Закінчення.
Початок у попередньому числі
Порядок дня семінаристів був досить щільним, зокрема в 1976 –1977 роках він виглядав так: о 6:15 семінаристи вставали; з 7:10 до 7:40 готувалися до навчання; з 7:40 до 8:15 була Служба Божа; з 8:15 до 8:30 – сніданок; з 9:00 до 9:35 – підготовка до занять; з 9:35 до 13:30 – заняття; з 13:30 до 14:00 – обід; з 14:00 до 15:00 до 20:00 – чергувалися підготовка до навчання і рекреація, а також молитва вервиці; о 20:00 – 20:30 була вечеря і о 21:00 вони йшли відпочивати. В неділю учні вставали о 7:15, не мали занять і, окрім підготовки до навчання та молитви, дивилися кіно. Семінарія мала шість класів. По закінченні учні здавали матуру, і це давало можливість потім іти вчитися до університету.
Нове дихання як для семінарії, так і для всієї української спільноти дало несподіване прибуття до Рима 9 – 10 лютого 1963 року після 18 років таборів Митрополита Йосифа Сліпого. Він старався надолужити втрачений в ув’язненні час і взявся з кипучою енергією та сталевою волею до роботи. Відразу після прибуття до Вічного міста Йосиф Сліпий відвідав Малу семінарію: «Він застав тоді у Семінарії 108 студентів і був захоплений нею та вихованням, яке давала. Тому вже 26 березня 1963 року звернувся до Префекта Східної Конґреґації Кардинала Чіконіяні, до Папи Івана ХХІІІ і одержав Апостольське письмо (Бреве) підписане під датою 14 травня 1963 року з наданням Малій Семінарії титулу «Папської Української Малої Семінарії св. Йосафата» з правами і привілеями, зв’язаними
з титулами Папської семінарії. Це піднесло рангу школи і поставило її між іншими папськими виховними інституціями та отворило двері для легшого прийняття на дальші студії для тих, що покінчили студії у Малій Семінарії і хотіли студіювати щось інше, а не теологію… Ціль була все та сама – дати середньо- шкільне виховання українським студентам, будучим священикам і провідникам релігійного та культурного життя українського народу з надією, що ті, що не виберуть священства, мимо цього стануть провідниками українських релігійних і культурних товариств і будуть їх провадити згідно з правдивими християнськими засадами», – писав отець-історик Дмитро Блажейовський.
Випускник семінарії і КДБ
Цікаво, що у 1959 – 1965 роках в семінарії навчався українець із Бельгії Ярослав Добош (1947 – 2015 рр.), згодом студент факультету соціології Лювенського католицького університету, член Спілки української молоді, який мимоволі зіграв свою роль у розгортанні в Україні у 1972 році наймасовішої хвилі репресій у постсталінський період. 27 грудня 1971 року Ярослав Добош як студент приїхав до УРСР, налагодив контакти з «шістдесятниками» Зіновією Франко, Іваном Світличним, Леонідом Селезенком. Звісно, що за ним стежили і 4 січня 1972 року затримали із самвидавом на станції Чоп у потязі Москва – Прага. 7 січня Ярослава Добоша заарештували. Через п’ять місяців перебування в СІЗО у Москві на Луб’янці 25-літнього чоловіка змусили зробити покаяльну заяву на пресконференції в Києві. Цьому сприяло те, що в СІЗО до нього допустили консула Бельгії у Москві, і той порадив, що якщо він хоче вийти на волю, прийняти умови КДБ, а після повернення до Бельгії спростувати все на пресконференції. І хоча на Заході були маніфестації, голодування, заяви про звільнення Добоша, це ніяк не вплинуло на позицію СРСР щодо цього питання. Тому 2 червня 1972 року Ярослав Добош зробив публічну заяву за участі представників республіканських і центральних газет та журналів, Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ), радіо, телебачення, яка була опублікована в пресі під заголовком «Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок», де, зокрема, зазначив:
«Мене попросили зробити заяву наступного змісту… В 1965 році я закінчив «Папську малу українську семінарію імені святого Йосафата», а в 1967 – факультет «Університету Урбаніяна», проживав в той час в Українській великій семінарії в Ватикані. Під час навчання в згаданих мною навчальних закладах я виховувався в дусі ненависті до комуністів і комуністичної ідеології… Перебуваючи в Києві, я 29 і 31 грудня минулого року і 1 січня цього року з метою конспірації зв’язався з телефонів-автоматів і по паролях з Іваном Світличним, Зіновією Франко та Леонідом Селезенком…»
Він також сказав, що приїхав виконувати завдання закордонних частин ОУН, зокрема одного з його провідників Омеляна Коваля. Після цієї публічної заяви Ярослава Добоша відпустили в Бельгію, і там він спростував сказане, розповівши на пресконференції, що на нього чинили тиск у КДБ. Але КДБ цю заяву використав як привід для антиукраїнського погрому: арештів молодих людей покоління «шістдесятників», а також, щоби перекласти вину за це на ОУН-Бандери та розсварити націоналістичні організації за кордоном…
Робота з новими викликами
У своїх великих планах Йосиф Сліпий потребував помічників – тих, що виконували колосальну мурашину роботу, і тих, кому він міг довіритися. В умовах, коли не всі однозначно сприйняли приїзд глави УГКЦ до вільного світу з-за «залізної завіси», опорою митрополита стали українські салезіяни, серед них і Роман Самотий. Ось ще одна його розповідь:
«Майже 2-3 рази на тиждень мене кликав Сліпий, який приходив до папи Івана ХХІІІ на чай в 4 годині. А я мав тлумачити… Я не мав нагоди приїхати в Україну. Бо я був зайнятий через роботу… Ми мали велику працю. Я для кардинала перетлумачив книжки, день і ніч. І був економом».
Зокрема, він розповідав, що допомагав Йосифу Сліпому з втіленням задуму будівництва собору Святої Софії в Римі: «Я вже знав ґешефти італійські. Ми старалися купити землю… Один хотів 12 тисяч лір за 1 метр квадратний. Знаєш скільки заплатив? Чотири!»
Але настали нарешті нові часи. Перша група хлопців з України, яка здобувала свободу, приїхала до Малої семінарії у 1990 році. Серед них був чинний ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ отець-доктор Ігор Бойко. Він так згадує про свої роки навчання:
«Я щиро дякую Богові за ці прекрасні роки мого навчання в Українській Папській малій семінарії у Римі з 1990 по 1994 рік… Отець Роман переклав «Заповіт» Тараса Шевченка на італійську мову, і ми вивчали напам’ять. Він часто заохочував нас вчити італійську мову за допомогою італійських віршів. Один з таких віршів я пам’ятаю до сьогодні, хоча вже минуло 30 років…»
І коли вже у роки незалежності України багато українців через матеріальну скруту покинули домівки і поїхали на заробітки до Італії, то в цій країні їм також допомагали в Салезіянському багатонаціональному згромадженні:
«Ми намагаємось допомогти українцям та іншим іноземним працівникам, що працюють в Італії. В нас є Професійна школа Салезіян, в якій молоді хлопці і дівчата з усього світу можуть придбати ремесло. На жаль, ця школа не оплачується державою і тому перетворилась на приватну. Звичайно, в цій професійній школі багато різних спеціальностей. Після закінчення студенти отримують диплом про освіту», – розповідав українській газеті «Новини з Італії» Роман Самотий.
На схилі віку
Мала семінарія проіснувала 45 років (1951 – 1996). Рішенням Конгрегації для Східних Церков з 1996 по 1998 рік тривали ремонтні роботи і перебудова внутрішніх приміщень Малої семінарії під потреби семінаристів, які навчалися в різних Папських університетах та інститутах, але проживали в Папському інституті Покрову Пресвятої Богородиці. Саме таку назву отримала Мала семінарія після реконструкції, а її провід був переданий від отців-салезіян отцям-василіянам у 1998 році. Вихованцями Малої семінарії за всю її історію були понад 2500 українців з 15 країн діаспори. Понад 60 з них стали священниками. З відродженням УГКЦ в Україні салезіяни мали можливість повернутися і розгорнути свою активну діяльність на батьківщині, зокрема у Львові та Києві.
Із 1996 року Роман Самотий відійшов від активної роботи, мав проблеми із зором (катаракту) і жив у чернечій спільноті Teresa Gerini. Проте часто відвідував Українську колегію святої Софії на Віа Боччеа, яку заснував митрополит Йосиф Сліпий при соборі Святої Софії та Українському католицькому університеті імені святого Климента Папи. Слухав сповіді семінаристів, давав духовні поради, науки і допомагав, чим міг, але ніколи не приїздив в Україну. Висилав родині, а також церквам духовну літературу, речі, необхідні для богослужіння, яких тоді бракувало. Помер єромонах 5 квітня 2012 року на 94 році життя, 75 році чернецтва та 64 році священства в Римі у монастирі отців-салезіян Instituto Pio ХІ. Про його відхід до Бога повідомило Радіо Ватикану.
Життя отця Романа є прикладом служіння Богові та Україні, такого служіння, на яке були здатні ті подвижники, котрі зберегли Церкву у вкрай важкі й трагічні часи.
д-р Любов Крупник,співробітниця Українського інституту національної пам’яті
