(В недожите 80-ліття св. п. прем’єра Карпатської України, Юліяна Ревая)
26 липня 1979 р. мало сповнитися Юліянові Реваєві 80 років, що їх його найближчі й широка українська громада не дочекалися вшанувати за життя Ювілята. 30 квітня ц.р. він несподівано помер після трагічного випадку на місці своєї праці, в Українському Інституті в Нью-Йорку. До кінця свого життя виконував тиху, але послідовну працю суспільного діяча. Останньо, як керівник цієї важливої української культурної станиці в Нью-Йорку, якою є репрезентований Український Інститут Америки.
Ювілей вісімдесятиліття не відбувся, проте вдячна громада величаво відпровадила в останню дорогу цього видатного сина Срібної Землі, що був хоч дуже коротко, проте законно і реально, її прем’єром і міністром закордонних справ. Низку сердечних і теплих промов сказано в час поминальних богослужень-панахид 3 і 4 травня, як також в сам день похоронів і в час поминальної тризни. 5 травня відбулися відправи в парафіяльній церкві Покійного, а саме св. Марії в Нью-Йорку, а потім відвезено тлінні останки на цвинтар св. Духа в Гептонбурґу, стейту Нью-Йорк.
Якраз із цих похоронів розпічнемо наші міркування замість некролоґу по св. пам. Ю. Реваєві. Належав покійний до закарпатської греко-католицької парафії св. Марії, в якій був активним, співаючи в хорі, та зберігаючи приятельські стосунки з ієрархією і священиками та окремими світськими людьми цієї нашої церковної юрисдикції. Його переконанням було, що свідомі закарпатські українці не повинні бокувати від своїх земляків, закарпатських русинів у цій країні, а радше намагатися з ними співпрацювати і впливати на них позитивно. Мало хто інший із закарпатських емігрантів після 1945 р. це робив, і тим мабуть поповнили вони поважну помилку. Але помилка була і є й деінде, над чим варто б усім нам поміркувати. Юліян Ревай був тим білим круком, що мав зрозуміння і терпеливість до стану свідомости й думання тих наших співземляків, котрі не опинилися в українському таборі, а створили власну, головно релігійну спільноту, яка — у висліді повного непорозуміння — чогось стала називатися «візантійською». Покійний Ревай відчував, як мало хто з нас, що це велике історичне непорозуміння, і що їх не слід відписувати від нашої народности і Церкви. Навпаки, гадав, що треба практично співпрацювати, впливати, виховувати, давати приклад, здобути довір’я і тоді вдасться не одне вияснити. На малому відтинку його впливів і діяння йому це вдавалося.
Доказом того, що Ю. Ревай був шанований і прийнятим, був факт висловленого йому довір’я й респекту, зокрема, як це ми бачили, в час його проводів в останню дорогу. Похоронні обряди були гідні і традиційні. Крім Літургії (воскресної, бо це був воскресний період), відправлялися самі погребні відправи, чого вже в багатьох галицьких парафіях не водиться. Всі відправи йшли церковно-слов’янською мовою, при співі хору та дяків. На жаль, Євангеліє читали тільки по-англійському, як також парох, монсеньор Мізулич, як і сам Владика Пасєйський, Михаїл Дудик прощали Покійного лише по-англійському.
Це останнє можна поктрактувати, як неуважність церковного проводу закарпатської Митрополії, бо заслуговував собі пок. Ю. Ревай, щоб його прощали рідною мовою, хочби навіть діялектом. І кожен із названих церковних достойників це міг зробити. Але до цього ще не дійшла свідомість цих, інакше гарних і добрих, духових пастирів. Серед співслужачих священиків був о. Севастіян Сабол-Зореслав, ЧСВВ, відомий закарпатський український поет. Шкода, що не було більше свідомих закарпатських священиків, але ще більше шкода, що не були священики-галичани, щоб довести на ділі це, так бажане нами, єднання синів і дочок одного народу. Якось на ділі не вміємо ми доказувати того, про що багато деклямуємо на словах. Дві третини присутніх у церкві і на похоронах учасників були українські світські діячі і вужчі земляки Покійного.
Над могилою і в час поминок сказано багато зворушливих і щирих промов про цього тихого політичного діяча і громадянина. Можливо, його позиція на еміґрації і його власні абміції не виказували того, чим він був для Закарпаття в 1919-39 роках. Тоді, як молодий педагог і політичний діяч, був Юліян Ревай одним з кількох (можливо чотирьох-п’ятьох) головних стовпів що на своїх плечах виношували український національний рух на цій найпізніше пробудженій частині України. У вирішальних подіях 1938-39 роках став він другим після пок. президента Августина Волошина співтворцем державного встановлення закарпатських українців.
В той час, як більшість наших діячів були насамперед культурними працівниками й у тій важливій ділянці найбільше виявлялися, Ревай зрозумів вагу політики, й швидко їй присвятився виключно. Від соціял-демократичної партії був вибраний послом до празького парляменту, у якому, поруч комуністів, в 1935-38 pp. був єдиним свідомим українцем. Його участь у цій партії могла декого дезорієнтувати. Невже він був напівмарксистом, антиклерикалом? Цілком ні! В рядах соціял-демократичної партії на Закарпатті було дуже багато української інтелігенції, зокрема учительства, бо ця партія побіч комуністичної і християнсько-демократичної, послідовно підтримувала український напрям. Що пок. Ревай не був антиклерикалом, видно з того, що між ним і пок. президентом Карпатської України, о. Августином Волошином, була завжди тісна співпраця і прихильні взаємини. Ю. Ревай був віруючим і практикуючим греко-католиком і релігійним справам приділяв важливу увагу в народному життю.
Доцінював він ролю Церкви і в житті закарпатської еміґрації в Америці. Тому за всяку ціну змагав до подолання передсудів з обидвох боків між закарпатською («візантійською») і галицькою українською еміграцією та її двома юрисдикціями. В цьому не всі його розуміли навіть серед вужчих закарпатських земляків. Прихильно ставився пок. Ю. Ревай до партійних змагань в Помісній Українській Католицькій Церкві і мріяв про те, щоб у рямках тієї патріярхальної єдиної Церкви українсько-візантійського і греко-католицького обряду стали всі єпископи і єпархії на рідних землях і в Північній Америці, що виводять свої початки від києвського християнства.
До цього змагав пок. св. п. Юліян Ревай і у своїй вужчій діяльності на становищі директора-голови Карпатського Дослідного Центру. Саме з рамені цього центру та у співпраці з уже тут вродженою третьою і четвертою генерацією закарпатської еміґрації організував він вечір-симпозій для обговорення книги д-р Павла Моґочія «Формування національної ідентичности», що відбулося 7 травня в Українському Інституті Америки. Цей вечір відбувся, але вже без участи його інспіратора.
Почався він вшануванням покійного Прем’єра, при чому трибут йому склали згадуваний монс. Мізулич, молодий науковець із закарпатської еміґрації (уродженець Америки), д-р Едвард Касинець і підписаний тут автор. У всіх словах згадки й у змалюванні сильветки Покійного відчувалося, що Срібна Земля і уся українська громада втратили вийняткову людину, патріота, громадянина, політика, а насамперед джентельмена. Остання рідка прикмета так є пошукувана серед людей, яким іноді завзятість й ідейність нераз перешкоджають зберігати контакти, будувати мости, в’язати і розв’язувати проблеми і людські ситуації. Це все розумів і умів робити пок. Юліян Ревай. Його життя і смерть, а навіть проводи у вічну путь можуть бути для всіх нас доброю лекцією і дороговказом українського справжнього соборництва.
Василь Маркусь
