Починаючи з XIV століття, наш народ після страшної монгольської навали зазнав не меншої біди від наїзду католиків-поляків. Вони, починаючи від смерті останнього з династії Ростиславичів Юрія ІІ-го, вважали Галичину своєю спадщиною, тому що князі були одружувані як не з польками, то з угорками-мадярками. Одні й другі були католичками, а войовниче католицьке духовенство, як саранча, тут же налітало за військовими на наші землі. Сьогодні любимо хвалитися тим, що наші князі, а за ними народ, були толерантними до іновірців, а та толеранція до сьогодні вилазить нам боком, як каже народ. Та треба нам завжди пам’ятати приказку: «Чуже шануй — своє люби». Натурально, й борони.
Коли помер останній польський король з роду П’ястовичів (П’ястів), тоді польські дипломати порішили, що Галичина може дістатися їм у спадок за допомогою угорського королівського роду, який деякий час володів Галичем. Прийняли за королеву угорську королівну Ядвигу (Гедвигу), одружили її з православним литвином князем Ягайлом (Ягеллом). Він скоро став латинником, а свою прихильність до латинства вперше показав починаючи від перемишльського собору святого Івана Хрестителя, збудованого князем Володарем у 1117 році на княжому замку-дитинці. Віддав його польському біскупові Янові Длугошеві, який, знайшовши в собі княжий перемишльський літопис, забрав його і став великим польським істориком (досі він переписував польсько-чеські легенди, в яких не було історії, ні правди, а саме самохвальство).
Зрадники бувають завжди більш небезпечні, ніж відкриті вороги. Перейшовши у Польщу православним, Ягайло почав костьоли своєї нової держави прикрашувати православними церковними розписами (Лисець. Вислиця, Сєрадз, Краків, Сандомир, Люблин та ін.). Полякам це піддало думку про підчинення русинів католицизмові. Ягайло, повіривши тим, котрі його перехрестили в нову віру, став їм віддавати інші православні храми.
Правда, треба сказати, що вже князь Лев Данилович віддав угорським домініканцям у Львові княжу придворну церкву святого Івана Хрестителя, а в Перемишлі німцям, яким надав «Магдебурзьке право», — міську церкву-ротонду святого Миколая, а поляки самочинно зайняли дерев’яну, хрестового плану церкву св. ап. Петра і Павла. Так, замість з королівнами отримувати в посаг (віно) якісь землі чи коштовності, — наші князі брали чужих жінок і віддавали їхнім родинам свої землі та дорогоцінності, як, наприклад, ікону, намальовану енкаустикою в VI столітті, яку, «уже з костьолу» забрав угорський адміністратор Польщі Владислав Опольський зі Львова, завіз у Ченстохову, там її знищив, обдираючи набиті на ікону дорогоцінності, а угорський «богомаз» (як кажуть люди), зішкріб давній іконопис та намалював «чорну Мадонну», якою хваляться поляки.
В Перемишлі стали розбирати Собор св. Івана та Миколаївську церкву, із їх тесаного каміння, обмитого в ріці Сян від «схизми», на місці Миколаївської церкви почали будувати свій кафедральний собор, який стоїть досьогодні.
У Львові польські духовні особи, навіть святі (як Якуб Стрепа) зайняли церкву Воздвиженську (де сьогодні економічний факультет університету), служили спочатку в церкві, а пізніше на її місці збудували готичний костьол францішканів. На площі, де пам’ятник Підкові та єзуїтський костьол, — розібрали Троїцьку церкву, беручись будувати кафедральний собор. Костьолу Святої Тройці не збудували, бо помер король Казимир, а під кафедральний костьол зайняли Успенську церкву, яка стояла там, де сьогодні польський собор, катедра. Коли Ягайло приїздив до Львова, то мусив до костьолу проходити між православними гробами, а на костьолі були «грецькі надписи». Покровську церкву зайняли домінікани, і збудували там готичний костьол та «кляштор», на місці якого стоїть новіший костьол досьогодні. Так зайняли все Галицьке передмістя і збудували свій «польський Львів», у якому русинам відвели тільки коротку Руську вулицю. Тепер свояться до Львова й усієї Галичини як до своїх земель, а наші «українські католики» раді б усе їм віддати, а православних кудись прогнати.
У XV столітті, коли ксьондзи побачили, що міста й землі зайняті, а народ не піддається, придумали хитру справу, — унію, через яку спочатку приманили шляхту, а та відділилася від «хлопів» і перейшла у латинство. Народ не піддавався. Особливо твердо стояв при православній вірі в Галичині.
Скоріше, але також під натиском, прийнялася унія в Білорусі. Там «прославили себе» нехристиянськими вчинками, маючи приклади інквізиції, поляк Анджей Боболя та русин Йосафат Кунцевич. яким збудовано у Варшаві костьоли як польським святим.
Не знаю, де поділися очі, вуха та мізки нашіх «греків», що вони не можуть розпізнати, де для України добро, а де зло. Поляки виразно показали, що Боболя й Кунцевич робили добро для Польщі.
Православні галичани виразно добачили, що Російська Православна Церква в Україні робить на зло українському народові й відкинулися від РПЦ, хоч вона й називає себе УПЦ.
Наші єпископи XVI століття не думали про Церкву й народ. Вони злакомилися на обіцянку, що будуть автоматично зрівняні з сенаторами й будуть засідати в Сенаті нарівні з поляками. А що буде з народом — не думали.
Чи ці єпископи стали сенаторами? — Ні, не стали, а стали зрадниками віри й народу.
Ми тільки тепер, завдяки німецькому історикові Вінтерові, який заліз у ватиканські архіви, знаємо, що наші православні єпископи, готуючись до поїздки в Рим, приготували проект договору, який повинен потвердити й дотримувати папа, коли його поминатимуть як «першого архієрея». Пунктів було тридцять три. У першому говорилося про несприйняття «Філіокве». Єпископи не згоджувалися навчати народ, що Святий Дух має два початки, бо тут пахне двобожжям. Не годилися на причастя під одним видом і ходіння з Часткою Св. Причастя (Св. Хліба) по вулицях. Не годилися й на целібат священики.
Як видно, єпископи ці в душах були ще православними, але дуже хотілося їм стати папами. Можна б і не дивуватися, якби не ходило про таку довершену зраду віри й народу. Яка була в них розмова з папою — не знаємо, але знаємо, що «рутенцям» папа нічого не признав, а підкорив, і їхні пункти сховав «під сукно», де вони пролежали ад до XX століття. Бо для рутенців іншої ласки ні у папі, ні в поляків нема чого просити. Ми для Риму одіозний народ, як були чотири століття, так і залишимося. Чого чекають деградовані папою «греки» — не вгадаємо. Вони мов зомбовані. Знають, що Польща для них нічого не дозволить, і, все ж таки… чекають.
Що сталося в Україні внаслідок унії?
Горе, самі приниження, повстання, війни. В них уніати по стороні поляків у вирішальній битві під Берестечком, і, накінець, — неминуча Переяславська «угода». Після деякого часу «Польща впала, та й нас задавила». В нас — падіння богословської думки, неволя Церкви й народу, і… служба не прямо Христу, а «гордині» божого намісника». Апологія унії — сьогодні приносить нам тільки ганьбу. Поляки це говорять відкрито, а уніати — мовчать. Говорити може тільки папа та поляки. Поляки, за допомогою «українців-католиків», займають всі костьоли, хоч вони й не потрібні їм, бо «відбирають «утрацоне мєнє», а в Польщі забирають колишні церкви, бо це власність польської держави, а, властиво, папи. Всюди — право поляків, а «українці-католики» — німі раби, зрадники воскреслої, дарованої Богом України. В їх присутності представники Москви з представниками Ватикану домовляються про поділення між собою України на «стрефи впливу», а вони повинні тому співдіяти й … самоліквідуватися. Україною повинні поділитися Перший і Третій Рим. Русини мусять мовчати.
Так унія служить полякам і папам, а не Україні.
* Передруковуємо без жодних змін і поправок з газети «Успенська вежа», що з’являється у Львові, за грудень 1998 р., ч. 12. Гляди: завваги і коментарі до цієї статті, стор.
