Щоденник «Свобода» приніс сумну вістку про смерть отця крилошанина Володимира Кармазина. Упокоївся він 4 січня ц.р. на 94-му році життя в лічниці Ст.Пітерсбург, Флоріда. Будучи на медичних студіях в Іннсбруці, Австрія, автор цих рядків мав змогу ближче особисто пізнати о. Володимира, бо саме в роках 1945-1950 о. Володимир виконував обов’язки духовного опікуна-священика для українців-католиків, а автор, як студент медицини, виконував функції непрофесійного і неконтрактованого дяка при парафії. Часто-густо в неділю по церковній відправі о. Володимир любив оповідати свої пережиті роки, які свідчили про його глибоку духовість, відданість священичому покликанню і любови до своєї Батьківщини-України.
Життя покійного не було рожами встелене. По закінченні гімназійних студій Тернопіль (Академічна гімназія у Львові) в молодому віці вступив до Січових Стрільців. Як підхорунжий брав участь у боях під Гологорами і Бердичевом. Хворував на тиф кілька разів. Не оминув його українцям відомий «чотирикутник смерти», ні інтервенування з польському таборі для українських полонених вояків. Покійний постійно твердив, що тільки за Божою ласкою і Божою поміччю він щасливо пережив ці воєнні страхіття. З великою вірою у Боже Провидіння і опіку над ним о. Володимир вирішив стати священиком і в 1920 році був прийнятий до Духовної Семінарії у Львові. По закінченні богословських студій одружився з панею Марією Цегельською, а в квітні 1925 року прийняв ієрейські свячення з рук єп. Боцяна. Вже як священик працював на парафіях у Стоянові, Глинній Наварїї, Старих Бродах, Павлові, Поморянах. У 1943 році попав у концентраційний табір на Янівській, звільнений рік пізніше. Як тисячі других, так о. Володимир за дозволом церковної влади з родиною покинув рідну землю. Виїхав до Австрії, спершу до Відня, опісля до Ст.Пельтен, а вкінці в 1945 році до Іннсбруку на сталу душпастирську працю. У 1950 році з родиною виїхав до США. Тутешня українська церковна влада прийняла його до єпархії, але з «вдячности за посаду» мусів звидіти Клівленд-Огайо, Північну Дакоту, Вілкес-Бері у Пенсильвенії, Мускалу-Гайс у Мічігені, Арнольд знов у Пенсильвенії — ну і вкінці у 1959 році удостоївся стати парохом у Бетлегемі, Пенсильвенія. У 1986 році о. Володимир пішов на емеритуру, переїхав до Ст.Пітерсбурґу, Флоріда, де проживала його замужня донька пані Віра Пестик. Тут покійний прожив останні роки свого трудолюбивого життя. Тут знайшов він спокій, любов та повне піклування. Його похорони були дійсно величаві, як у Ст. Пітерсбурґу, так і в Пармі-Огайо. Велике число священиків і сам Владика Роберт Москаль брали участь у похоронах о. Володимира. В цей спосіб явно маніфестували високий рівень його священичого служіння та його великої і глибокої любови до українського народу і батьківщини-України. Поховано його на українському католицькому цвинтарі св. Андрія у Пармі біля гробу його дружини Марії.
Відійшов від нас священик-слуга свого народу. Людина шляхетного характеру, згідливої здачі і широких знань. У ньому Українська Церква втратила доброго робітника-людину, що до останнього дня свого життя переживала всі прояви в українському організмі. Радів успіхами, болів, коли зневажено християнські і національні ідеали. Радів можливістю завершення українського патріярхату, болів, коли багато духовних і світських цього не розуміли чи не хотіли розуміти.
Ми певні, що нарід на рідних землях зберіг любов і вдячність до свого Духовного Батька. Буде тяжко сумувати, коли довідається про його смерть. Ми все були в листовному і телефонічному контакті з о. Володимиром.
На останні наші предсвяточні різдвяні вітання відповіді вже не було. І не могло бути. Отець Володимир лагодився у далеку дорогу…
Хай земля буде йому пухом, взірцевому священикові і українському патріотові.
Вічна йому пам’ять.
Д-р Зиновій Гіль
