Після довгої і важкої недуги, 24 лютого 1989 р. в Йонкерсі, на сімдесят сьомому році життя відійшла у Божі засвіти Дарія Гнатківська-Лебедь. Покійна Дарія належала до визначних, виняткових жінок в українському визвольному русі, яка заслуговує хоч на посмертну згадку, бо за життя її не віддано належного. Справді, її життя — це прекрасна тема для істориків і письменників для написання української саги. Похоронні обряди у понеділок, 27 лютого 1989 р. довершив у похоронному заведенні Чірко в Йонкерсі о. Маріо у присутності багатьох друзів, товаришів, родини, близьких і знайомих покійної, які приїхали з різних віддалених міст від Йонкерсу, щоб попрощати покійну у вічну дорогу. Тут з прощальним словом виступили д-р Мирослав Прокоп від Середовища УГВР, пані Кравців від колишніх її товаришок з юних років. Від Політичної Ради ОУН в імені Дарії Лебедь прочитала слово Ніна Самокіш, інж. Богдан Качор — від політичних в’язнів, Михайло Бохно — від вояків УПА, Петро Содоль — від «Прологу», Надія Світлична, співучасник Варшавського процесу — мґр Ярослав Рак та інж. Богдан Рогожа.
У вівторок, 28 лютого 1989 p., в церкві св. Михаїла в Йонкерсі відбулась заупокійна Служба Божа, яку відправив о. Маріо у сослуженні о. мітрата Володимира Андрушкова та о. мітрата Степана Гриньоха, який в церкві виголосив вдумливе й зворушливе слово про покійну Дарію. Покійну Дарію похоронено на цвинтарі у Бавнд-Бруку, Н.-Дж. Над могилою слово сказав Микола Галів. Під час поминок покійну згадали: д-р Роман Борковський, Євген Стахів, Ярослав Гайвас і Ніна Ільницька. Муж покійної Микола Лебедь подякував усім присутнім за участь у похоронах і за теплі вислови співчуття.
Мужеві покійної Дарії, Миколі Лебедеві, дочці Зоряні та внукам висловлюємо глибоке співчуття.
Нижче друкуємо виголошене слово д-ра Мирослава Прокопа, у якому змістово добре схоплена сильветка покійної Дарії Лебедь.
* * *
Прощальне слово д-ра Мирослава Прокопа над домовиною Дарії Лебедь
Страшенно важко промовляти над домовиною людини, яка від своєї ранньої молодости і впродовж всього свого життя символізувала ідеї, віру, прагнення і дії того покоління, яке, вийшовши на сцену українського публічного життя в другому і третьому десятилітті нашого століття, визнало своєю основною метою перемогу в боротьбі за свободу свого народу. Так і говорилося в символі віри ОУН: «Здобудеш українську державу». Це було дуже зобов’язуюче приречення.
Ті молоді люди виростали на традиції української революції 1917 і наступних років, вони важко переживали трагедію свого народу і в своїй глибокій вірі, в своєму фанатизмі були готові змагатися з могутніми ворогами — і у цій боротьбі жертвували своїм життям.
Це власне було те гаряче, шляхетне полум’я молодечих душ, яке спрямувало також двадцятилітню Дарію Гнатківську в ряди Організації Українських Націоналістів, а присуд польського суду на 15 років ув’язнення став тільки початком її сповненого тривалих небезпек і важких переживань життя.
В польській в’язниці Дарія одружується з Миколою Лебедем, засудженим у тому самому процесі у Варшаві на досмертну тюрму. Які перспективи розкривалися перед таким молодим подружжям?
У 1941 році міняються окупанти України, і Дарія знову у в’язниці, в німецькій в’язниці у Львові. Звільнившись, вона родить дівчинку Зоряну.
А далі йдуть два роки підпільного життя в умовах німецької окупації України. Це — дві підпільниці: молода мати і підпільне немовля. Вони раз-у-раз міняють квартири перед ворожим оком Гестапо, бо ж їхній чоловік і батько очолює ОУН, організує протинімецьку боротьбу народу: за ним розіслані німецькі гончі листи. Скільки тривожних днів і ночей мусіла тоді провести та молода жінка в турботі за долю чоловіка й дитини!
В січні 1944 року Дарія — чи як її називають — Одарка або Ода — потрапляє в німецькі руки. Цим разом з півторарічною донею, з мамою, тетою, дядьком і кузиною. У спогаді, який Покійна дала «Сучасності» і що друкується в березневому числі, вона згадує:
«Ми почули грюкіт у входову браму і крики. Поліція. Вони виважили двері і вдерлися до помешкання… Гестапівським звичаєм почали бити куди попало… Розлючені, що не знайшли Миколу, почали плюндрувати помешкання… Вуйка Степана, Ваю та мене забрали до тюрми на вулиці Лонцького, а самі залишилися з мамою, тіткою і Зоєю чекати на Миколу… Коли нас вивели на подвір’я, тоді загнали до авта величини тутешнього «вена». Там було вже кілька гестапівців з унтерштурмфюрером Вурмом, який кричав, що нарешті це прокляте протинімецьке насіння буде знищене. Ми були певні, що везуть нас на розстріл… Щойно як машина затрималася, ми побачили, що привезли нас на львівський головний двірець. Отже не на розстріл, а кудись відвозять…».
В німецькому концтаборі в Равенсбрюк Ода перебула до кінця війни, а у 1949 р. емігрувала з ріднею до Америки. Прийшов довгий період начебто спокійного життя в умовах демократичного Заходу. Але не зовсім.
Микола Лебедь далі залишався ворогом володарів імперії, а їх руки, як відомо, довгі, ходи єхидні й підступні. Почались наклепницькі кампанії. Людину, яка організовувала протинацистську боротьбу, — плямували німецьким коляборантом, воєнним злочинцем, а серед демократичних суспільств знайшлася бульварна преса і наївні чи продажні елементи, що поширювали такі брехні. Зокрема в останніх роках бувало, що зграї наклепників облягали хату Лебедів. Були погрози, провокації, нічні телефонні дзвінки.
Як вони це переживали? Як переживала це Ода? Мабуть, важче, ніж у протинімецькому підпіллі під час облоги Ґестапо. Це виснажувало нерви, підривало фізичні сили. До того прийшла довготривала недуга і боротьба з нею.
Ода мужньо приймала хмарні дні свого життя. Вона жила своєю ріднею, чоловіком, гордилася ним, раділа щастям своєї доні, своїми внуками. Як в періодах радости, так і смутку, вона зберігала живий зв’язок з дійсністю, пильно слідкувала за подіями в Україні, за новими виявами боротьби народу, боліла його невдачами. Як в ранній молодості, вона хотіла бачити свій народ сильним, невгнутім, переможним. Її хвилювали наші слабості — там і тут, в діяспорі.
Покійна була справжньою українською патріоткою, вона вірила в остаточну перемогу, а її товариськість, скромність, погідна вдача, шляхетність, твердий характер і особиста культура з’єднували їй широке коло шанувальників і приятелів.
Зоя оповідала мені, що в хвилині, коли її мама віддавала останній віддих, вона легко усміхнулася. Можливо, що це був вияв її радости, бо кінчалися її болі, і тому, що її рідні були тоді біля неї. А, може, в тій хвилині Всевишній розкрив перед її душею обрії небесних хоромів, на які вона заслужила. А, може, це також була її візія майбутнього щастя свого народу, чого вона прагнула від зарання своєї молодости.
Хай тривало зберігається в українській спільноті пам’ять про Дарію Гнатківську-Лебедь!
* * *
Прощальне слово о. мітрата Степана Гриньоха над домовиною Дарії Лебедь
«А тобі самій меч прошиє душу…» (Луки 2, 35)
Цими євангельськими словами Праведний Симеон передбачав біль-терпіння Божої Матері. І ці пророчі слова приходять нам на гадку сьогодні, коли ми тут, об’єднані в молитві до Господа і в любові до нашої дорогої, незабутньої Дарії — Жінки-Матері, прощаємо її на вічний спочинок.
Меч — це символ болю-терпіння, яке ранить, але не вбиває, ранить, але родить і плекає віру, любов і надію; надію, що правда-істина і справедливість таки переможуть.
Цей меч болю бачимо в житті Дарії. Вона — дочка з давнього священичого українського роду. З цього дому вона винесла цінні дари душі: віру і любов до свого народу. Вона — дитина цієї молодої української генерації, на очах якої на короткий час здійснилася велика мрія: українська держава. А коли під ударом чужих сил українська земля стала «на четверо розкопана-розрита могила», то молодь цієї української землі з мечем болю у своїх серцях, з незломною вірою стала на боротьбу, щоб з могили встало те, що її батьки не довершили.
Історія народів записала імена жінок-героїнь, які своїми величними вчинками стали символом в обороні прав бідних і поневолених. Покійна Дарія належала до іншого роду жінок, її сила в нутрі її душі. Її життя — це невидима фільмова стрічка, а на цій стрічці бачимо, як вона ув’язнена і суджена. Вона — це українська дівчина, що її церковне вінчання відбулось не при весільній музиці, а в тюремній келії. Вінчана із засудженим на смерть (згодом замінену на досмертну тюрму) також вірного сина української землі.
За дозволом кардинала Гльонда український священик вінчав їх у тюрмі, а свідками були тюремні мури й чужі тюремні сторожі. П’ять хвилин по вінчанні забрали її мужа на досмертне ув’язнення, а її, Дарію, — на 15 років тюрми.
Треба було мати незрушиму, по-людському незрозумілу віру, щоб рішитися на такий крок — віру, що прийде день воскресення, що ворог «не скує душі живої і слова живого, воно знову оживає…».
І ця віра стає дійсністю: тюремні мури розвалюються і досмертний в’язень і його заслужена дружина Дарія виходять на волю.
Та ця воля триває коротко, бо Україна наново у воєнному. вогні: «двоюрідні брати» Гітлер і Сталін зударяються у війні. За що? За «розкопану-розриту» українську землю.
Дарія з мечем у серці знову сама, бо чоловік її очолює нову боротьбу проти двох нелюдських, диявольських систем: нацизму і комунізму. Ці обидві системи присуджують його також на смерть — розсилають за ним гончі листи і своїх агентів.
Дарія знову з мечем у серці ділить долю свого чоловіка під чужими прізвищами. Живе у підпіллі і приводить на світ дитину. З мечем у серці стає жінкою-матір’ю.
Та в половині січня 1944 року новий удар, новий меч у серці жінки-матері: ворогові вдається викрити жінку-матір. її беруть до в’язниці, а з нею її 15-місячну дитину — дівчинку Зою. З ними ще беруть бабцю Зої, сестру бабці з її чоловіком і їхню доню. Тих п’ятеро в’язнів запроторюють до концентраційного табору в Німеччині. Знову меч болю в душі жінки-матері: знущання — боротьба матері Дарії за урятування життя своєї дитини, тієї дитини, що виявилася наймолодшим в’язнем гітлерівського концентраційного табору.
З незломною вірою витримує жінка-мати цей тягар у своєму житті. Паде гітлерівська імперія, але тернистий шлях жінки-матері не кінчається. З чоловіком, мамою і дитиною опиняється у Римі. Живуть під чужими прізвищами, бо сталінські посіпаки розшукують за ними, щоб їх знищити.
Покійний архиєпископ Іван Бучко знає таємниці цієї родини і як добрий пастир несе їм допомогу. У 1949 році вони виїздять до Америки. І тут несуть вони долю родини скитальців. Надшарпане здоров’я Дарії погіршується ще новим психічним потрясенням, і то вже на вільній землі Вашінґтона! На цій землі знаходили притулок всі переслідувані й спрагнені правди, а тимчасом доводиться Покійній переживати — кажучи образово — «іранський синдром». Могутня Америка, найбільша потуга, країна свободи, оплутана обманом цього світу, не змогла охоронити її перед жахітливим терором розпутаних сил темряви. З пробитим мечем серцем переносить вона це нове, нечуване страхіття.
Дорогі! Коли згадую про це все, говорю не лише від себе, але й від мого брата, Отця Івана, який був свідком і супутником у цій трагедії людського життя.
І так, фізично і психічно вичерпаний організм жінки-матері-страдниці догоряв, і так наступив земний кінець. Священик-душпастир, що відвідував її кожного тижня, заосмотрив її Найсвятішими Тайнами перед смертю і на очах рідні: чоловіка, доні і внуків; бачучи їх, вона з радісною усмішкою на устах переставилася з цього життя у вічне і з вірою у Воскресення заснула віруюча українська жінка-мати-страдниця.
Хай Господь, що є Воскресінням і Життям, прийме її у Свої Небесні Хороми, «деже ність болі ні печалі», а наші серця хай сповнить любов’ю, щоб пам’ять про неї не згасла, а була все вічно. Амінь.
