Багато правозахисників і українських політичних в’язнів неустрашимо змагались за збереження української субстанції, яка була під великою загрозою. Зіновій Красівський був одним з тих, хто віддав свої життєві зусилля, свою працю, свою любов на жертівник своєї батьківщини-України. Його життєвий шлях був з юних років устелений тернями, але він ніколи з нього не сходив. Ішов ним до кінця свого життя. Звичайно, це відбилось на його здоров’ї і тому перенісся у Божі засвіти передчасно. Покійний Зіновій став перед Престолом Всевишнього не з порожніми руками, він приніс книгу свого життя, записану добрими ділами. Покійний належав до справді виняткових осіб, і про нього можна говорити тільки все добре. Нижче друкуємо слово Надії Світличної, яке вона виголосила на вечорі, присвяченому бл.п. Зіновію Красівському у Науковому Товаристві ім. Шевченка, а після зробила монтаж, який був переданий через «Радіо Свобода» в Україну.
Слово Надії Світличної
Зіновій Красівський народився 12.листопада 1929 року у селі Витвиця Долинського району на Івано-Франківщині. В 1945 р. родина Красівських потрапила на список, яких мали вивезти, проте їм вдалося втекти. Через два роки Зіновія, сестер, батька і матір вивозять знову. Цього разу пощастило втекти тільки йому, але ж того самого місяця він потрапив в облаву у своєму селі. Пізніше Зіновій згадував, як це трапилось: «Мене зімняли, розбили голову, перебили руку, але і на цей раз, здавалось мертвий, очуняв, втік і вижив». У 1949 році Зіновія Красівського арештували знову і засудили до п’яти років позбавлення волі і пожиттєвого ув’язнення.
Після смерти Сталіна його звільнили з табору і відвезли до Казахстану на довічне заслання. Працюючи там у шахті, двічі потрапляв у аварії. У наслідок цього став інвалідом другої групи. Коли почалась сталінська відлига, Зіновій повернувся на Україну. Закінчив університет. На цей час, в 1962 p., він вже мав родину і був членом нелегальної організації Український Національний Фронт. Ця організація була чи не найбільшою з багатьох підпільних організацій, що існували у Західній Україні у шістдесяті роки. Та й тримались вони чи не найдовше, принаймні років п’ять. Зіновій Красівський керував виданням підпільного журналу УНФ «Воля і Батьківщина», вийшло його 16 випусків. До речі, у кількох випусках були надруковані вірші Зіновія Красівського. На цей час у нього вже був також історичний роман «Байда» про заснування Запорізької Січі. Цей роман готували під редакцією Михайла Стельмаха. Проте не видали через новий арешт автора. Заарештувавши Красівського на початку 1967 року, його засудили до 17 років — п’ять тюрми, сім концтабору і п’ять заслання.
Зіновій Красівський виявився символічним. Його без суду і без слідства повезли до концтабору на вісім місяців, тобто він став ЗеКа, а звідти п’ять років на заслання за Урал серед тайги.
Зіновій переписувався з Айрес Когоші. Ці листи були для Зіновія віконцем у світ, промінчиком, що не давав загинути надії. Він писав 3 січня 1981 p.: «Дорога Айріс, цього місяця я відправив сто листів, це був Новий Рік і Різдво. Чудова нагода постукати у двері, у серця друзів та рідних. 16 грудня приїхала Олена. Цілий тиждень ми святкували і були щасливі, і дякували Богу, що Він такий добрий до нас. Олена задоволена моїм виглядом і здоров’ям. Я дивлюся на неї очима, повними почуття провини.
Я прийшов до неї з усіма своїми тягарами і поклав їх на її порозі. Я прийшов і пішов, залишивши по собі запах смаленого. Коли приїздила три місяці тому, я побачив її сиве волосся, втомлене обличчя і потруджені руки. Мені було соромно, бо виглядав таким загорілим, далеким від проблем життя і набагато молодшим за свої літа. Однак до мого вогнища ідуть люди. Сам по собі я бідний, але багатію людьми, що приходять до мене. — Зеньо».
В 1985 р. він пережив біду, яка слабшу духом людину могла остаточно звалити. 2 лютого 1986 р. на його очах трагічно загинула кохана дружина, рідкісна усмішка його скупої долі — Олена Антонів. Світ для нього втратив усі барви, але не звільнив від обов’язків жити, дбати про когось, виконувати своє людське призначення на цій землі, творити добро ближньому.
Довідавшись про хворобу Айріс, Зіновій писав 10 липня 1987 p.: «Дорога люба Айріс, я страшенно жалію, що не можу поділити твоїх страждань, хай взяв би їх на себе, а ти знову писала б мені листи. Я тримався б за них, як за надійну дошку порятунку». Цей лист не застав Айріс живою. Вона теж передчасно померла, збільшивши жалобний список Зіновієві найближчих дружини, батьків, друзів-співв’язнів.
Після чорнобильської трагедії Зіновій взяв собі за обов’язок опікуватись безнадійно тяжко хворим моїм братом Іваном Світличним. Щовесни привозив його до своєї хати у Моршині. Допомагав дружині Івана доглядати, а восени відвозив назад до Києва. Останніми роками він надолужив у мандрах усе своє багаторічне відсиджування у тюрмах. Якось у листі до Нью-Йорку він писав: «Ми всі мріємо про нашу власну землю, про ніжно зелену рослинність, про тепле сонце. Олена пропонує моїй уяві про близькі і далекі подорожі. Я слухаю з великим задоволенням, адже я так мало подорожував по своїй батьківщині і навіть у Києві ніколи не був. Зеньо».
А під час похорону у Моршині о. Лесів Євгенові Сверстюкові сказав на вухо: «Ви знаєте, скільки разів довелось Зенкові їхати до Києва, щоб тільки привезти Івана Світличного з квартири на квартиру, не то десять, не то одинадцять разів. Це з Моршина до Києва. Рік тому Зеньо віз мене машиною до Києва, до речі, ми тоді вперше зустрілися. Віз машиною зі Львова до Києва з піснями, жартами, з співчуттям перед тяжкою зустріччю з паралізованим братом».
Вірші Зіновія Красівського — це суцільний крик душі, а в житті Зеньо був товариський, жартівливий, дотепний, часом задумано мрійний або, як він писав у листі про свого молодшого сина Славка, що підлітком прийшов до нього жити: «Йому подобається, що у мене немає коріння, як також мій нігілізм щодо практичних речей у житті. І те, що я завжди граю. І він ніколи не може зрозуміти, де я серйозний, а де ні».
Слово Євгена Сверстюка
Опочив великий трудівник на українській ниві. Його неймовірна біографія складається на добру легенду про незламність і невгомонність духа. Його будні складались на вічне слугування людям бідним і скривдженим. Його внесок у життя України тяжко виміряти, бо він вносив живу енергію, оптимізм і надію, а цьому внескові нині ціни нема. І ось раптом усі зупинились перед його могилою і відчули, що прощаємось з великою людиною, яка завжди роздаровувала себе. Яка своєю присутністю вносила радість і струмінь надії. Він не виділявся як великий поет чи діяч, то була більш рідкісна велич, повнота любови до України, про яку він думав постійно, і велика порадність, що була його натурою і завершенням його патріотизму. Як небагато зустрінеш патріотів, на яких можеш завжди цілком покластись, як мало людей, що вміють все робити, за що б не брались. Зіновій Красівський — один з останніх могікан, які робили на громадському полі все, що могли і навіть більше. І я гадаю, те більше його раптом загнало у могилу.
Майже щороку ми їздили з ним у мої краї, на Волинь. Він любив дні відпустки. Їхали з мовчазною радістю від свободи безмежних полів. Він наче вріс у свій автомобіль, і не можна навіть подумати, щоб він схибив. Щоб щось зіпсувалося або проблема бензини. Він усім дає, кому треба бензини, і йому дають. Усіх він вражає доброзичливістю. У родині мої всі тяглися до нього і раділи зустріччю з тим добрим чоловіком. «Видно, вас пощадило життя», — сказав йому один з родичів. — «Скільки поганих, озлілих, байдужих людей, а вас те якось оминуло. Де ви так збереглися?» «О, мене ввесь час берегли від життя то по тюрмах, то у дурдомах, то в Сибіру, так що 26 років я для себе виграв». «Не може бути — ви сиділи 26 років і стільки гумору?» «Бо то все було смішно, — сказав Зіновій, — смішне і дурне». Справді, скрізь парадокси. У дурдомі він був мудрецем, у камері добрим сусідом, що ділився своєю пайкою, на засланні майстром на всі руки. Так що всі відчували втрату, коли Зеньо відходив до іншої зони. Цьому доброму чоловікові навіть важко було відплатити, бо особисто йому нічого не треба було. Його важко було пригостити, бо їв тільки просту їжу, відмовляючись від пиття і всього мірного. Але вічно мав гостинці для своїх ближніх і для своїх дітей. Вічно поспішав, завантажений дорученнями, переважно церковними, як треба, то треба. Якась сковородинська сила, якась веселість серця рухала його помислами і ділами. Він був людиною конструктивного характеру, людиною діла й будуючого слова.
Як заповідав апостол Павло — «нехай жодне лихе слово не виходить із уст ваших, а тільки, що будує і зміцнює віру, що залишає слід благодаття». Це він приймав усім своїм єством. Він розбудував свою католицьку Церкву. Часом усмішливо іронізуючи над її служителями. Язик у нього був гострий, людей бачив наскрізь, але діяв так, начебто нічого не знає, бо діяти треба. Діяти, діяти, діяти.
Коли такі люди відходять і все раптом почате ними зупиняється. Не буду ідеалізувати, наша однодумність раптом чомусь розходилась. . я відчував, що він повертається до уявлень своє: бойової хороброї молодости, коли він підлітком орудував кулеметом разом з своїми трьома братами. Потім вивезення всієї родини у Сибір, потім втеча, шахти, інвалідність на шахті. Здається, цього більш, ніж достатньо на все життя, але для Зіновія Красівського це був тільки пролог. Вже після цього почалась справа підпільної організації Український Народній Фронт. Справа родини, дурдом, як він називав табори заслання, навіть світла подія у житті — одруження з Оленою Антонів закінчилась страшною трагедією її загибелі. Після цього він покинув свою затишну квартиру у курортному містечку Моршин. Віддав її для добрих людей, а сам жив на колесах. Яким нещадним до нього було його життя. Як воно вчило нещадности всіх нас. Як мало ми думали, зігріти душу цього подвижника і покласти йому на чоло теплу руку. Зупинімось, огляньмось і пізнаймо один одного. Попри всю партійну і конфесійну порізненість, поверх бар’єрів нехай чесна рука потисне чесну руку, бо честь і порядність людська понад усе. Наша незалежність утримається на порядності людини, яка передає естафету ідеалізму і вічно поривається до вершин.
(Промова, передана по «Радіо Свобода»)
