З великим зацікавленням я прочитав некрологову похвалу о. М. Процика «Спомин про владику Г. Букатка» в «Патріярхаті», ч. 12 (126) за грудень 1981. Тому, що й мені доводилося як одному з перших українців із Заходу (ще в 1953 р.) познайомитися з Покійним у Загребі, а 25 років пізніше чути в Боснії від наших же священиків гіркуваті закиди в його сторону, то не від речі буде й цих кілька слів згадати. Покійному приходилося керувати гетерогенною дієцезією «від Заґребу-Кріжевців по македонську Ґевгелію» (на грецькому кордоні) серед надзвичайно важких обставин: католицька Церква, її клир та вірні опинилися в 1945 р. у становищі терором поборюваних поліційною державою та її комуністичною партією суспільних груп поза законом; священиків убивали, ув’язнювали й переслідували на всі лади; їх економічну базу було підірвано (у церкві заборонено «колекти»; по селах вони ставали «малоземельними селянами»). Зареєстровано для репресій відвідувачів церкви (серед урядників, учителів). Учням за відвідування церкви закривали шлях для дальшого навчання. А в дієцезії Покійного окремі групи опинилися ще додатково серед переслідуваних. Хорвата єпископа-ординарія Шімрака ув’язнено, тортуровано до збожевоління й, мабуть, після затруєння випущено «на волю» лише вмерти.
Дієцезія — нині нараховує до 60,000 вірних (за офіційними поданнями на 31.12.1976; 47,513 вірних у 50 парафіях, з 50 священиками, 5 ченцями, 110 черницями, 28 богословами й 28 малосемінаристами) — складена з 16 хорватських парафій у Жумберку (на 10,000 вірних, на півд. захід від Загребу), 16 українських у Боснії, Бачці, Сремі й Славонії (бл. 15,000 вірних), 17 бачванських —«руських» у Бачці й Сремі та Славонії (до 30,000 вірних), 2 румунських (у Банаті, бл. 1,500 вірних) та 5 македонських (бл. 5,000 вірних, близько Струміци).
Кожна з цих груп живе своїм життям. Поруч з македонцями живе й група римокатоликів альбанців та хорватів і словінців (до них то пішов єпископом 1972 р. бачванець о. д-р Йоаким Гербут, вступивши в рукопашну та виклинальну війну з вірними, які мали свого власного кандидата!).
Найупривілейованішими в дієцезії опинилися жумберзькі хорвати, які свій примат виводили з історії (це для них створено 1777 р. єпархію, а самі Кріжевці, бл. 70 км. на півн. схід від Загребу, мають резиденцію й церкву, але вже жодних вірних там нема!); утримувана грішми нехорватських парафій семінарія-гімназія в Загребі це була до 1968 р. фактично їх «власність» і домена, при чому випускники ні разу не мусіли йти на теологію (хоча б римокатолицьку): для них отвором стоять хорватські високі школи Загребу. Нехорвати ж бачили в тому вишколювання за їх гріш хорватської світської інтелігенції, при тому ще й ксенофобної (ректор-хорват о. Павковіч дозволив собі був навіть на написи в цій семінарії «Говорити лише по-хорватському!», а що їх знято аж на протести й вимогу студентів-українців). Тепер у приміщенні семінарії проживає ще 10 студентів теології,— крім роздутої адміністрації. Бо від 1962 р. створено в Загребі («на Каптолі 20») ще й секретаріят єпархії з ніби-канцлером о. Славоміром Міклошем, формально — духовником семінарії.
Найчисленніша група (бл. 30,000) це переселені тому 200 років з півд.-східньої Пряшівщини бачванці — «русини», територіяльно розкинені в Бачці (Керестур, Коцура, Кула, Вербас), Сремі (Новий Сад, Шід), серед яких бодай 50 років змагаються 3 напрямки: «українофільський» (головно духовенство давнішого виховання, а що студіювало в Ужгороді, Львові чи Римі), «русофільсько-антиукраїнський» (до війни: світської інтелігенції Коцури) й «тутешній», політично дещо опортуністичний чи й прословацький (словаки Югославії мають свій дуже жвавий осередок у Бачванському Петровці!); «русофілів», що коренями сягають Закарпаття-Пряшівщини, підтримували сербські урядові кола — не без надії на поправославлення бачванців. А що українофільське духовенство, як антикомуністичне, було після 1944 р. політично перед тітовцями скомпромітоване, «русофіли» (для яких українство й так було «німецько-австрійсько-польською інтригою») переставилися з мадяронства (Бачку раніше окупували мадяри) на протітовщину і, жонглюючи баламутною назваю «русин», добилися того, що у створеній у Керестурі гімназії як мову навчання заведено місцевий діялект (навіть без «українщини» як предмету!) Був це удар і по вишколі духовенства, яке з уваги на обслуговування вірних українців було окремо змушене вчитися по-українському. Комплекс завдячування своєї єпархії хорватам найбільше поширений серед бачванців. Не був вільним від нього і Покійний.
Треба пам’ятати, що «українофіла»-бачванця Нярадія, як це вперто й серед клиру кружляє чутка, таки отруєно в 1940 р. під час візитації в Жумберку; йому ж бачванці завдячують розбудову свого культурно-видавничого осередку в Керестурі. Після нього Рим іменував єпископом заїлого патріота-хорвата Шімрака. А його політично-моральну спадщину прийшлося перебрати Букаткові.
Друга числом група (первісно «боснійських») українців з Принявором, як їх ранішим більшим скупченням, прибула від 1890-их років — переважно як неграмотні безземельні селяни, що купували тут землю від босняків-«турків». їм митр. Шептицький вислав перших священиків, а Австрія утворила адміністратуру в Баня Луці, згодом скасовану за Сербії. Церковно-політичне й економічне положення цеї групи дуже погіршилося після І-ої світової війни, а теж унаслідок економічної кризи. Сяко-тако наладнані під кінець 1930-их pp. відносини (кожне поселення спромоглося бодай на скромну каплицю; душпастирювали тут і жертвенні священики-бачванці) зазнали катастрофи під час 2-ої війни, коли й цей терен став полем боротьби між хорватськими усташами (політичне військо) й сербськими четніками (ці в 1944 р. стали враз тітовцями!).
В висліді нерозважної заанґажованости загребського «українського консуля» ОУН при уряді Хорватської держави Войтанівського створено 1941 р. Укр. легіон (бл. 2,000 у Вараждіні) з обіцянкою вислати його на Україну. Наше духовенство підтримало таку думку з надією відтягти молодь з хорватсько-сербського міжфронтя (вдень «мобілізовували» усташі, а вночі — четніки!). Німці легіону на Україну не пустили, але кинули його проти тітовців (біля Біхачу), то ж після перемоги Тіто половлених легіонерів живцем із зв’язаними руками кидали біля Принявора в криницю (як ще тепер розповідають очевидці). Рятунком для окремих священиків виявився їх менший «місіонерський запал» 1940-44 pp. Павелічеві хорвати ідентифікували хорватство з католицизмом (додаючи до хорватів ще й боснійських «невизначених» мусульман). Сербство з православ’ям, а до того понад один мільйон сербів, що опинилися 1940 р. на терені хорватської держави, вимагали або виемігрувати з неї, або перейти на католицизм: у приняворщині серби використали розважну поставу наших священиків, які їм на заяву, що вони стають греко-католиками, виставляли відповідні метрики (пізніше влада вже не хотіла таких сповидних переходів визнавати!).
Пекло зросло в Боснії з перемогою тітовців, де поширився й звичайний бандитизм. Явно й потайки розстрілювано священиків, інтелігенцію, селян. Тікаючи перед дискримінацією в Боснії, частина українців перенеслася до сусідньої Славонії, Срему, а також Бачку, створюючи нові парафії (Інджія) чи скріплюючи вже існуючі. Вони відкуповували землю в приселених чорногорців або йшли на фабрики.
Заслугою покійного було, що він у той грізний час ніс вірним розраду, об’їздив щороку парафії, продовжуючи тут той самий стиль Нярадія. Покійний занедбав, однак, організаційну справу дієцезії: всупереч раціональним пропозиціям поділити єпархію на самостійні «деканати» чи вікаріяти (хорватський Жумберку, український Боснії-Славонії, «руський» Бачки-Срему, македонський Ґевґелії), він довго противився тому через хорватів і Рим (бо, мовляв, жумберчани стануть римокатоликами, якщо їх не підтримуватимуть матеріяльно «русини» й українці, а перед ними ж. іще історична місія: навернути сербів).
Іменування Покійного в 1964 р. римокатолицьким архиєпископом Беоґраду, 1961 р. — єп. помічником хворому Уйчічеві та в 1961 р. уповноваженим Католицької Церкви при югославському уряді й одночасно секретарем Конференції католицьких єпископів — після наладнання відносин Тіто з римською Курією — положення парафій Кріжевецької єпархії лише погіршало. Покійний не зрікся її владарства, але й не міг їй присвятити з Беоґраду достатньої уваги. Його помічник від 1963 p., єп. Йоаким Сеґеді, резидуючи то в Керестурі, то в Заґребі, з труднощами єпархії ради собі дати не зміг. Його права рука, о. д-р Кіш, згинув у 1973 р. в автовій катастрофі. Замість консисторіяльного управління завелося вирішування справ неофіційними «дорадниками» (останньо «сірою еміненцією» о. Макаєм, як парохом Керестуру). Розходження поглибилися ще й тоді, коли хорвати переклали богослужбові тексти в себе для Жумберку на хорватську мову. Ще в 1963 р. Мюнхенський «Християнський голос» відмовився надрукувати мою статтю з пропозицією читати хоча б євангелію й апостола і по-українському з поясненням, що «нам заборонено з Риму підносити справу мови в богослуженнях» (писав мені редактор М. Коновалець). Боснійські українці перейшли через 10 р. на українську мову в богослужені, в Інджії ж «вивоювана» у довголітній бюрократичній тяганині з партійцями енергійним о. С. Піткою Церква й парафія назвала себе «українською греко-католицькою», в Бачці окремі парафії (Керестур ще з 1950-их pp.!) перейшли на новий календар, а о. д-р Й. Сеґеді, ставши єпископом, увів свою власну реформу літургії: служіння лицем до людей з-поза престолу і без іконостасу (як у римокатоликів), пропущення єктеній та обох перших антифонів враз із «Слава; Єдинородний Сину» (і не лише 2-го антифону). Цієї «сеґедіянської реформи» українські парафії не прийняли. Для переселених до Кули й Вербасу (в Бачці) боснійських українців прийшлося правити богослуження з українськими проповідями. Бл. 15 священиків (на всіх 50, в тому 7 на пенсії) Покійний відпустив душпастирювати серед українців на Заході.
Щасливої руки Покійний у Беоґраді не мав; від архидієцезії відділено католиків-мадярів Бачки в окрему єпархію, з альбанцями-католиками розійшовся через єп. Й. Гербута, а з хорватами — через спробу підпорядкувати собі парафію в сусідньому Земуні: бо власть його беоґрадської архидієцезії стала меншою за одну «нормальну» парафію. У зв’язку з недугою Рим звільнив його від обов’язків в 1980 p.; його наступником у Беоґраді став словінець архиєп. Турек. Останній рік життя Покійний провів «напів-забутим» у Керестурі.
Преважливим виховно-об’єднувальним чинником єпархії є обидва чернечі чини Сестер Василіянок і Служебниць,— разом бл. 110 черниць (серед них хорваток бл. 15), а, крім того, 5 ієромонахів-василіян по парафіях. Сестер зустрінете влітку під час вакацій, як вони вдвійку й поодинці, як ті трудівниці-мурашки спішно обходять розкинуті родини окремих парафій, збирають дітвору й проводять з нею катехизацію. У них є своїх 19 жіночих і 1 чоловічий манастирі-доми, головно в Бачці, Сремі й Славонії, засновані ще від 1915 p., а найбільше з 50-их pp. І знову ж: було б краще, якщо б їх славонсько-боснійські манастирі були ближче наших поселень, а то сс. Василіянкам хорвати передали свій опорожнілий манастир в Осієку (де зовсім нема українців!), і вони працюють там при шпиталі та втримують хорватський дитячий будинок та лише на літо розходяться між своїми людьми.
Формальним «зв’язковим»-інформатором про душпастирство єпархії стали щорічні скромненькі бачвансько-українські календарі; офіціозом єпархії є циклостильний хорватський «Єпархійний вісник». Від 1945 р. появляється в Керестурі партійний тижневик «Руске слово» (з місячним літературним додатком від 1970-их pp. після невдачі з літературним квартальником «Шветлосц» у 1950-их pp.).
З 1960-их pp. виходить у Вуковарі редагований о. Р. Мізем піврічник «Нова думка» з українсько-бачвансько-хорватським матеріялом: таку українсько-мовну уступку вчинено, щоб невтралізувати вплив нашої преси із Заходу.
Супроти українофобської постави декотрих молодших бачванських священиків стали підноситися й антибачванські голоси серед молодих боснійських священиків. Заява одного зі священиків-бачванців у розгарі дискусій («Якби я знав, що в моїх жилах тече українська кров, я б їх розрізав і таку кров випустив!») викликала марикування українців («То гроші заробляти бачванці між українців їдуть, але вернувшись в Югославію, вони «русини» чи й «хорвати»!). Покійному взято за зле, що він на одному соборчику в Загребі заявив, мовляв, він — хорват. В 1978 р. мені доводилося читати обіжник — «летючку» з 11.4.1978, підписану Покійним (як і обома бачванцями єпп. Сегедієм і Гербутом), де він солідаризувався з єп. А. Горняком в Англії. Це він робив хіба тільки тому, що єп. Горняк родом з Коцури, бо ж ніякого іншого стосунку Кріжевецька єпархія до англійського екзархату не мала, а заяв, напр., з приводу ліквідації нашої Церкви в Галичині чи Закарпатті, включно з переданням Римом пряшівських українців словакам 1968 р. не складала, хоч це ніби й «ближчі» їй справи!
Дану «летючку» розіслано як додаток до хорватського «Єпархійного вісника» лише українським і бачванським парохам, хоч адресована вона до духовенства всієї єпархії! Злобні язики твердили, що її текст складений надто доброю укр. мовою, щоб це могли зробити підписані 3 владики (при тому єп. Гербут як римокатолицький ієрарх з Кріжевцями в жодному стосунку стояти не міг!). Осуджуючи із становища єп. Горняка події в Англії, «летючка» підкреслювала, що Кріжевецька єпархія ніколи до Галицько-Львівської митрополії не належала, а тепер це «Загребська митрополія» (!). Призабуто при тому сараєвсько-банялуцьку адміністратуру з-перед 1920 р. для галицьких переселенців. Осуджувано «усяких самозванців» (ніби патр. Йосифа?), через яких єп. Горнякові прийшлося «стільки натерпіти», заборонялося священикам поминати на літургії патріярха (бо його таким не визнала сх. конгрегація), а «суспендованим священикам не вільно в нас відправляти і заходити до нас баламутити». Ця «летючка» лише посилила напружені взаємовідносини між українцями й бачванцями, а ті, хто її підписував, повинні були собі з того здавати справу, бо спізнені жалкування тут не багато поможуть. І чи варто було Покійному пхати пальці в цю історію? Що все воно в молодих священиків-українців викликувало лише іронічні усмішки (от, мовляв, переведуть Горняка до Югославії і скажуть, мовляв, мають тут і українці врешті «свого» єпископа; «Алеж Горняк має американський чи канадський пашпорт, до Югославії на нужду йому не спішно, а якщо кудись з Англії виїде, то до Канади!» — докидають другі),— згадувати не треба. Наростали конфлікти, які конче треба було розв’язати.
Врешті, в 1978 р. проведено обіжником (без усяких попередніх обговорень із парохами!) поділ єпархії на 4 вікаріяти: жумберський, войводинський, боснійсько-славонський і македонський, але його «геометрія» нехтує в стосунку до українців етнічним принципом (у войводинський вікаріят увійшли укр. парохії: Інджія, Новий Вербас, Сремська Мітровіца, Вуковар тощо) та адміністраційним поділом на краї. Для «українського» вікарія о. С. Пітки «забракло» при тому парафії-осідку (він і досі «у приймах» в Мюнхені!) І знову — лише було роздратовано пристрасті.
Із смертю Покійного проголосив себе ординарієм єп. Сегеді, «обираний» чомусь лише керестурським парохом о. Макаєм, без порозуміння хоча б формального з вікаріями. Єп. Йоакимові Сегеді вже 78 р. і отже, за курійними декретами (тут вони чомусь нашої Церкви не стосуються!) ординарієм після 70 р. життя стати б не міг.
З покійним мені довелося зустрітися в Загребі 1953 р. З ситуацією нашої Церкви я був сяк-так познайомлений, побувавши в Боснії, Керестурі й Н. Саді: найпершою потребою була матеріяльна допомога гнобленому духовенству. А що тоді югославські кордони не стояли для туристів так отвором, як сьогодні, я запропонував Покійному перевезти виготовлені ним постуляти до наших ієрархів на Заході (хорвати робили це через католиків-німців, голяндців, австрійців!). І яке було моє розчарування, як мені передано грубий машинописний список скарг з описами переслідувань хорватських священиків та ієрархів. Там не було ні словечка про не кращу ситуацію українців та бачванців (отже бреше приповідка, мовляв, ближча тілу сорочка, ніж кожух!). Отримане я передав за призначенням і лише від о. Голинського випросив передати безпосередньою «нагодою» пару сот марок,— вже таки «з власної ініціятиви».
Їдучи ж через декілька років знову до Загребу, вступив у Мюнхені до вікаріяту з готовністю взяти щось із собою. Так, як мені пояснив о. Голинський, передають те, про що їх прошено: хорватську писальну машинку для семінарії (там я застав уже господарями хорватів, а з машинкою мало не влип на митниці, бо передавачі забули навіть ціну відчепити!) і дві пляшки неосвяченого мира (опісля приємно пахли всі речі в валізці: корки були не щільні!). Зафіксовую все це «для історичної пам’яті», бо нащадкам важко буде лише на підставі панегіриків зрозуміти історію наших днів так, як нам важко зрозуміти наші події минулих сторіч, якщо там усе було таке прекрасне, як його змальовують кадильні дитирамби. Та й хтось уже сказав, мовляв, народи мають таку долю й такі уряди, на які собі заслужили.
П.С.
