Історик Олег Турій – про зміни у ставленні західних інтелектуальних кіл до нашої боротьби з агресором і «домашнє завдання» українських учених
Зміни в сприйнятті України світом були очевидні вже після Революції Гідності в 2014 році, хоча початок їм дала ще Помаранчева революція 2004 року. Повномасштабне російське вторгнення із 2022 року, героїчний та успішний спротив йому українців за підтримки партнерів з усіх куточків планети ще більше зумовили і підтримують глобальний інтерес до нашої боротьби, адже мовиться не просто про Україну, яка бореться проти агресії Росії. Це демократія протистоїть тиранії з її стійкими геноцидальними намірами. Про зміни в сприйнятті України, її історії, зокрема церковної, інтелектуалами «колективного Заходу», а також про шанси і завдання української гуманітаристики в справі донесення та пояснення нашої ідейної спадщини та її репрезентантів, як-от Митрополита Шептицького, розповідає директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету, проректор цього ж університету доктор Олег Турій.
– Ця чергова війна Росії проти України, видається, поступово змінює думки чи принаймні змушує мовчати навіть тих, котрі десятиліттями не зауважували намірів і намагань Росії нищити все українське, зокрема Церкву. Як дослідник, який контактує з інтелектуалами багатьох країн Європи, Америки, можете поділитися спостереженнями в цьому ключі?
– Дуже дякую за це запитання, бо зміни дійсно відбулися і відбуваються. Не всюди процес триває однаково, адже все залежить насамперед від людей. Наведу кілька прикладів, щоби показати, які тенденції існують і якою може бути поведінка тих людей, котрі загалом мають добру волю, хоча з різних причин могли чогось недобачати чи не до кінця розуміти. Якщо візьмемо сферу богослов’я війни та миру – тематику, якою останнім часом ми в УКУ інтенсивно займаємося, то в середовищі, з яким я тісно контактую, передусім фаховому німецькомовному середовищі у Європі, війна Росії проти України, звірства, з якими відбувається ця нічим не спровокована й не обґрунтована агресія, викликають дуже серйозне бажання переосмислити наївно пацифістську позицію, яка десятиліттями домінувала в тамтешньому дискурсі. Ми знаємо, що навіть повторювати відому латинську приказку «хочеш миру – готуйся до війни» з якогось часу стало не до кінця «політкоректним». Певні кола пробували замінити її фразою «хочеш миру – готуйся до миру». Концепція справедливої війни чи законного права на захист була поступово відтіснена концепцією справедливого миру та діалогу за всяку ціну. Очевидно, ці останні концепти самі собою не є поганими. Але тільки тоді, коли немає війни, панує мир або принаймні зберігається мирне співіснування, як це було після завершення Другої світової війни чи навіть в умовах холодної війни. Натомість ці концепти-замінники не дають відповіді на питання, що робити і яку позицію мусить зайняти Церква тоді, коли війна починається, коли є агресор – сторона, яка не хоче миру чи порозуміння, а ставить собі за мету знищення іншого. Очевидно, що в цій ситуації всякі розмови штибу «всіх любімо і живімо дружно» нічого не дають і від ракет та дронів не рятують.
Тому в цьому середовищі, яке намагається щиро і серйозно розібратися, чому не спрацювали «політкоректні» підходи та що відбувається насправді, є велике зацікавлення позицією України загалом, а конкретніше – українських Церков та богословів. Тобто нас хочуть слухати в світі. Досвід того спротиву, з яким українці зустрічають ворога, обороняються, готові віддавати життя за цінності, які для багатьох на «колективному Заході» виглядали застарілими й неактуальними, показує, що певні важливі засади і принципи таки існують, а ця війна їх увиразнює.
Однак варто пам’ятати й про те, що серед частини західних інтелектуалів панує інша тенденція. Мовиться про тих, яких я називаю «професійними екуменістами», які звикли практикувати згадану вже максиму «діалог за всяку ціну». Вони й далі, як ви правильно зауважили, якщо прямо не підтримують російську позицію, то принаймні пробують релятивізувати все: стверджувати, що «винен Путін», «винен Кіріл». Тобто ці люди готові списати всю жахливу війну на окремі постаті, але не готові бачити імперський характер самої Російської держави, місця та ролі РПЦ в ній і загалом у тому, що відбувається. Адже насправді РПЦ фактично перестала бути церковною, релігійною інституцією, а фактично виконує роль ідеологічної опори і пропагандистського рупору режиму, частково успадкувавши цю роль від комуністичної партії. Останнє, очевидно, є парадоксом, але сучасна Росія зшита з таких парадоксів, коли, зокрема, і цар Микола ІІ, і Сталін є однаково шанованими «благодійниками» цієї держави та Церкви. Всі ці речі окремі дослідники на Заході зауважують, але потрібна дуже серйозна системна робота в сфері того, що ми тепер називаємо деколонізацією, а з нашого погляду додам ще й виразну потребу в деімперіалізації. Зрозуміло, що відповідні завдання не виконати за один раз: потрібно багато праці, досліджень. Дякувати Богу, такі науковці є. Що дуже важливо, вони є не тільки у «західній академії», тобто народжені, скажімо, не тільки в США, Великій Британії чи одній із країн Євросоюзу. Важливо, що дуже багато українців ще до цієї повномасштабної війни завдяки різним стипендійним програмам і обмінам опинилися там і зараз працюють в багатьох університетах. Також безпосередньо війна додала до цієї когорти нову хвилю українських учених, які змушені були виїхати з України, особливо через окупацію і масштабні руйнування, що їх зазнали міста на сході держави, небезпеку оточення Києва в 2022 році. І ці люди не просто залишилися на Заході завдяки різним програмам підтримки. Серед них є багато тих, які дуже активно використовують свій час там і нові можливості, щоби зламати певні спекулятивні й водночас стійкі тренди, надати порядку денному проукраїнського характеру. Додатково тут існує ще один дуже важливий момент: коли ми говоримо про підтримку України міжнародним співтовариством, то розуміємо, що мовиться про протистояння світу тиранії й світу демократії. Українська боротьба є не лише боротьбою за збереження нашої держави і її територіальної цілісності. Це дійсно боротьба між деспотією і свободою. І все це розуміють ті люди, яким важливі цінності свободи та демократії. Я думаю, що на такій базі ми можемо будувати також певний науковий альянс, принаймні співпрацю українців із тими людьми, які поділяють такі підходи.
– Велике випробування, яке проходимо, показує, що ми – українці – досі не так послідовно, як належало б, ставилися до своєї багатої спадщини, коренів власної ідентичності, засад національної безпеки у сферах релігійного, загалом культурного життя. Що за останні два роки змінилося, а що потрібно нагально змінювати в підходах до своєї історії, усвідомлення її ролі?
– Почну, може, з альтернативного до нашого погляду. Бодай на прикладі того, як діють наші вороги, ми бачимо, що вони використовують історію дуже інструментально й у пропагандистський спосіб для виправдання цієї війни та фальшування минулого. Все це ще більше підкреслює потребу справді наукової історії, базованої на фактах. Ми, як люди віруючі, знаємо євангельську засаду «Пізнайте правду і правда визволить вас» (Ів 8, 32). Я думаю, що це стосується й історичної правди. Ба більше, вочевидь, цю фразу варто розуміти не просто, що правда «визволить», а що вона «зробить вас вільними». Вільними в сенсі відчуття власної свободи, гідності, а також вільними від певних штампів, стереотипів. Поточна війна чітко увиразнює реальність існування зла. Бо раніше ми воліли недобачати його, не називати на ім’я, натомість говорили про «іншу позицію», про те, що «істина десь посередині». Тепер добре видно, що зло існує, воно агресивне за своєю сутністю, не є діалогічним за своєю природою, тому його треба ідентифікувати і викривати. А за правду треба зі злом боротися, і лише така правда визволяє, як також правда історична.
Чергове дуже інструментоване використання історії, і релігійної також, путінським режимом тим більше заохочує нас до пізнання справжньої історії, базованої на джерелах і фактах, яка визволяє та провадить до справедливості. Тому думаю, що суто методологічно ми знову розуміємо важливість джерельних видань і фундаментальних досліджень, відчуваємо потребу позбавлення цієї сфери від ідеологічних нашарувань. Але також ми відчуваємо потребу позбутися ультрапатріотичних наївних спроб представити українців найгеніальнішим народом, а нашу історію – неперервною лінією перемог від трипільців до сьогодення. Впевнений, що об’єктивний підхід до нашого минулого допоможе нам будувати наше майбутнє на правдивих засадах. Адже ми вкотре в історії бачимо, що з неправдою та лукавістю можна пів світу пройти, а назад не вернутися. Саме так російський режим своєю пропагандою брехні та ненависті сам себе запровадив у ситуацію, що повернення для нього вже нема. Ця система мусить розвалитися або бути знищена якщо не тепер, то в дальшій перспективі. Відповідно це дозволяє нам дивитися з оптимізмом на оборону нашої Батьківщини і на те, як розвивати й гуманітарне знання.
– У сфері українських церковно-історичних студій особливо вирізняються ті, що присвячені вивченню особи, спадщини й доби Митрополита Андрея Шептицького. Блаженніший Святослав попросив вас координувати різні аспекти цих досліджень. Вочевидь, ви уже можете трішки розповісти про їх порядок денний?
– Ця зустріч із Блаженнішим відбулася в липні 2023 року і була радше координаційною в тому сенсі, що наш Інститут історії Церкви хотів би не просто розпочати ще один власний проєкт, а й пожвавити взаємодію з людьми, які фахово працюють у цій самій ділянці, бо вона є одним із пріоритетів УКУ та УГКЦ. Звісно, що і в університеті, і поза ним на цьому полі організовують дуже багато. Проводить чимало заходів Центр Шептицького, які сфокусовані на популяризації постаті Митрополита Андрея, його спадщини. Викладачі наших менеджерських програм часто звертаються до досвіду видатного єрарха для формування ціннісно орієнтованих підходів у сучасному бізнесі та управлінні. Водночас Інституту було важливо наголосити саме на дослідницьких завданнях, бо популяризація і практичне використання наукових напрацювань не виключають, а вимагають того, щоби ці напрацювання обов’язково базуватися на дуже ретельному вивченні джерел, які стають – повинні стати – доступними. Зокрема, доброю нагодою і величезним викликом для нас є відкриття ватиканських архівів, які стосуються Другої світової війни та подальшого періоду. Мовиться й про удоступнення джерел колишніх радянських архівів… Тому я сказав би так: нові джерела уможливлюють нові підходи.
Другий бік цієї справи пов’язаний із зацікавленням Церкви та ширшої української громадськості в тому, щоб такі постаті, як Митрополит Андрей, стали відомі й зрозумілі світові. Зусилля в цьому напрямку тривають десятиліттями. Мовиться про визнання його чеснот як праведного Митрополита, також сподіваємося на його беатифікацію. Тривають дискусії, але є й наполегливі ініціативи щодо визнання заслуг Митрополита в порятунку євреїв під час Голокосту. Зусиль для проголошення Митрополита Праведником народів світу докладають деякі єврейські спільноти в Україні. Треба розуміти, що мовиться не про формальні титули, а про те, щоби суспільні процеси були базовані на правдивій інформації, отриманій завдяки ґрунтовним дослідженням. Щоби правдиві аргументи вибивали з рук опонентів зброю неправди, фальшивого представлення і спотворення, якою вони користувалися для атак на постать Митрополита через призму певних ідеологічних і пропагандистських штампів.
Якщо вже говорити про зроблене, то хочу нагадати, що деякі речі вийшли друком буквально щойно, а деякі ще втілюють. Для прикладу, побачило світ друге видання книги отця Андрія Михалейка про Митрополита Андрея Шептицького і нацистський режим, а також цікаве дослідження трьох учених з УКУ – Вадима Ададурова, Олександра Зайцева і Анатолія Бабинського про образ Митрополита в діаспорному середовищі. Ось-ось має з’явитися досить серйозна вибірка джерельних текстів, яка представлятиме різні аспекти постаті Шептицького крізь його знакові статті, які мали важливе значення для культурно-духовного життя, національного розвитку, екуменічного мислення, розуміння державно-політичних процесів. Цю книгу підготували також наші колеги з УКУ – Мирослав Маринович, Ярослав Грицак, а також Ліліана Гентош, яка нещодавно стала співпрацівницею нашого інституту і координуватиме вже згадану дослідницьку програму вивчення спадщини Митрополита Андрея. Одним із завдань програми є підготовка доброї науково-популярної англомовної біографії Митрополита і подібної хрестоматії його текстів – джерел, яка була б зорієнтована на глобального читача і міжнародний контекст. У планах дуже цікава ініціатива гуманітарного факультету УКУ, яку, думаю, також можу озвучити, хоча над нею ще треба працювати. Це створення своєрідного синопсису життя і праці Митрополита, і то навіть не по роках, а по місяцях і навіть днях. Це потрібно, щоб ми могли якнайчіткіше бачити, що відбувалося в житті Митрополита на тлі тогочасних подій. Це дуже цікавий підхід, який дозволить нам мати водночас і наближення до особи Шептицького, і розуміння його з погляду світових контекстів. Ця робота важлива, адже хронічною вадою в нашій українській історіографії є нездоланне бажання кожного дослідника починати історіографію із самого себе. Це напевно спадок ще радянського «дисертаційного мислення» та вияв якогось задавненого комплексу меншовартості. Натомість велич таких постатей, як Шептицький, важливо і можливо зрозуміти лише в ширшому контексті, особливо міжнародному. Цього завдання не виконати, якщо не розумітимемо, про що говорили й дискутували за його життя, скажімо, в Польщі, Австрії, Німеччині, Великій Британії, США та інших країнах. Шептицький був співрозмовником своїх сучасників. Думаю, це буде дуже цікава робота. Очевидно, виконання такого завдання згуртує людей із різних структур нашого університету та з-поза нього.
– Повнота життя сучасної УГКЦ – органічно української, а водночас глобальної Церкви вимагає також уваги до розкриття всіх сторінок її історії. Які виклики постають на цьому шляху тепер найчастіше: доступність і публікація джерел; знання мов; співпраця між старшими та молодшими поколіннями церковних істориків; вміння пояснити свою історію іноземним колегам та аудиторії; збереження культурної спадщини від знищення росіянами загалом?
– Думаю, що вже сам перелік, який ви підготували, є показником того, що всі ці аспекти важливі. І тому серед названого я побоявся б обрати щось «найважливіше». Тож радше відповім у трішки інший спосіб: потрібне все це і навіть більше! Бо й справді треба, щоб було з’ясоване те, що ще не досліджене, щоби відбувався діалог на концептуальному рівні, щоби ми комунікували з міжнародною академією, дбали про збереження, зокрема цифровізацію, джерел, але відразу думали про удоступнення наших скарбів глобальній аудиторії. Пригадую епізод із одним поважним австрійським професором, який загалом симпатизував нам, українцям, та нашій Церкві. І коли я йому дорікнув, чому так часто ви, західні дослідники, потрапляєте в пастки російської пропагандистської літератури», він відповів: «Ти уяви себе на місці молодого студента пересічного німецького чи французького університету. Ось він запалав любов’ю до вашої Церкви та історії. Що він робить? Іде в бібліотеку. Що він там знаходить? Сотню книжок, написаних з однієї перспективи, і одна-дві з них часто дуже низької якості, дуже полемічного характеру, написані українським автором чи автором, який симпатизує Україні. Як думаєш, яка в нього складеться перспектива вашої історії від опрацювання цієї літератури?» І це зрозуміло. Очевидно, що тепер інша ситуація. Війна показала, що не все те, що творилося імперією для свого возвеличення, варте уваги та серйозного потрактування. Натомість дуже часто те, що досі було відтіснене на маргінеси, може показати дуже важливу і суттєву перспективу. Тобто ми зараз маємо шанс змінити розуміння України і з урахуванням української перспективи краще зрозуміти сучасний світ і його майбутнє. Що для цього потрібно? Люди і гроші. Це дві складові, над якими треба дуже серйозно працювати.
Я вже згадував, що через теперішню вимушену ситуацію війни ми усвідомили як несподівану перевагу те, що дуже багато українських дослідників зі східно- й південноукраїнських міст опинилися в міжнародному контексті та долучилися до тих молодих людей, які там ще раніше почали будувати кар’єру. Це нова генерація українських інтелектуалів, інтегрованих у міжнародну спільноту. І нам вже треба думати, яким чином не лише не втратити з ними зв’язку, а й плідно та ефективно співпрацювати. Щоби вони відчували, що працюють для спільної української справи. Треба перестати думати категоріями, що хтось там «зрадник», бо він тепер опинився в якомусь західному університеті. Якщо він працює там фахово, компетентно, поширює через свою особисту присутність певну відкритість своїх тамтешніх колег до українських питань, то я вважаю, що він робить не менше для української справи, аніж той, який тут викладає нашим українським студентам. Думаю, ми можемо одні одних підсилювати і втягувати у спільну справу інших людей. Мусимо зрозуміти, що ми, українці, перебуваємо в ситуації, коли щось повинні наздоганяти. Тобто за нами немає ні імперської спадщини, ні імперських ресурсів. Але ми можемо вигравати якістю своєї праці та продукту і завдяки відкритості до інших, до партнерів. У жодному випадку тут не треба ховатися в своє «гетто». Якраз бачимо, що й політично Україна може вистояти тоді, коли виступатиме єдиним фронтом при допомозі західних союзників. Думаю, що подібний фронт можемо творити і в гуманітарній сфері, зокрема в ділянці історії, як також в церковно-історичних дослідженнях.
розмовляв Володимир Мороз
