Петро Григорович Григоренко не був членом Українського Патріярхального Товариства і не належав до Української Католицької Церкви, а був членом Української Православної Церкви св. Володимира на 82 вулиці в Нью-Йорку. Не дивлячись на його конфесійність, Петро Григорович був нашим братом по хресті й крові, був великою, з інтернаціональним ім’ям людиною і українським патріотом. Знаним він став не тоді, коли він ентузіястично будував комунізм, з завзяттям утверджував більшовицьку революцію з Леніним і Сталіним на чолі. Не тоді, коли зривав Божі церкви і навіть не тоді, коли став переможцем і героєм Червоної армії під час Другої світової війни. Але він став відомий світові тоді, коли став віруючою в Ісуса Христа Бога людиною — християнином, коли став в обороні правди, в обороні людських прав, коли мав відвагу поставитись проти тоталітарної системи, проти брехні й насильства. Він став відомий тоді, коли диявольська — більшовицька система його кинула на саме дно безправ’я — в тюрми, на заслання, в психушки. Він виступив проти тих, перед якими всі лякались, перед якими всі мовчали й принижувались і дальше дехто продовжує це робити. Петро Григорович прозрів духовно як людина, ставши вірним Христовим послідовником — християнином і прозрів національно, ставши дійсним і відданим українським патріотом. Слід підкреслити, що не було сили ні по той, ні по цей бік Залізної завіси, щоб могла його збити з ним добровільно і уповні свідомо вибраного шляху. Чи можна такої людини не згадати, чи таку людину, якою був Петро Григорович, який міг спокійно жити в добробуті й достатках, мати свою дачу, автомашину і жити, як всі більшовицькі вельможі, а він прийняв переслідування, тюрми й психушки й холодне і голодне еміграційне життя, можна забути? Звичайно, ні! Він же наш брат по хресті й крові.
Пригляньмось до його життєвого шляху, він стане нам більше зрозумілий та ближчий. Почнім з дня його смерти. В суботу, 21 лютого 1987 року, у шпиталі Бет-Ізраель у Нью-Йорку після довгої і важкої недуги закінчилось туземне життя Петра Григоровича. Він перенісся у Божі засвіти, щоб там стати перед престолом Всевишнього та відкрити свою книгу життя.
Петро Григоренко був колишнім генералом Червоної армії, головою закордонного представництва Української Гельсінкської Групи (ЗПУГГ), одним з перших визначних дисидентів і борцем за людські й християнські права людини у Радянському Союзі. Петро Григорович належав до особливо виняткових осіб нашого часу не тільки серед українців, але й у цілому вільному світі. Він же, як вже було сказано, неперевершений борець за правду, за що дорого платив своїм власним здоров’ям і життям.
Слід підкреслити, що його доля не була ласкавою до нього. У своїх виняткових спогадах він писав: «Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі й страхітливі, заглядав смерті в очі, був свідком руйнувань і пробудження; стрічався з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей…».
Яке звичайне, просте, а одночасно глибоке схоплення людини не-Гвинтика, не-автомата, не сліпого робота — глибоко думаючої людини, що зуміла прозріти і вирости понад буденне. Григоренко кілька речень після наведеної цитати робить твердження, як належить розуміти його «Спогади», ось його слова: «Навіщо ж ти писав?— має право запитати читач. Відповім питанням на питання: а навіщо люди сповідаються? Отже, й це є моя сповідь». Цікава думка, і це справді була його сповідь.
Покійний Петро Григорович щиро сповідався, признаючись до своїх гріхів публічно у книзі своїх «Спогадів» і також сповідався перед священиком. Він щиро і непримушено признався до всіх своїх гріхів і разом з покорою та витривалістю приймав та здійснював свою покуту. Всі ми добре знаємо, що покута його не була легкою, але він її терпеливо зносив. Це не була тільки, як звичайно, молитва…
З хвилиною, коли Петро Григорович відкрив для себе Ісуса Христа, що з любови до нас віддав своє життя, прийняв для себе шлях Його життя. Після того він вже ніколи не покидав Христа і ніколи більше не повертався на шлях диявола, яким перед тим прямував довгі роки. Знаючи хоч трохи історію Христової Церкви, можемо Петра Григоровича порівняти до Савла, який у свій час переслідував Христа, а згодом став Його апостолом Павлом, що поклав глибокі основи під Христову Церкву. Правда, Петро Григорович не був у дослівному сенсі Павлом, але був у певному переносному значенні.
Петро Григорович Григоренко народився у селянській родині 16 жовтня 1907 року в селі Борисівці Запорізької области. Хоч Григоренко у своїх «Спогадах» згадує, що не зазнав справжнього дитинства, то все ж таки в юнацтві познайомився в хаті своїх батьків з вченням катехизму. Але в часі бурі революції і на шляху його особистих дерзань до кар’єри Церква та її вчення стали для нього менше важними, а навіть, буде вірніше сказати, зайвим балястом та перешкодою. Він же ентузіястично з посвятою і відданістю посвятився будуванню утопійного комуністично-пролетарського суспільства.
Ще будучи в середній школі — гімназистом, уперше зустрівся з бандурою і уперше запізнався з «Кобзарем» Тараса Григоровича Шевченка і при цьому відкрив для себе, що він належить до тієї ж самої нації, що й великий Кобзар. Значить, що він, себто Петро Григорович, також українець. Цих, як Григоренко пише у «Спогадах», істин «не забував, хоч не завжди працював на користь своєї нації».
Петро Григоренко у вирі більшовицько-комуністичної революції став переконаним комуністом, забуваючи при тому, чи буде вірніше, коли скажу став байдужим до свого національного й християнського походження. І так волею чи неволею він із завзяттям утверджував комунізм. На тому шляху в 1934 році зірвав церкву-пам’ятник архітектури на Білорусі у Вітебську, згодом у Мінську і Смоленську. Це починало ставати його професією. Тоді, коли він зривав ці церкви, він не знав і не застановлявся над тим, що це були пам’яткові шедеври культури і місця, куди вірні приходили на спільні молитви. З часом Петро Григоренко відмовився від цієї «професії», а вирішив щось будувати, будувати мости, але не руйнувати. Здається, що Григоренко збудував два маленькі мости, але його внутрішні почування були куди кращими, як після руйнування Божих храмів.
Петро Григоренко закінчив воєнно-інженерний факультет Воєнно-технічної Академії у Ленінграді. І так він став професійним військовиком. В 1939 році Петра Григоренка вислано до Монголії, де він був прилучений до щойно створеної фронтової групи, що по суті була головним командуванням на Далекому Сході. Тут його застав вибух Другої світової війни. Його перекидають на протинімецький фронт на частину Балтійського відтинку де він керував дивізією піхоти. Двічі був поранений. Згодом його перекинено на південний фронт, у Карпати, де він був до закінчення переможної війни над німцями. За цей час Григоренко здобув собі добре ім’я кваліфікованої військової сили. Таким чином він став професором військової Академії ім. Фрунзе у Москві.
Виступ Петра Григоровича на партійній конференції Ленінського району міста Москви 7 вересня 1961 року був переломовим у його житті. Після його відважного й щирого виступу його позбавлено делегатського мандату. З того часу його життя попливло крутими дорогами, з великими труднощами і перепонами, іншим напрямом. Він почав змагатись за правду. В наслідок його промови йому довелось попрощатись з військовою Академією ім. Фрунзе. Звичайно, не легко приходилось Григоренкові зривати з пройденим. Треба було боротись не тільки із зовнішніми силами, які були не легкі, але також і з самим собою. Треба було знаходити силу волі, щоб себе переконати і утвердити, що він ступив на правильний шлях. Цей шлях комусь треба було почати. Але ж не забуваймо при цьому, що Петро Григоренко був сам проти цілої могутньої машини Радянського Союзу. На це треба було мати відвагу. Вдумаймось у цю ситуацію. Григоренко відмовився складати будь-які покаянні заяви і тим самим автоматично позбавився всього і просто опинився на вулиці!
Коли Григоренко сидів у Лефортовській тюрмі, все до нього доходив гомін дзвонів. В нього постало бажання після звільнення відвідати цю церкву. Згодом Григоренко таки здійснив своє бажання і відвідав цю церкву. Ось що він пише у своїх «Спогадах»: «… Таким щасливим, як цього дня, я ніколи не був. І якби потребувалося встановити дату мого навернення до Віри батьків своїх, то я сказав би, що це сталося в травні 1965 року під час урочистої архиєрейської служби у храмі . Петра і Павла в Лефортово».
«Після цієї Служби Божої я вперше, не тільки розумом, усією душею ставлю питання: «Навіщо комусь треба, щоб люди не могли пережити того блаженства, котре пережив я в ту Неділю? Навіщо потрібно витрачати величезні кошти, щоб позбавити людей духовного життя, вийняти Бога із їхньої душі? Навіщо треба, щоб люди перетворились на бездушні істоти, які живуть лише тілесними насолодами і не здатні до істинного духовного блаженства?».
«Кажучи про духовну насолоду, я маю на увазі, розуміється, тільки щиросердечну Віру, а не показне відбування обрядів…».
Це глибокі слова і роздумування завзятого і переконаного колишнього комуніста, що зривав Божі храми. І при цьому насувається думка, чи ми оцінюємо те, що ми тут, у вільному Заході, маємо, цю неоціненну благодать вільно практикувати свою християнську віру і духовно насолоджуватись під час торжественної Служби Божої?
Ми спокійно і без перебільшення можемо сказати, що Петро Григорович був апостолом Христової правди. В такому дусі, дусі християнської любови, став на захист татарського народу, себто кримських татар. Він став у їх обороні тоді, коли їх всі інші забули. За цю оборону Петро Григоренко дорого платив. Це йому коштувало ув’язнення і довготривалу психушку. У його змаганні він не мав багато послідовників, але найвірнішим другом була його дружина Зінаїда. Його дружина по національності росіянка, але вона поділяла його ідеї, вона була і є російською патріоткою, що є нормально, але вона також щиро шанувала національні почування — український патріотизм свого мужа Петра Григоровича. Немає сумніву, що Петро Григорович, який був одним з перших дисидентів і якого можна назвати батьком дисидентського руху в Радянському Союзі, а зокрема на терені Москви, без щирого зрозуміння і активної піддержки дружини Зінаїди не міг би був мати цих досягнень, які він собі здобув.
Покійного Петра Григоровича похоронено за звичаєм українського обряду. Панахида за спокій душі Покійного Григоренка була відправлена 27 лютого 1987 р. у похоронному заведенні Петра Яреми в Нью-Йорку при участі митрофорного протоієрея о. Володимира Базилевського, митрофорного о. Сергія Кіндзерявого-Пастухова, о. протопресвітера Івана Ткачука від Української Православної Церкви і о. Петра Огірка, пароха Озон Парку з Української Католицької Церкви. Також був присутній російський священик о. Петро. Від священиків покійного прощав о. Сергій Кіндзерявий-Пастухів. Покійного прощали Осип Голинський від українських комбатантів і Роман Купчинський від «Прологу» і журнала «Сучасність». Під час Панахиди біля домовини була стійка з прапорами українських комбатантів.
В суботу, 28 лютого, в українській православній церкві св. Володимира при 82 вулиці була відправлена заупокійна Служба, яку довершили о. Володимир Базилевський, о. Сергій Кіндзерявий-Пастухів, о. Іван Ткачук та інші отці. В церкві було багато й інших національностей, росіян, євреїв і татар. По-англійському в церкві промовляв о. Сергій Пастухів, а по-українському тепло і щиро прощав свого парафіянина о. Володимир Базилевський.
Покійного похоронено на українському цвинтарі у Бавнд-Бруку. Похоронні обряди довершив Блаженніший Владика Мстислав у сослуженні багатьох священиків. На могилі покійного генерала Григоренка прощали: Літвінов, Надія Світлична і представник татар. Окремо прощав покійного Блаженніший Владика Мстислав. На закінчення грала військова труба, комбатанти віддавали сальву з крісів і синові покійного Петра Григоровича — Андрієві передано український прапор, що вкривав домовину його батька. Зінаїда Григоренко і Надія Світлична поклали на труну землю з України, а татари також поклали свою землю.
Після закінчення похоронних обрядів відбулись поминки, під час яких покійного прощали: Христина Ісаїв — від СКВУ, Михайло Воскобійник — від УРДП і «Українських вістей», Осип Зінкевич — від «Смолоскипа», Роман Ільницький — від середовища УГВР, Іван Олексин — від Братського Союзу, Божена Ольшанівська — від Оборони Прав Людини, генерал В. Ґлазков — від козаків, Т. Сендзік — від УДР, Микола Шпитко — від УНДС, також промовляли п. Поліщук та інші. Син Андрій Григоренко дякував від себе і родини та перечитав листи й телеграми, які наспіли з приводу смерти Петра Григоровича. Дружина Зінаїда Михайлівна склала щиру подяку всім тим, що прийшли віддати останній поклін її дорогому мужеві та поруч з тим висловила кілька думок.
Покійний Петро Григорович залишив у глибокому смутку дорогу і вірну свою дружину Зінаїду Михайлівну, синів Олега й Андрія тут, в США, і трьох синів — Анатолія, Георгія і Віктора — у Радянському Союзі, Українське Закордонне Представництво Гельсінської Групи і активний дисидентський рух.
Дружині покійного Петра Григоровича Зінаїді Михайлівні й синам висловлюємо глибоке співчуття. Хай гостинна американська земля буде легкою покійному Петрові, а пам’ять про нього хай іде з роду в рід.
Микола Галів
