятої ночі і тепер він «так якби вдруге народився на світ». Він особливо дякував за касетку Служби Божої: «… як я слухав, мені було так весело, якби я був у церкві»…
А таких голосів, телефоном та переказаних через других осіб — немало…
При українському відділі «Товариства для сліпих» у Клівленді працює декілька «начитувачів». Одначе нових добровольців, із цілого світу, приймуть радо, з відкритими раменами. До речі — робота це приємна та сама собою дає вже моральне вдоволення.
Досі у «фонотеці» — складі Товариства є вже понад 550 записаних творів, а число їх постійно зростає. Є там поезія, проза, наукова й публіцистична література, а навіть «живі» записи справжніх літературних вечорів, концертів чи навіть, як щойно згадували. Служб Божих. До речі, збірка лент в українському відділі — найбільша з усіх неанглійських. В самому тільки місяці лютому цього року обіг лент був 275 випозичень, а в березні 293.
Здавалося б, що справа прекрасно наладнана і нічого турбуватися. Та тут саме турботи щойно починаються по-справжньому. Записи стоять готові, можна без труду їх дістати, та користає з них тільки дуже невелика частина потребуючих. Їх чимало по всіх наших поселеннях, деякі зовсім осліпли, в інших зір так пошкоджений, що, хоч частинно бачать, читати не можуть. Та нема кому повідомити їх, що існують для них можливості випозичати ленти чи, навпаки, нема кому нав’язати їм контакт із Товариством. Виглядає — дрібниця, але як дуже ударемнює вона заходи тих, хто при цьому ділі трудиться, як багатьом сліпим не дозволяє розважити якісь години й дні їх самітнього життя, поліпшити їм долю. Адже «приявність» голосу, хоч би чужої та незнаної людини, дозволить їм не лише зацікавитися змістом почутого, але й упевнитися, що хтось особисто ними займається, бажає з ними спілкуватись.
Тому й велике прохання до всіх, хто прочитає цей допис: призадумайтеся хвилину, чи бува Ви не знаєте когось такого, хто потребував би такої обслуги? Український відділ клівлендського Товариства має якнайкращий намір — охопити всі країни нашої діяспори. Для цього є можливості. Крім особистих випозичень, Товариство може забезпечувати лентами теж місцеві публічні бібліотеки та наші доми для старших, які, як знаємо, так густо постають тепер по наших осередках. Одного лиш треба — подати туди інформацію, звернути увагу на цю справу.
Адреса, що на неї слід звертатися:
Mrs. M. Oryshkevych, Sight Center,
Cleveland Society for the Blind,
1909 East 101st Street,
Cleveland, Ohio 44106,
U.S.A.
Замкніть на хвилину очі й подумайте, як Ви могли б тут допомогти?!
