Під такою назвою з’явилась цінна збірна праця. Поява цієї книжки цікава тим фактом, що у ній є шукання розв’язки наболілих сусідських проблем.
Існує в Перемишлі вже майже 100 років «Польське Історичне Товариство». Його дослідчі та аналітичні праці ввесь час мали характер обгрунтування польського стану посідання на тій прикордонній землі. Тільки тепер, коли Польща почала позбуватись комуністичної опіки, деякі діячі того Товариства звернули увагу на потребу шукати в історії елементів, які могли б сприяти розвитку добросусідських відносин. Речником того напрямку є Станіслав Стемпєнь, який старається не лише об’єктивно насвітлювати наші взаємини, але й поширювати серед поляків зацікавлення тією проблематикою. Він теж зредагував згаданий вище збірник наукових праць про наші взаємини на прикордонні.
Праця у підзаголовку має ще означеня, як том перший праць Південно-Східнього Наукового Інституту в Перемишлі. А у підзаголовку — «Студії з розвою християнства на етнічному прикордонні». Збірник видано у 1990 p., тираж 1600 примірників. Книга складається з двох засадничих тематичних відділів:
Хрещення Руси та його вагомість для українського народу.
Християнство на польсько-українському прикордонні.
У зміст першої частини ввійшли статті:
С. Заброварний — Історичне значеня хрещення Київської Руси.
М. Лесів — Церковно-слов’янська мова та розвиток української літературної мови.
Ф. Росца — Вклад праці митрополита Петра Могили у релігійну культуру Київської Руси.
Ян Ярцо — Почитання Матері Божої на Русі.
С. Козак — Спадкоємці Кирила та Методія.
Не можу дати наукової оцінки згаданих праць. Хочу лише звернути увагу, що постійне вживання «Київська Русь» в сенсі з пов’язанням з сучасною Україною є радше новиною в польській науковій оцінці. Хоча у декого (Я. Ярцо) все ще пробивається великоруський елемент в тому сенсі, що він надає перевагу дослідам над культом Божої Матері у Московщині або змішує в одно. Але дуже цікаво у нього виходить розгляд в цитатах українського фолкльору та літератури на теми почитання Матері Божої.
Знову Фелікс Росца із Варшави свою працю про Петра Могилу спирає головно на румунських джерелах.
У другій тематичній частині збірника маємо такі праці:
А.Коперскі — Археологічні джерела з початків християнства в Перемишлі.
А. С. Фенчак — Віроісповідня ситуація в Перемишлі за часів Владислава Ягелли. Вибрані проблеми.
З. Будзинські — Парафіяльна сітка православної перемишльської єпархії на переломі ХУ-ХVІ століть.
Е. Півовар — Перший унійний синод Перемишльської єпархії 1693 р.
А. С. Фенчак — Історія польських спроб унормувати відносини між католицькими церквами.
Артикули архиєпископа Яна Скарбка зі Львова з 1714 р.
Я. К. Шептицкі — Коли в рідні рішалась доля сина (Мова про Романа-Андрія Шептицького, пізнішого митрополита у світлі родинних документів).
Я. Мокляк — Політичні аспекти релігійного життя українців Галичини (Експансія російського православія).
С. Стемпєнь — Релігійне життя українського суспільства в Другій Речі Посполитій.
М. Яблонскі — Греко-католицька єпархія в роках 1918-1939.
о. Т. Майкович — Українська Церква в Польщі Людовій.
Я. Мусял — Правний стан та фактична ситуація українських церков на терені перемишльської єпархії 1945-1985 pp.
А. Ходкевіч — Культ Кирила та Методія на польських землях.
о. Є. Бартмінскі — Красічинські коляди як явище культури польсько-українського прикордоння.
До того маємо ще обширне вступне слово пера С. Стемпєня на 30 сторінок: «Польща-Україна, 1000 років сусідства».
Із самого переліку поміщених у другому розділі праць бачимо, що тут охоплено фрагментарично різні часи. Від археологічних розкопок, через аналізу всяких історичних починів у середньовіччі аж до найновіших часів. Дуже цікава стаття Фенчака, в якій знаходимо насвітлення знищення нашої княжої катедри на Замку на підставі як польських, так і наших дослідників.
Цікавий розгляд проблем, порушених на першому синоді Греко-католицької Церкви в Перемишлі. Факти мало відомі, сперті на українських джерелах.
Про родинні документи митрополита А. Шептицького, зокрема для поляків, мало відомі. Можна не погоджуватись з деякими твердженнями Я. Мокляка відносно розвитку політичної думки серед нашого священства. Але ця тема для знавців тої справи. Натомість дуже важливі своїми даними є всі три праці про стан нашої Церкви в роки 1918-1939, 1945- 1985. Насвітлені з двох сторін. Вражає, що коли український автор пише дуже обережно, представляючи лише самі факти, то польський автор старається довести, що вина за переслідування та винищування спадає виключно на комуністичний уряд, а зате польське духовенство як могло, так допомагало, що, очевидно, не збігається з фактами. Але і ця стаття є Еартісним вкладом, бо там зацитовані всякі державні та церковні акти та листи, які насвітлюють стан переслідувань, а вже читач сам зробить висновки.
До цікавих спроб належить праця Є. Бартмінського про спільні елементи в колядах українських та польських у Красі чині,як виплив взаємного розвитку обох культур.
Знову ж стаття С. Стемпєня про релігійне життя українців в Другій Речі Посполитій — це обширна студія, в якій автор старається об’єктивно насвітлити розвиток та стан українського суспільства. Може, спроба вказати на позитивні спроби прив’язати українців до польської державности трохи невдалі й переборщені. Бо фактично по українській стороні не було якогось середовища, яке одобрювало б польські заборчі пляни по відношенні до українців. Навіть фаворизована «шляхта загродова» не становила якоїсь помітної позиції у цій акції прив’язання українців до Польщі, бо вона у своєму зародку носила знам’я повної асиміляції на довшу мету.
Редакторові збірника та його духовному батькові С. Стемпєньові можна багато дечого закинути у його обширних і вичерпних статтях, але не можна відмовити доброї волі — шукати зближення через взаємне пізнавання. Цю мету він осягнув. Вахляр авторів — 5 українців та 12 поляків, більшість з яких — це поважні наукові сили, вказує на розмах, з яким редактор підступив до мозольної й невдячної на близьку мету праці. А примітка, що це перший том з тої серії, вказує, що праця буде продовжуватись. Варто б, однак, запросити до співпраці ширше коло українських дослідників та знавців поодиноких дисциплін. Бо вийде знову так, що про нас будуть писати чужинці, а ми будемо відмовчуватись або нарікати.
