«Церковний Вісник» парафії св. Володимира і Ольги в Чікаґо передрукував статтю, яка була надрукована в журналі «Діяконія» ч. 2 за 1977, о. Івана Кінана, настоятеля парафії св. Петра і Павла в Чікаґо (карпато-руська Церква), в якій чітко з’ясована сучасна ситуація в Східніх Церквах. З уваги на те, що ці міркування о. Кінана стосуються певною мірою і нашої Церкви, передруковуємо цю статтю в нашому журналі «Патріярхат». За «Церковним Вісником» під заголовком «Візантійський католицький обряд ЗСА сподівання чи фантазія»
Ми додамо до цих влучних міркувань о. Кінана ще і те, що Римська Церква, нехтуючи постанови Декрету про Східні Католицькі Церкви, мабуть пляново повертає до папоцезаризму, себто до латинського обрядового уніформізму. Точніше Римська Курія у несамовитому діялозі з Москвою змагає до двоподілу: російська православна церква і римокатолицька церква! Тому наші владики повинні мати це на увазі та не легковажити загрозу для нашої Церкви та народу.
* * * * *
За останніх тринадцять років, що проминули від потвердження соборових рішень щодо Східніх Церков, у Католицькій Церкві можна було помітити досить багато зусиль в напрямі зближення до слов’янських і грецьких православних Церков. Зате постали щораз більші проблеми у взаєминах поміж католиками латинського і візантійського обрядів. Найбільш маркантні суперечності виявилися в проблемі рукоположення жонатих кандидатів та в справі Українського Патріярхату. Інші справи стосуються, до фактичної нерівности обрядів, об’єднаних з Римом, яку видно чи то у внутрішніх дисциплінарних проблемах, чи то у канонічному або політичному становищі римських (куріяльних) урядників.
Ми обманювали б себе, коли б думали, що юрисдикції візантійського обряду не є загрожені. Не зважаючи на те, що русини-католики мають тепер п’ять єпископів, смерть, недуга чи вік збирають своє жниво серед духовенства. Священики, що ще студіюють, ледве справляються із заступствами опорожнених парафій. Ріст наших єпархій залежний від числа священиків, а ряди їх не збільшуються. На жаль, у такій ситуації ідеалізм чи переконання про важливість нашої візантійської традиції і конечність її існування в цілій Церкві не дасть піддержки в її житті, що конечне для бодай якогось животіння.
Особисті погляди
Від часу мого рукоположення у 1969 році я працював у парафіях пассейкської і пармської єпархій. Контакт із священиками обох єпархій, а теж щоденні обов’язки душпастиря дали мені нагоду дійти до певних досить поважних висновків щодо будучини Візантійської Католицької Церкви у ЗСА. Дав би Бог (тому що ніхто не знає із певністю будучини), щоб мої сподівання не здійснилися. Все ж таки, коли появляються написи на стіні, розсудлива людина старається шукати правди.
Ув останньому десятиріччі церковна провінція русинів у ЗСА територіяльно поширилася та діждалася збільшеного числа єпископів, Пармська єпархія, створена 1969 року, посунулася територіяльно аж до Тихого Океану і має свою місійну станицю на Гаваях. За останніх п’ять років Рим призначив двох єпархіяльних священиків на єпископів. Назверх здавалося б, що все для нас дуже гарно складається, але коли перевіримо наші парафії, то побачимо, що таке територіяльне поширення сталося в наслідок переселення людей східнього обряду, але не чисельного зросту вірних.
Призначення двох відданих священиків на єпископів у мунгальській та пассейській єпархіях вказує на особливу прихильність Риму до русинів, але що більше можуть ті два віддані священики зробити в сані єпископів, чого не виконали б як декани? Отже, чи хіротонію на єпископів треба вважати як піддержку для Церкви, що намагається зберегти своє існування, чи як мандат, щоб «росла і помножувалась» ?
Проблема ідентичности
Точка 6 декрету «Про Східні Церкви» стверджує: «Нехай знають та будуть упевнені всі східні, що вони завжди могтимуть та матимуть обов’язок зберігати свої правні літургічні обряди та свій правопорядок, і в них можна буде вносити зміни тільки з рацій властивого та органічного поступу». Однак таке ясне і позірно дбайливе твердження є, на жаль, знаком протиріч, що їх подибуємо у проблемах візантійського обряду у ЗСА.
На ділі, східні обряди у ЗСА все ще вважають так священики, як і миряни якоюсь мірою «некатолицькими» або принаймні не на рівні із латинським. Я певний, що коли б зробити опит ієрархії ЗСА, більшість єпископів признала б, що юрисдикції східніх обрядів є католицькими, але їхнє поняття про «католицькість» — це вже інтересна справа. «Ми католики, але мусимо дбати про наших» — так сказав мені один із латинських єпископів з порадою не пробувати звертати увагу нашим вірним, щоб верталися до свого обряду, немов би тим ми крали душі від латинників. Більшість священиків східніх обрядів могла б розказати про перехрещування і повторне миропомазання (латинниками) дітей східнього обряду. Щойно шість місяців тому я звернув увагу у нашому сусідстві єпископському урядові латинської єпархії, що повторне миропомазання дитини східнього обряду не є важне. Хоч я одержав потвердження від секретаря того єпископа, що це була помилка, незабаром охрестили знову двоє дітей в латинському обряді без зазначення, що батько є східнього обряду.
Точка 15 Постанов про екуменізм стверджує, що найважнішою справою є розуміти, шанувати, зберігати та продовжувати незвичайно багату й духову спадщину Східніх Церков. На ділі, є такі східні єпископи, які зовсім щиро переконані, що для східніх католиків не існує ніяка східня богословія. Таке становище не треба, що правда, інтерпретувати цілковито як негативне, бо ті єпископи вважають об’єднання з Римом за щось таке суттєве, що щонебудь, що виглядало б неспівмірне із латинською богословією, треба б вважати за ознаку невірности. Один єпископ зокрема вважає, що ідентичність східнього обряду мусить бути подібніша до практик і богослужень римокатоликів, ніж до православних. Серед священиків можна також помітити чіткий поділ поміж тими, що придержуються суворішого православного підходу до обряду та духовости, і тими, які вважають, що треба робити поступки для латинських практик, бо живемо у їхній сфері. Цю другу групу часто латинники критикують, мовляв, вони це роблять, щоб здобути для себе додаткових парафіян із латинських церков.
Що можна сказати про стан Візантійської Церкви у ЗСА на основі таких явищ ? Щоб дійти до ядра справи, яка спричинює занепад нашої Церкви, не досить сказати, що це проблема ідентичности. Основною проблемою мусіло б бути зрозуміння східніх католиків, що вони православні, об’єднані з єпископом Риму. Упродовж століть об’єднання з Римом Візантійська Церква мусіла приймати латинські практики, щоб уважали її справді католицькою. У ЗСА це включало все, почавши від Хресної Дороги до целібату духовенства. І навіть у такому вже златинщеному виді не вважають східнього обряду рівним латинському, бо канонічно східньому обрядові як окремій одиниці не дають можливостей функціонувати як самостійній Церкві в повному того слова значенні. Її ріст залежний від подруж мужчин східнього обряду, від числа народжень дітей східнього обряду, від кількости переходів на латинський обряд, що полагоджують латинські парафіяльні уряди, та від невдоволених латинників, які шукають традиційних богослужень. До справжнього росту Церкви при допомозі місійної дії східніх католиків не допускають, бо, на ділі, нам завжди закидають, що хочемо ловити рибу в чужих водах. У цьому на допомогу латинникам приходить канонічне право і цікаве пояснювання 4 точки Постанов про Східні Церкви, де сказано, що кожний охрещений християнин, приймаючи католицьку віру, має зберегти свій первісний обряд.
Надії на будуче
Через первородний гріх людське життя часто виглядає дуже ускладнене. Те саме подибуємо і в житті Візантійської Церкви в ЗСА. Поміж духовенством знаходимо дві скрайності в одних виразний брак зрозуміння науки Отців Церкви та східнього богословія, у других лише бездушне виконування обрядових приписів. Священики в більшості залишаються розгубленими. Поміж єпископами страх перед думкою стати невірними Римові поєднується з прив’язанням до свого обряду, серед якого вони виросли. Все це ставить їх у неясне становище, яке часто неслушно вважають за їхню незарадність. Реально дивлячись, наша ситуація досить нестійка, але, коли взяти до уваги теперішні загальні обставини в Церкві, де велика вага кладеться у цілому світі на льокальні національні конференції католицького єпископату, то чергових двадцять років могли б бути великою нагодою для розвитку нашої Церкви.
Серед католицьких спільнот поширився в останні часи т. зв. харизматичний рух. Рівнорядно з цим іде велике зацікавлення духовістю та богослов’ям Східніх Церков… Це прямо спрага за тим, що може дати східня духовість. І ось цей духовий напрямок, особиста, а рівночасно і спільна участь у вселюдних молитвах, основні підстави навчання Отців Церкви у богословії, все це Східня Церква може якраз передати цілому християнському світові.
А коли ми дійсно хочемо бути на послугах Католицької Церкви, то може треба б нам почати від того, ким ми на ділі є — зберігачами автентичної католицької традиції, і цим способом підтримувати, а не лише наслідувати інші її вияви.
