Господь, здійснюючи дивне таїнство спасіння людини, не цурається конкретності людського буття, не нехтує обмеження людської природи, з любов’ю входить у реальність простору та часу; «існуючи в божій природі. . , применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Фил. 2, 7), став плоттю людської історії та зробив її своєю власною; «перед віками сущий Бог» (Анафора Літургії святого Василія Великого) з’явився у конкретності історичного моменту; «коли настала повнота часів. . , народився від жінки, народився під законом» (Гал. 4, 4), у конкретному місці та в конкретній культурі, не нехтуючи ніщо людське, аби остаточно преобразити нашу конкретну людяність недосяжною глибиною своєї люблячої премудрості. Людське життя вписане у конкретність простору та часу. Покликані до життя, ми з вами запрошені освячувати той простір і той час, у який Божа премудрість запросила нас здійснювати таїнство нашого особистого спасіння, а в ньому втілювати й універсальне таїнство спасіння усього людства.
Отож, як не існує в нашому світі абстрактного людського життя, позбавленого просторових і часових координат, так не існує й абстрактного покликання. Кожне наше покликання здійснюється в плоті людської історії, у конкретності культурного простору і з відповідними його часу викликами. Саме в мереживі конкретних подій та в конкретності людських доль ми з вами покликані бути «світлом світу» та «сіллю землі» (Мт. 5, 13–14). Не творячи паралельних дійсностей і зон духовного комфорту, не ізолюючи себе від «радості та надії, смутку та журби сучасних людей» (GS 1), ми з вами покликані стати живим утіленням Христового Євангелія на вулицях наших міст, у серці та в свідомості нашого народу з конкретними історичними викликами його сьогодення. Господь покликав нас (саме нас! ) до здійснення нашої особистої місії саме в цей час і саме на цьому місці: «Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (2 Кор. 6, 2).
У Євангелії Господь докоряє фарисеям та садукеям за їхню нездатність «розпізнавати знаки часу» (Мт. 16, 3), а отже, відчитувати Божу присутність в конкретності історичного моменту, за їхню неспроможність духовного аналізу та інтерпретації дійсності, через яку Творець об’являє «тайну своєї волі» (Еф. 1, 9). У багатовіковій історії ізраїльського народу функцію духовної інтерпретації суспільної дійсності виконували покликані Богом пророки. Вони чули більше, аніж доступне людському вуху, і бачили значно глибше, аніж сягає людський погляд. Аналізуючи суспільно-політичні реалії свого часу, пророки вичитували із конкретної події глибокий духовний зміст, стаючи таким чином свідками Божої присутності в житті свого народу. Пророча функція духовного читання історичної дійсності стає також складовою нашого покликання. Саме тому запитання, яке кілька разів лунає із Господніх уст до пророка Єзекиїла, коли Господь показує йому всі негаразди тогочасного ізраїльського суспільства, може мати сьогодні особливе значення і для кожного з нас зокрема в процесі нашого особистого духовного розпізнавання: «Чи бачиш, сину чоловічий?» (Єз. 8, 6. 12. 15). Гадаю, що кожному з нас слід сьогодні поставити собі це запитання: «Що саме бачу я?» Пильно вдивляючись у сучасний стан українського суспільства, можна зауважити чималу кількість викликів миру та справедливості, гідності людської особи та гідному розвиткові цілого народу.
Я особисто бачу сьогодні на моїй українській землі глибокі рани від пострілів гармат та розривів мін і снарядів, бачу, як безжалісно роздирають її колони бронетехніки країни-агресора, як плюндрують її сліди майже восьми тисяч російських солдатів. Бачу брутальне порушення засадничих принципів та основних норм міжнародного права, зовнішню агресію, що розгортається на економічному, інформаційному та воєнному фронтах, де мій народ сьогодні намагається мужньо тримати оборону. Бачу бездонну порожнечу в погляді матері, яка ось уже протягом місяців не хоче повірити в те, що її сина Ігоря нема в живих – намагається переконати цілий світ, що в нього просто дуже особливе й важливе бойове завдання і він обов’язково повернеться… Бачу сльози молодої дружини з двома майже дворічними близнятами, які сумують за батьком, що склав своє молоде життя за Вітчизну, чекають і годі їм збагнути, що побачити його в рідній домівці уже не доведеться. Колись, коли вони підростуть, підуть до школи, мати обов’язково розповість їм історію про подвиг молодого офіцера ЗСУ, який загинув при виконанні свого обов’язку як герой… і за них також. Бачу ріки похоронних процесій із домовинами майже 1800 українських військовослужбовців, що протягом ось уже майже року невпинно пропливають вулицями міст і сіл моєї Батьківщини. Бачу й тих, яких уже ніхто не бачить, бо, склавши життя як цілопальну жертву за майбутнє свого народу, пішли у безвість невідомі солдати ХХІ століття… Бачу тих, які повільними кроками намагаються повернутися до життя, ведучи невпинну боротьбу з фізичними та психічними наслідками участі в бойових діях. Бачу розбиті сім’ї, які втратили годувальників, поламані долі, розтрощені мрії та плани на майбутнє. Бачу вереї людей, що змушені залишити рідні домівки – усе, над чим трудилися протягом років, і, позбавлені відчуття безпеки та певності, вирушити з родинами у пошуках спокійнішого притулку.
«Чи бачиш, сину чоловічий?…»
Бачу. Бачу виснажених, розстріляних, пошматованих, поранених, невиспаних, наляканих і озлоблених, роздратованих і розчарованих, байдужих і дезорієнтованих, самотніх і голодних, без тепла і світла, без родинного затишку і впевненості у завтрашньому дні. Бачу, як військові дії на Донбасі призводять до скорочення виробництва в країні, втрати робочих місць, спричиняють погіршення інвестиційного клімату та збільшення бюджетних витрат на фінансування армії і відновлення знищеної інфраструктури. Бачу, як різко упав рівень життя населення внаслідок політичної та соціальноекономічної кризи.
Девальвація національної валюти і високий рівень інфляції, що провокують різке підвищення цін на товари та послуги, як і замороження росту мінімальної зарплатні та соціальних виплат, призводять до погіршення життя населення, до зубожіння пересічного українця. Не сприяє покращенню економічних показників і відсутність ефективних реформ у судовій системі, у сферах боротьби з корупцією, адміністративної та інформаційної політики, попри перезавантаження політичної системи країни після Революції Гідності. Зростає рівень злочинності. Українці стають біднішими, а довіра до влади вичерпується.
«Чи бачиш, сину чоловічий?…»
Бачу. Бачу, як виснажений народ поволі втрачає сили для збереження ідейної єдності, як за умов зовнішнього інформаційного втручання ідея загального, спільного блага розкладається, фрагментується до часткових регіональних чи групових інтересів. Бачу, як у окремих регіонах країни майже 50% військовозобов’язаних, за інформацією Головного управління оборонного та мобілізаційного планування Генштабу ЗСУ, уникають мобілізації, виїжджаючи за кордон: із Закарпаття – у Румунію та Словаччину, із Прикарпаття – автобусами до Російської Федерації. Бачу, як страх і непевність сіє сумнів та спонукає до недовіри й відчаю. Внутрішня втома приводить до все частіших розбіжностей у лавах волонтерів, до перемоги власних амбіцій над турботою про спільне добро. Бачу, як страждають добрі люди від власного безсилля перед торжеством зла, перед, здається, безвихідністю ситуації, як деколи втікають у «внутрішню еміграцію», обезсилені власним безсиллям. Бачу, як важко добрій і розумній людині вистояти перед таким жорстоким і цинічним спотворенням правди в пропагандистській війні російських медіа. Бачу, як ворог невтомно трудиться, аби моєму народові в цей важкий час забракло єдності умів і сердець.
Найважливішою функцією політичної влади у державі є забезпечення єдності суспільства. Політична, ідеологічна та соціально-економічна криза в Україні призвела сьогодні до найнебезпечнішої для української державності кризи – радикальної недовіри до інститутів політичної влади як таких. Боротьба, як дехто висловлюється, «за Україну, а не за державу» може привести до остаточної дезінтеграції та розпорошення суспільства.
Пильно вдивляючись у стан українського суспільства та аналізуючи виклики сьогодення, хочеться промовити спільно з пророком Єремією: «Очікуємо ми миру, та добра немає; очікуємо ми порятунку, аж ось тривога» (Єр. 14, 19). Бачу, і «око моє печалить мою душу» (Пл. Єр. 3, 51). Але погляд віри сягає значно глибше.
В щирій і дуже відвертій молитві автор 11-го псалма звертається до Бога з надзвичайно непростим запитанням: «Коли руйнуються основи, що має праведник робити? » (Пс. 11, 6). Сьогодні його слова, можливо, як ніколи актуальні для духовенства нашої Церкви. Протягом останніх тижнів мені особисто не раз доводилось ставати свідком глибоких внутрішніх борінь, справжніх духовних баталій дуже добрих і мудрих людей, які перебувають на межі виснаження свого психологічного ресурсу, побиваючись над долею рідного народу та не маючи конкретних відповідей на запитання, які сьогодні турбують в нашому суспільстві кожного. Що робити, коли зникають усі звичні для людини ціннісні координати, руйнуються інститути, що здавались непохитними, у жорстокості подій зникає будь-який зміст? Що робити праведникові, коли відверта брехня затьмарює світло істини і зло здається нездоланним, а в серці і довкола стає темно й моторошно? Відповідь, яку автор вищезгаданого псалма знаходить для себе, можна звести до дуже простого висновку: коли руйнуються основи, праведникові слід залишатися праведником, людиною, яка служить правді та живе справедливістю: «Господь бо – справедливий, любить правду» (Пс. 11, 7).
Можливо, зараз нам справді дуже важко побачити, куди саме веде шлях, яким сьогодні прямуємо з нашим народом і його Церквою, однак саме надія здатна створити для нас обрії обіцяної землі, накреслити контури нового Єрусалима. Надія дозволяє нам жити й боротися за перемогу добра, пам’ятаючи, що ми не самі, що з нами Бог, коли ми з Богом, а значить, коли любимо по-справжньому – щиро і щедро, і до кінця вірно. Коли не намагаємось помістити цілий всесвіт у обмежені рамки власного розуміння, але тримаємо двері нашого серця відчиненими навстіж, аби почути голос, досі нечуваний, мову, досі незрозумілу. Коли руйнуються основи, ми з вами покликані залишатися свідками надії – вірними слугами правди та щедрими захисниками справедливості. Ми не маємо права піддатися спокусі розглядати суто людські середники, матеріальні ресурси та силу, як єдино достатні для подолання сьогоднішньої кризи та її наслідків, бо, як каже псалмопівець: «Марна надія конем перемогти, він не врятує великою силою своєю. Очі Господа на тих, що його бояться, що надіються на його ласку» (Пс. 33, 17–18) і «Я не надіявся на лука мого, і не спас мене меч мій; але Ти врятував нас від наших ворогів…» (Пс. 44, 7). Поглядом віри ми покликані сягати аж до глибин зраненого гріхом людського серця. «Нам бо треба боротися не проти тіла і крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12).
У світлі надії ми бачимо, як виклики, що стоять перед нами, перетворюються на запрошення зцілити нашу зранену стражданням дійсність, бути вірними свідками Божої присутності з його народом, а значить, як сам Господь, «любити правду, жити справедливістю» (Пс. 11). Бути свідком надії – значить також жити справедливістю, а отже, втілювати милосердя Творця у відношенні до слабких та убогих, до тих, що потребують захисту. В темряві жорстокого страху та байдужості ми з вами покликані стати втіленням невпинного моління за наших братів і сестер, милосердної долоні Творця, простягнутої убогим, слабким, пораненим і скривдженим. Жити справедливістю означає також бути вільним від компромісів з власним сумлінням перед обличчям сильних світу цього.
Коли довкола розгул насилля, коли людське безумство, здається, бере гору над мудрістю, а в результаті ллється кров, ми покликані дивитися глибше. Сьогодні як ніколи ми з вами покликані дивитися крізь жорстокість людського серця у напрямку божественного в людині, уникаючи страху, що заражає нас ненавистю, не здатною дарувати життя. В одному зі своїх листів французька філософ і містик Симона Вейль писала: «Якщо у тій темряві, у якій не існує нічого, що можна було б любити, душа перестає любити, відсутність Бога стає остаточною». Ми з вами покликані бути таїнством Його постійної та люблячої присутності в конкретній дійсності людської історії. Сьогодні – важливий для нас час. Сьогодні – наш час, час бути свідками надії – живої і діяльної віри в нездоланну силу любові. Сьогодні ми схожі на перших учнів Христа, що стояли в смутку і тривозі перед важким каменем витесаного в скелі гробу, перед власним відчаєм та внутрішнім спустошенням, перед простором смерті, який Божа любов перетворила на простір життя та надії для всіх часів та всіх народів. Сьогодні я бачу обличчя мого народу, до якого Господь покликав нас звіщати Добру Новину. Воно втомлене, виснажене, але із поглядом, зверненим у напрямку майбутнього. Я бачу обличчя чоловіків і жінок, які сьогодні на передовій, часто позбавлені найсуттєвішого, ціною власного життя захищають наше спільне майбутнє. Я бачу невиспані обличчя волонтерів, які, ризикуючи усім, щедро і невтомно трудяться на всіх можливих фронтах нашого сьогодення. Я бачу безстрашні обличчя медиків, що беззастережно кидаються в полум’я війни, аби врятувати людське життя. Я бачу обличчя священиків Христових, готових, озброївшись Словом Божим, вірно йти туди, куди, здавалося б, саме зло боїться ступити.
Для мене Україна має очі. І сьогодні вони заплакані. Для мене її народ має серце. І в ньому сьогодні є особливе місце – для мене, для тебе, брате, для тебе, сестро, сьогодні в серці нашого народу для нас є особливе місце. І хоча зараз воно нагадує пустелю, «лютими звірами зорану», вимір болю та страждання, смутку та беззмістовності, ми з вами запрошені через наше покликання пліч-о-пліч, разом із цілим народом, Божою благодаттю керовані, невтомно перетворювати її на «землю молоком і медом текучу», в простір надії. «Сміливо! І нехай ваше серце буде відважне, ви всі, що надієтеся на Господа! » (Пс. 31, 25).
«І вивів мене Господь у дусі й поставив мене серед долини; долина ж та була повна костей… і всі вони були пресухі. І промовив до мене: «Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості? . . Оті кості – це все дім Ізраїля. Вони кажуть: Кості наші висхли, надія наша пропала, прийшов кінець нам! Тому пророкуй і скажи їм: Так говорить Господь Бог: Ось я відчиню гроби ваші і виведу вас, мій народе, з гробів ваших… і дам вам мій дух, і ви знову оживете, і я розміщу вас на землі вашій і зрозумієте, що я – Господь…» (Єз. 37, 1–4. 11–14). «Того дня скажуть: Ось він, наш Бог! На нього ми надіялися, і він нас спас» (Іс. 25, 9).
о. Андрій Зелінський, ТІ
