Небуденна постать Митрополита Шептицького закарбувалась у нашій історії до тієї міри, що його життя і діяльність не перестануть бути предметом досліджень як довго житиме український нарід. Вже тепер ми маємо об’ємисту літературу про нього, знаємо про його працю для об’єднання Церков та про його великі заслуги для нашого народу у дослівно всіх ділянках його життя. Зате ми багато менше знаємо про зміст його численних писань, кількох наукових праць, пастирських листів, кореспонденції тощо. Нарешті, привикши до звеличування овочів його праці, ми замало й тільки у загальниках згадуємо про труднощі, що їх він мусів поборювати у своїх намаганнях «статись усім для усіх, щоб усіх до Христа позискати» (св. Павло, І Кор. 9, 22). Цих труднощів не бракувало з боку повіреної йому пастви, а ще більше з боку наших чужинецьких недругів, у першу чергу поляків і росіян. Метою цієї статті є дати короткий огляд становища, що його займали поляки до Митрополита Шептицького.[1]
Коли Андрей Шептицький вступав на єпископський престіл у Станиславові, а пізніше на митрополичий у Львові, український нарід хоч і мав уже за собою кілька десятків років зросту національної свідомости, все ще не позбувся познак довговікового пониження і потоптання. Особливо недобрими були відносини у релігійно-церковній ділянці, успадковані від двох попередників Митрополита Шептицького. Українське суспільство Галичини не довіряло митрополитові Сильвестрові Сембратовичеві за його спілкування з поляками, а митрополит Юліян Куїловський, колишній член польської народової Гвардії 1848 p., польський повстанець 1863 р. та людина, просякнута польським духом, також не втішався симпатіями українців, зокрема народовецького табору.
Великою перешкодою до відродження української національної свідомости було москвофільство, скріплене насильною ліквідацією унії на Холмщині 1875 p., як також обоятне наставлення до церковних справ великої частини інтелігенції, яка своїм вільнодумством впливала негативно на селянські маси.
Серед таких обставин не можна дивуватися, що чимало українців ставилось з недовір’ям до митрополита Андрея і підозрівало, що він, як нащадок спольщеної родини, сприятиме польським впливам на українські справи. Очевидно, польські політичні кола сподівались, що Митрополит послужить у такий чи інший спосіб їхній «народовій справі», значить, причиниться своїм впливом до зупинення національного розвитку галицьких українців.
На вияснення підозрінь частини українського суспільства й неоправданих надій поляків не прийшлося довго чекати, бо серед трагічних подій перших років біжучого століття Митрополит дав виразний доказ того, як у дійсності він розуміє взяте на себе завданя «трудитися і давати провід духовенству, де тільки буде ходити о добро й культурні та економічні справи нашого народу».[2]
Першим таким доказом було становище Митрополита Шептицького під час сецесії українських студентів із Львівського університету, пов’язаної із старанням українців створити самостійний український університет. Ще 13 липня 1899 р. на зборах студентів винесено рішення у цьому напрямі, і відтоді наші посли до Віденського парляменту і Львівського сойму підносили цю справу, але поляки і австрійський уряд на це не годилися. Одинокою їхньою концесією було створення 1894 р. катедри історії, що її одержав Михайло Грушевський. На других зборах студентів 1901 р. знову рішено домагатися створення спершу катедр права, медицини й філософії, а потім цілого університету, при чому університетські формулярі мали бути друковані двома мовами.
Коли ж декан Фіялек заборонив українським студентам теології виповняти реєстраційні листки українською мовою, наші студенти почали сецесію і вписувалися на університети у Відні, Празі й Кракові.
Тоді Митрополит Шептицький став на стороні студентів, дозволив теологам взяти участь у сецесії після замкнення духовної семінарії, а всім тим, хто студіював на чужих університетах, давав значну грошеву допомогу. Духовну семінарію відкрито знов після того, як австрійське міністерство освіти видало 29 березня 1902 р. декрет, який гарантував уживання української мови з адміністрацією університету. Рік пізніше українські студенти протестували проти обрання професора Фіялека ректором. Тоді польські студенти, щоб рятувати «польський характер» університету, поставили при входових дверях озброєну сторожу, яка не допускала українців на виклади, і тільки завдяки інтервенції Митрополита Шептицького цю сторожу усунено. Помітною подією був рільничий страйк 1902 p., спрямований проти великих земельних посілостей з вимогою підвишки платень та усунення конечности еміграції наших людей до Німеччини. Спроби поляків рятувати своїх поміщиків спроваджуванням мазурів на місце українських робітників не мали успіху. Митрополит Шептицький сприяв страйкові й висилав священиків до Німеччини для духової опіки над українськими робітниками. Зрозуміло, що становище Митрополита в справі університету й під час рільничого страйку денервувало поляків, і тому редагована жидом Калішером віденська газета «Вестестліхе Корреспонденц» помістила в жовтні-листопаді 1903 р. польський пашквіль проти Митрополита, підкреслюючи, що його поведінка в Галицькому соймі викликала «загальне обурення», бо він зрадив польський нарід, і через те в Римі пороблено заходи, щоб його усунути з митрополичого престола.[3]
Цікаву реакцію викликав виданий Митрополитом Шептицьким 25 серпня 1904 р. пастирський лист «До поляків греко-католиків», в якому він говорив про національний патріотизм, перестерігав перед національною ненавистю та засуджував усякі національні кривди як велике зло. Галицькі польські верховоди виготовили тоді в імені вигаданого Комітету поляків грецького обряду відповідь, звернену до «мільйонів поляків грецького обряду». Там сказано, що ці «поляки» скликали до Гусятина комітет, який виніс резолюції з вимогами до Митрополита усунути деякі схизматицькі впливи, як от відправлювання Богослуження в шапках, уживання московських книг, ношення деякими священиками борід і слухання сповідей жінок на кріслі. Домагалися ці «поляки» також негайного впровадження приватних проповідей, маївок і суплікацій польською мовою, а всі свята вони хотіли обходити за новим календарем. Дальшою їхньою вимогою було повернення їм перемінених із костьолів церков та призначення для них суфрагана-поляка. Нарешті вони просили двох чільних польських політиків об’їхати, за згодою Митрополита Шептицького, Східню Галичину, щоб закликати до народньої солідарности решту «братів» та висловлювали жаль, що «з боку поляків латинського обряду, на голос крови Фредрів, вони зазнали дотепер так мало піддержки й зацікавлення своєю і нашою справою».[4] Цей непідписаний лист «комітету» поляків грецького обряду виявився звичайною фальшивкою.
В 1906 р. українці зробили першу спробу осягнути виборчу реформу для Галичини, де поляки контролювали кожну урядову позицію. З-поміж них цю справу комплікував особливо архиєпископ Йосиф Більчевський. Він робив це із «нехоті до українського єпископату», «плекав у своїй душі глибоку ненависть до руської церковної, хоч з’єдиненої, ієрархії і під цим оглядом був незмінним переємником нехоті давніх польських єпископів, які в часі Річипосполитої не хотіли допустити руських владик до сенату».[5] Нехіть Більчевського походила також із того, що два попередники Митрополита Шептицького були кардиналами, а ні один римо-католицький архиєпископ. Він був здецидовано противний Митрополитові Шептицькому, залицявся до старорусинів, а виборчій реформі противився тільки тому, що її піддержували українські єпископи. Одночасно Митрополит Шептицький твердив, що з католицької точки зору не можна мати ніякого застереження до принципів, включених у проект виборчої реформи, і думав, що коли з іншої сторони постають у цьому напрямі сумніви, то вони мусять бути політичного чи соціяльного характеру.[6]
(Далі буде)
[1] На цю тему появилась уже стаття Андржея Зємби: «Sheptytskyj in Polish Public Opinion» by Paul Robert Magocsi, ed. Morality and Reality; the Life and Times of Andrei Sheptytskyj. (Edmonton, Alta, 1989), pp. 377-406.
[2] Ці слова Митрополит сказав під час своєї інтронізації у Львові 17 січня 1901 р.
[3] Діло, 6 листопада 1903 p., стор. 2
[4] Діло, 8 жовтня 1905 p., стор. З
[5] Jozef Buszko. Sejmowa reforma wyborcza w Galicji, 1905-1914. (Warszawa, 1956), p. 247.
[6] Там же, стор. 250
